Михайло Пульковський ■ РЕПОРТАЖ ■ 2011-09-29
{mosimage}
Святкування Європейських днів добросусідства помалу стає доброю традицією. Кульмінацією цьогорічного свята були концерти й інші заходи, що проходили 3-4 вересня на кордоні між Нижанковичами з українського боку та Мальговичами – з польського.
Два сусідні галицькі села – так само, як і всю Галичину – 1945 р. розділив кордон в тому місці, яке ніхто (крім Керзона і “коректора” Сталіна) навіть не передбачав. Тут, на прямій дорозі з Перемишля до Добромиля, встановлено залізний паркан і браму, яка майже ніколи не відчиняється, – нагадують вони своїм виглядом концтабірних “родичів”, такі ж колючі й недоступні.
Мало хто знає тепер, що цей шлях – літературно- історичний, адже саме ним ішов до Перемишля славний вояк Швейк у незабутньому творі Ярослава Гашека. Тут з польського боку видно будівлі Нижанковичів, а з українського – Мальговичів. Ділить їх усього кілька сотень метрів, але щоб відвідати сусіднє село, зазвичай треба їхати аж на перехід Медика-Шегині, простояти в черзі від кількох до кільканадцяти годин, перетнути кордон, тоді повертатися вже українськими дорогами і, подолавши понад тридцять кілометрів, потрапити нарешті на місце.
Завдяки улаштованим святкуванням добромильською дорогою знов можна було пройти – цей шлях ожив на два дні. Польські та українські прикордонні й митні служби організували тимчасовий пункт перетину межі. Звісна річ: громадяни України були в дещо гіршому положенні, оскільки без візи не могли перейти до польських сусідів. Нагоду використано для збирання підписів під петицією до відповідних польських та українських установ про відкриття в цьому місці постійного пункту перетину (зібрано майже 10 тисяч підписів). Слід додати, що переговори про цей пункт ведуться на державному рівні вже кільканадцять років. На жаль, без жодного результату.
Дні добросусідства на території між Нижанковичами та Мальговичами відбулися цього року вперше. Від початку серпня фестивальні події переходили в напрямку з півночі на південь до чергових прикордонних пунктів: “Кордон 1055”, Збереже-Адамчуки (4-7 серпня); “Кордон 835”, Крилів-Кречів (13-15 серпня); “Кордон 702”, Корчмин-Стаївка (28 серпня) і “Кордон 480”, Нижанковичі-Мальговичі (3-4 вересня).
Останні святкування розпочалися екуменічною молитвою з участю ієрархів та духівництва з України і Польщі, зокрема митрополита Перемиської архієпархії УГКЦ Івана Мартиняка. Відкрито “Ворота дружби” та перерізано символічний колючий дріт.
Відтак відбувся Форум транскордонної співпраці, на який з українського боку приїхали посол України в Польщі Маркіян Мальський, депутат Верховної Ради України, голова комітету з питань європейської інтеґрації, співголова Парламентської асамблеї Східного партнерства “ЄВРОНЕСТ” Борис Тарасюк, перший заступник голови Львівської обласної державної адміністрації Богдан Петрушак, делеґація Львівської обласної ради і керівники прикордонних районів Львівщини. Польську сторону представляли депутати Сейму РП Пйотр Томанський і Збіґнев Ринасевич, маршалок Підкарпатського воєвідства Мирослав Карапита та представники самоврядних структур прикордоння.
Для публіки організатори приготували чимало цікавого. Можна було подивитися лицарські поєдинки, середньовічні танці, поглянути на прикордонну територію зверху, злітаючи на повітряній кулі. Програма неділі, 4 вересня, була в основному орієнтована на молодь. На сцені виступили відомі українські та польські виконавці рок музики: гурт “Маски” і “Танок на майдані Конґо”, “Скрябін” і Павел Кукіз. Організатори оцінюють, що концерт слухало одночасно біля 6 тисяч осіб. Протягом двох днів захід відвідало 12-14 тисяч людей, чимало з яких скористалося тимчасовим пунктом пропуску в обидва боки (загалом 7061 особа).
Цей культурний захід черговий раз довів, що добросусідство між Польщею та Україною може існувати не тільки в деклараціях політиків, але й на локальному та просто рівні. Банальне, здавалось би, ствердження, що кордон має єднати, а не ділити, – треба все ж таки постійно повторювати. Чиновники, зокрема польські прикордонники й митники, які працюють на пунктах пропуску, намагаються переконати всіх, що очікування на перетин кордону по кілька чи кільканадцять годин (а то й добу!), є нормальним станом. Тимчасом, при відповідній організації праці все могло б виглядати зовсім інакше. Від цього виграли б обидві сторони: як в економічному, так і в культурному вимірі. Наскільки більше людей відвідало б Україну – чи то з туристичною, чи з економічною метою, – якби не перспектива проведення кільканадцяти годин у черзі? І навпаки – наскільки більше громадян України відвідало би Польщу? І одні, і другі залишили б свої гроші на другому боці та привезли гарні спомини. Тепер у їхній пам’яті лишаються переважно нерви і стрес, пов’язані з перетином кордону. Так само й візовий режим для українців не має великого сенсу, хіба що хтось прагне обмежити можливість встановлення кращих взаємних контактів.
Кожна людина, яка вміє мислити логічно, це помічає. На жаль, самого логічного мислення не вистачає, щоб подолати інерцію чиновницького корпусу в прийнятті рішень. Тому настільки важливе сприяння всім ініціативам, які допоможуть донести голоси людей до відповідних установ. Такі заходи, як Європейські дні добросусідства, показують усе безглуздя ситуації, що склалася.
* * *
При нагоді хочу поділитися прикрим спостереженням. Село Мальговичі багато українських мас- медіа (якщо не всі) уперто називали “Мальховіце”. До того ж, це слово вони не відмінювали: що не дивує, бо як же змінювати такий дивакуватий мовний покруч? Справа була б доволі кумедна, якби не віддзеркалювала дещо ширшого, дуже сумного явища. Як видно, навіть галичани з українського боку кордону не вміють шанувати своє. Додам, що на польському боці все було згідно з традицією і мовним прагматизмом. Нижанковичі були “Niżankowicami” – і ніхто з поляків не мав проблеми з відмінюванням назви цього селища. Добре було б, якби “наші” з другого боку кордону хоч трошки вивчили історію реґіону, також у топонімічному розумінні. Кожному зі “своїх”, хто хоч щось знає про реґіон, їхати до місцевості “Мальховіце” доволі прикро, а навіть болісно: зокрема для вух і душі. На мою думку, набагато легше було б українцеві поїхати до Мальгович. Проблема стосується, на жаль, також інших, більших місцевостей, наприклад, Перемишля чи Ряшева. Деякі громадяни України (також галичани) їздять тепер до “Пшемишля”, а до “Жешува” – практично всі. Треба мати надію, що котрийсь з міністрів культури чи освіти самостійної України колись візьметься за цю справу і наведе історично-мовний порядок.
“Наше слово” №40, 2 жовтня 2011 року {moscomment}
