Jewhen Stachiw, Od “hajdamaki” do “polonofila”. Wspomnienia i refleksje ukraińskiego nacjonalisty z Przemyśla, New York – Przemyśl 2010, 295 s.

Уприміщеннях Народного дому в Перемишлі другої грудневої неділі минулого року відбулася презентація книжки Євгена Стахова “Від “гайдамаки” до “полонофіла”. Спогади і рефлексії українського націоналіста з Перемишля”. Це видання є перекладом на польську мову спогадів знаного перемишлянина, члена українського підпілля (ОУН-Б) 1930-40-х рр., відомого своєю діяльністю у Східній Україні під час німецької окупації, а також суспільною працею на еміґрації вже після війни.

Переклад зроблено в основному з розділу “Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя” – з книжки Є. Стахова “Останній молодогвардієць” (Київ, 2004). Вступ до польськомовного видання “Głos ku pojednaniu” (“Голос задля примирення”) написав Л. Семенюк. Книжка побачила світ стараннями й коштами автора, у співпраці з видавничо-едиторським аґентством “EKOPRESS”.
Організаторами презентації були дискусійний клуб “Бесіда”, що діє при Товаристві “Український народний дім”, Перемиський відділ ОУП і родичі автора спогадів – Ірина Стабішевська та її невістка Анна. На жаль, сам автор, з огляду на поважний вік – йому же 93 роки – не зміг прилетіти зі США.
На зустріч прибуло близько 30 осіб: досить багато, як на цього роду захід. Голова “Бесіди” Михайло Козак коротко розповів про життя Є. Стахова на фоні історичних подій і власних спогадів. Стисло та змістовно проілюстрував життя автора книжки 5-хвилинний документальний фільм (свого часу український Перший національний телеканал транслював цей фільм). Свої особисті, родинні спогади представила І. Стабішевська, дружина вже покійного доктора Юрія Стабішевського, небожа героя вечора.
Є. Стахів народився 15 вересня 1918 р. в Перемишлі. Його батьком був підофіцер Австрійської, а відтак Української галицької армії. Після українських визвольних змагань 1918-1921 рр. сім’ї малого Євгена врешті-решт удалося повернутись до Перемишля, де хлопець в українських школах почав навчання.
Хоч його мати була полькою, діти виховувалися в українському патріотичному дусі. Дуже рано, коли Євгенові було 17 років, він став членом ОУН, подібно як його брат і сестри. Підпільна діяльність Є. Стахова набула великих масштабів, зокрема, за радянської та німецької окупацій. Він, близький співпрацівник чільних осіб у проводі ОУН-Б, був особою для спеціальних доручень.
Протягом 1941-1945 рр. об’їздив практично всю Європу, виконуючи найскладніші завдання. Одним з найбільших його досягнень була організація підпілля ОУН-Б на Донбасі (1942-1943 рр.). Радянські “історіографи” – з притаманною їм зухвалістю – “приписали” всі заслуги створеної ним підпільної сітки фіктивній совєтській організації “Молода гвардія”. Цю радянську історичну брехню поширив однойменний роман російського письменника Олександра Фадєєва та знятий на основі роману фільм. При нагоді Фадєєв зробив Є. Стахова прототипом літературного аналога – зрадника Стаховича (співзвучність прізвищ, без сумніву, не випадкова).
Після визвольних змагань 40-х рр. Є. Стахів опинився в окупаційній зоні західних держав. Там аж до 1949 р. Брав активну участь у праці ОУН-Б на еміґрації. Саме того року, ствердивши, що з ОУН йому далі не по дорозі, виїхав до США, де старався продовжувати свою громадську й патріотичну працю, вже виключно в рамках УГВР та інших створюваних ним і його соратниками структур і проектів. Він підкреслює, що вся його діяльність мала і має на меті мирну боротьбу за самостійну Україну й за примирення з колишніми ворогами, передусім поляками.
Під час дискусії, що виникла після вступних презентацій в Народному домі, Богдан Гук – знавець історії цього періоду та людина, яка в автора спогадів узяла розлоге інтерв’ю – звернув увагу, що заголовок польського перекладу дещо провокативний і може вводити потенційного читача в оману. Як визначення “гайдамака”, так і “полонофіл” не зовсім пристають до героя вечора. Може бути, що автор навмисне вигадав такий провокативний заголовок, щоб викликати зацікавлення. Адже основна мета видання – це ознайомити польського читача з альтернативним поглядом автора на боротьбу українського підпілля 30-40-х рр.
Сумнів деяких учасників зустрічі, наприклад Андрія Чорного, викликало дуже критичне, неґативне ставлення Є. Стахова до керівництва ОУН-Б, зокрема до Степана Бандери. На думку цієї частини авдиторії, такі вислови в устах відомого діяча нашого підпілля дають зручні арґументи недругам усього, що українське, яких у Польщі і без цього чимало. Водночас А. Чорний та М. Козак ствердили, що не зі всім, що автор пише про суспільне життя в діаспорі, можна погодитися. Видно дуже суб’єктивне ставлення до історії, применшування (зокрема після 1949 р.) заслуг своїх суперників, надмірне експонування переваг і досягнень організацій та заходів, до яких був причетний він сам.
