Григорій Ванатко ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2011-02-03
{mosimage}
Здавалося б, що візит кс. Тадеуша Ісаковича-Залеського в Зелену Гору має небагато спільного з організуванням футбольного чемпіонату Європи. Однак з уваги на те, що тема Євро-2012 надзвичайно медіальна, почну від футболу, бо якраз і таке питання випливло під час присутності кс. Ісаковича в Зеленій Горі. Згідно зі словами священика, такого ранґу подія не повинна відбуватися у фашистській країні, а з огляду на націоналістичні настрої, які панують в Україні, Євро-2012 знаходиться під загрозою.
Отже, Україна – це фашистська країна? Звичайно, це нісенітниця. Вистачить зазирнути в Конституцію України, щоб упевнитися, що вона є демократичною державою, а пропаґування фашизму в ній заборонене. Однак, в категоріях кс. Ісаковича, латку фашистської країни можна приколоти багатьом державам. Вистачить згадати активний у Польщі Національно- радикальний табір (пол. ONR). Можливо, священик не цікавиться футболом. Тому пригадаю, що навіть у фашистських країнах ганяли м’яч, а італійці в період фашистського режиму двічі стали чемпіонами світу. За словами кс. Ісаковича, якби не Євро -2012, то Польща напевно проводила б тверду зовнішню політику стосовно України з уваги на її націоналістичні рухи. Таку тезу ставить кс. Ісакович, посилаючись на думки найважливіших польських політиків. Що ж, з цікавістю буду ждати закінчення чемпіонату – водночас дякуючи, що це УЄФА дає право його організування, а не Фонд брата Альберта (головою крайової управи якого є Т. Ісакович -Залеський – ред.) чи особисто сам кс. Ісакович.
На мою думку, побоювань про організування Євро- 2012 у своїй країні не повинні мати поляки. Польща – це демократична країна. Можуть у ній існувати і проводити діяльність організації із зовсім протилежними цілями, поширювати різні погляди й бути виразником різних середовищ. Це – суть демократії, і не належить тому дивуватися.
Про два різні середовища, яким прийшлось помірятися з демократією в Зеленій Горі, жителі міста почули передзимовою порою. Ідеться про авторський вечір кс. Ісаковича, що відбувся в Зеленій Горі, та Дні української культури, влаштовані через тиждень після першої події. Що цікаве: обидві ці групи – місцевий гурток Об’єднання українців у Польщі і Товариство прихильників Львова й південно -східних Кресів (пол. Towarzystwo Miłośników Lwowa i Kresów Południowo-Wschodnich) організували свої зустрічі в Музеї Любуської землі. Однак безпосередньої зустрічі між ними не було, тому й музейним експонатам не загрожувала загибель. Чисельність публіки на обох зустрічах – більш- менш однакова, хоч із невеликою перевагою на Днях української культури. До того ж, гості – значніші на українському заході, куди завітала і заступник мера Зеленої Гори Віолетта Харезляк, і новосільський віце -староста Єжи Сушинський. Одначе на зустрічі з Т. Ісаковичем значно більше було представників мас- медіа: тема більш медіальна, краще продається, і кс. Ісакович, замість покірливого священика, справляє враження зірки зі світу шоу- бізнесу.
Виступ кс. Ісаковича в Зеленій Горі був одним із пунктів його візиту на Любуську землю. Згідно з думкою священика, головною метою УПА було вбивання польського цивільного населення, боротьба її була спрямована тільки і виключно проти поляків. Ради справедливості потрібно додати, що кс. Ісакович не звинувачує українського народу за ці злочини, але тільки членів УПА та ОУН. Звичайно, під час ІІ Світової війни можна вишукати приклади взаємних нападів й убивств з обох сторін. Безперечно, діяла СС “Галичина” – ніхто не має наміру заперечувати цих фактів: але казати, що УПА боролася лише з поляками і не вела збройних дій проти комуністичного підпілля чи солдатів Вермахту – просто неприпустимо. Може тому на сайті кс. Ісаковича знаходяться лінки до “заборонених” веб- сторінок, які “пропаґують” українських націоналістів. Кілька з них доступні і викликають здивування, бо чи ж історичний фільм, де показано битву під Бродами, у якій брала участь СС “Галичина”, пропаґує фашизм? Ні, це просто документальний фільм, який показує боротьбу між радянськими та німецькими військами в Бродівському котлі, показує історичні факти, як -от: початок війни, німецько -радянську змову, окупацію Західної України, формування СС “Галичина” чи похід І Українського фронту і реконструкцію бою. Чи такі модні останнім часом батальні інсценізації пропаґують фашизм або комунізм? На Любуській землі найбільш популярне інсценування боротьби Червоної армії з Вермахтом про перелам фортифікації Мендзижецького укріпленого району (пол. Międzyrzecki Rejon Umocniony) цього року притягло майже 20 тис. глядачів. Чи всі вони – фашисти або комуністи? Чи, може, потрібно заборонити відтворення історичних спектаклів, оскільки в них беруть участь фашисти й комуністи? А може, потрібно заборонити лише ті інсценування, де виступають солдати УПА? Коли я переглядав стежки з поданої веб -вітрини кс. Ісaковича і слухав твір колективу Тартак “Не кажучи нікому”, то думав: може тому заборонений цей відео- кліп, бо показує боротьбу УПА з німцями, а не з поляками? Адже це суперечить фактам, що їх розказує кс. Ісакович. Як арґумент, він вживає також осудження Ватиканом людиновбивства польського цивільного населення, яке вчинило УПА. На жаль, мені не відома позиція Апостольської столиці в цій справі.
Залишімо таки веб -сторінку кс. Ісаковича і повернімося до подій зеленогірської зустрічі. Т. Ісакович -Залеський є духовною особою, отже повинен відрізнятися любов’ю до ближнього. Повинен також хоча б поважати інших, навіть якщо їх не підтримує чи не є їхнім прихильником. Тим часом здається, що другим супротивником кс. Ісаковича – після УПА – є Греко -католицька церква. Те, що ця Церква є “пробандерівська”, то це одне з найделікатніших окреслень, яке він уживає. Але не повинно це дивувати: згідно зі словами священика, Греко -католицька церква підтримувала Гітлера, про що свідчить її діяльність – а передусім історія митрополита Андрея Шептицького, беатифікаційний процес якого був заблокований. Це будить здивування в контексті слів папи Йоана Павла ІІ про видатного представника Греко- католицької церкви. Під час прощі в Україні папа виразив однозначно позитивну думку про цю постать: “Як тут не згадати далекоглядну й ґрунтовну пастирську діяльність слуги Божого, митрополита Андрея Шептицького, справа беатифікації якого ведеться – і сподіваємося якогось дня побачити його у славі святих. Треба зробити належне посилання на його героїчну апостольську діяльність, щоб зрозуміти по людському незрозумілу живучість Української греко -католицької церкви в темні роки переслідувань”.
Дісталося також іншим організаціям, пов’язаним із життям українців у Польщі. Тобто: ОУП і газета “Наше слово” черпають гроші на свою діяльність із державного бюджету, значить – з кишені польського платника податків. Гм, звичайно, це правда. Однак треба згадати, що Польща – згідно хоча б із директивами Європейського Союзу – зобов’язана забезпечувати потреби національних меншин, не тільки українців. Кс. Ісакович, як представник вірменської меншості, також може скористатися такою допомогою держави, а як член Спільної комісії уряду та національних й етнічних меншин, повинен про це знати. Згідно з поглядом Ісаковича, оскільки ці організації користуються державними коштами, то повинні говорити правду, отже, в оцінці священика, поширювати інформації про злочини, які вчинили українці проти поляків. На думку Ісаковича, потрібно також відкинути неґативних героїв, тобто Бандеру, і шукати позитивних для обох народів: наприклад, Петлюра чи Сагайдачний чудово підходять. Це необхідне, бо суспільство живе в брехні, а розкриття правди сприятиме розвиткові польсько- української дружби. Як говорив священик, він є за самостійністю України – зрештою, має серед українців багато приятелів. Невже? Я також обертаюся між українцями, але я не зустрів серед них особи, що позитивно висловлюється про кс. Ісаковича і його діяльність, скоріше навпаки.