Б. Гук признав рацію критицизмові Стахова і ствердив, що хоч українці на Закерзонні справедливо визнають пафос боротьби УПА, то мало орієнтуються в провалах ідеологічної, політичної, суспільної та економічної думки ОУН-Б. Тимчасом це крило націоналістів мало диктаторські прагнення, а в деяких питаннях показало брак будь-якої програмної пропозиції – наприклад, щодо економіки майбутньої держави. Крім того, виявило стратегічну короткозорість, яка спершу штовхнула це угруповання орієнтуватися на нацистську Німеччину, а насамкінець звела весь визвольний рух до чекання на ІІІ Світову війну.
Михайло Пульковський, у відповідь на ці зауваження, звернув увагу, що на етапі збройної боротьби за самостійність економічних програм ніхто не розробляє, принаймні не в деталях. Також централізована, навіть одноособова система управління, притаманна цьому етапові державотворення (якщо можна його так назвати). Найкращий, відомий нам на Закерзонні приклад, – це хоча б Польща після І Світової з Юзефом Пілсудським на чолі. Щодо сподівань на німців на першому етапі війни, то практично не було жодного іншого вибору – або боротися самому (що потім і сталося), або старатися отримати хоч якусь допомогу від ІІІ Рейху. Треба взяти до уваги факт, що Польща, по-перше, протягом міжвоєнного періоду показала, які має плани щодо своїх громадян української національності, а по-друге, у вересні 1939 р. зникла як гравець у світовій політиці. Про совєтів, після подій 20-30-х рр., голодоморів і гонінь, кількох чи навіть кільканадцяти мільйонів українських жертв, годі й згадувати. Крім того, співпраця з Німеччиною – це не була ідеологічна співпраця, а лише стратегічна чи навіть ситуативна. Найкращим доказом цього були події 1941 р., коли всупереч нацистській владі, ОУН проголосила відновлення незалежної держави і навіть під загрозою арештів своїх чільних діячів не погодилася відмовитися від такого рішення.
Як видно, на цій презентації підтвердилося, що попри свої безсумнівні заслуги для світового українства, Є. Стахів і його погляди – вельми суперечливі.
Саму книжку, незважаючи на всі спірні для нашої громади моменти, варто прочитати. Вона написана динамічно, насичена описом фактів, подій і розмов. Розповідь ведеться дуже просто: так, якби добрий вуйко розказував нам щось під час родинної зустрічі. До цього весь час усвідомлюємо, що це – не літературна фікція, лиш автентичні факти, живі спогади очевидця й активного учасника подій, який мав безпосередній вплив на хід історії і творив її.
Деякі сумніви викликає переклад, із суто технічної точки зору. Перекладач зазначив, що старався зберегти стиль автора, але думаю, що в деяких випадках трошки перебільшив. Є багато українізмів синтаксису, які можуть впливати на розуміння тексту, поляки можуть теж визнати їх за звичайні граматичні помилки. Наприклад, використовуване послідовно “Przypominam, że…” замість “Przypominam sobie, że…” зовсім міняє значення речення. Адже автор не пригадує нам, а собі якийсь факт. З цього приводу деякі читачі можуть сприймати все це не як специфіку стилю або просто як неграмотність.
Щодо оцінки описуваних подій з історично-фактографічних міркувань, то важко висловлювати думку, оскільки про багато справ ще ведуться палкі дискусії. Видно-таки, що автор пише від щирого серця, згідно з тим, що відчуває чи відчував, робить це в добрій вірі. Слід додати, що жанр спогаду – це не наукова історична праця і за своєю суттю закладає суб’єктивність. Отже будь-які закиди щодо браку об’єктивності тут недоречні. Автор пише від першої особи, не посилається на історичні авторитети, всі твердження – це його особисті роздуми. Часто вживає формулювань “якщо правильно пам’ятаю…”, “здається мені, що це було так…”, “думаю, що це сказав той то…” тощо – оце ж і видно, що автор не хотів диктувати “єдиноправильного” погляду на події
і їхню інтерпретацію, а лише поділитися зі світом своїми роздумами.
Книжка “Від “гайдамаки” до “полонофіла””, попри деякі наведені вище критичні зауваження, а може саме задля них, без сумніву заслуговує на рекомендацію. Варто з нею ознайомитися як нам, так і польському читачеві. Зокрема, останні можуть запізнатися з абсолютно новим для них поглядом і такими фактами, про які не прочитають у польських опрацюваннях. Хотілося б ще перевидання української версії.
Є. Стахів просив передати щиру подяку всім, хто допоміг при виданні книжки, зокрема Олександру Колянчукові.