Прикро казати, але неґативна фраза (“звідки взявся цей баран”) прозвучала на адресу однієї особи в залі, яка старалася захищати ім’я УПА. Оскільки слова “ти – українець” не завжди можна визнати образливим, то сенс висловлювання вказував на неґативну позицію присутніх на зустрічі стосовно цієї людини. Були також інші окреслення, що повсюдно вважаються образливими. Реакція кс. Ісаковича показала, як він “любить” українців. Не намагався втихомирити зал: сказав лише, що кожний має право висловлювати свою думку, підкреслив також, що практично на кожній зустрічі з його участю трапляються особи, які так реаґують на неґативні слова про УПА й українців. З другого боку, кс. Ісакович не приймав жодних арґументів опонента, який пробував обґрунтувати свою думку. Якщо Т. Ісакович не може знайти жодної спільної риси між АК та УПА, то вкажу хоч би декілька: обидві організації мали збройний характер, обидві боролися проти солдатів Вермахту й Червоної армії (що не виключає боротьби між собою), обидві боролися за свободу своїх країн, обидві захищали населення своєї національності – це, безперечно, найбільш істотні спільні ознаки АК та УПА. Звичайно, були й відмінності, але оскільки потрібно говорити правду, то, може, випадає показати її з обох сторін? А те, що не можна розказати будь -чиєї історії, – досконала нісенітниця. Ми не є свідком багатьох історичних подій, але ми розмовляємо про них. Я не був свідком подій ІІ Світової війни, не був ним також кс. Ісакович, отже, якщо перифразувати його слова, також і він поширює відомості, почуті не з первісного джерела: чи то від батьків, дідусів, чи сусідів. Чому тоді забирає таке право в інших? Невже кс. Ісакович розпоряджається машиною часу й переноситься до періоду ІІ Світової війни?
На закінчення – справа колишнього президента України Віктора Ющенка. Може, він не був видатним президентом, але через високість виконуваної функції належить йому пошана. На жаль, цього теж не було у висловлюваннях кс. Ісаковича. Гасло “Україна – так, але без деяких людей” звучить нормально. Однак називання президента сусідньої країни “помаранчевим божевільним” будить щонайменше неприємний осуд – щоб не сказати, що смердить прокуратурою. Що ж, може, декому заважає надання Ющенкові ступеня почесного доктора Люблинського католицького університету, однак Ісакович не протестує проти, скажімо, Ґюнтера Ґраcса, який є лауреатом Нобелівської премії. А він, між іншим, служив у СС, яка, за словами Т. Ісаковича, поставляла зброю УПА для боротьби з поляками. Присмаку додає район розташування загону, в якому служив Ґраcс під час війни, – село Мала Плавуча біля Тернополя.
Варто сказати, що як В. Ющенко, так і кс. Ісакович отримали Орден відродження Польщі. Проте якось кс. Ісакович не відчуває потреби віддавати цю відзнаку. Чи це роздвоєння індивідуальності, чи, може, лицемірність? А може, після віддання останнім часом медалі святого Юрія з приводу “не дуже чесного ґрона лауреатів” священик не хоче вже втрачати наступних державних відзнак?
Дійсно, кс. Ісакович – людина, повна двозначності. До нього я маю тільки одне персональне прохання: якщо він буде ще колись організовувати антиукраїнські пікети перед Посольством України в Польщі або генеральними чи почесними консульствами, нехай пам’ятає, що такі є не лише у Варшаві, Познані чи Вроцлаві, але й у Зеленій Горі. Ми почуваємося трохи забутими.
“Наше слово” №6, 6 лютого 2011 року
