Іза Хруслінська ■ ПОДІЇ ■ 2010-09-16
14 вересня 2010 р. минула десята річниця смерті Єжи Ґедройця – засновника Літературного інституту, редактора щомісячника “Культура”, який виходив протягом 1947-2000 рр. у середовищі польської еміґрації. Величезним є вклад Є. Ґедройця у формування сучасної польської політичної думки післявоєнного періоду, так само, як і його вклад у польську культуру.
Сам Ґедройць вважав, що найбільшим його досягненням та досягненням його оточення було створення ідеї нової концепції східної політики Польщі, зокрема, інтеґральна частина цієї концепції “УЛБ” (Україна-Литва-Білорусь), що пропонувала зміну характеру політики Польщі щодо цих трьох країн, а також їхнє місце в Європі. У річницю смерті Є. Ґедройця пропонуємо хроніку найбільш важливих кроків редактора і середовища “Культури”, які стосувалися України й польсько-українських відносин.
Формація Є. Ґедройця
Протягом свого навчання у Варшавському університеті в 1930-31 рр. Є. Ґедройць брав участь у семінарах проф. Мирона Кордуби, присвячених історії України. На заняттях Ґедройць був єдиним поляком. Саме з цих семінарів він виніс знання про історію та культуру України, а також завдяки їм познайомився з багатьма людьми, які пізніше стали відомими українськими діячами.
Діяльність у міжвоєнний період
У міжвоєнний період Є. Ґедройць працював спочатку в Міністерстві сільського господарства, а потім у Міністерстві промисловості і торгівлі. Водночас він був редактором часопису “Бунт молодих” (1930-39 рр.), що 1937 р. став називатися “Політика”. Робота в Міністерстві сільського господарства допомогла Є. Ґедройцю пізнати Гуцульщину, познайомитися з гуцульськими діячами, зокрема з Петром Контним. Є. Ґедройць намагався допомагати гуцулам. Він встановив контакти з відомими діячами тих часів: єпископом Григором Хомишиним, депутатом і редактором “Діла” Іваном Кедриним Рудницьким та з Дмитром Донцовим. Українська тематика постійно знаходила місце на шпальтах двох часописів, які видавав Є. Ґедройць. Також у них публікувалися такі українські діячі, як, наприклад, Кедрин -Рудницький чи Донцов. У цих часописах особливо критично оцінювалася політика щодо українців у ІІ Речі Посполитій. Майбутній редактор “Культури” був прихильником української автономії у Східній Галичині.
1946-2000 рр.
11 лютого 1946 р.: з ініціативи Є. Ґедройця був заснований Літературний інститут. Його основним завданням було ведення видавничої діяльності в культурній, науковій, літературній та громадській сферах, а також збирання доробку польського письменства. Інститут спочатку працював у Римі, куди Є. Ґедройць запрошував своїх співпрацівників (зокрема Юзефа Чапського, Ґустава Герлінґа Ґрудзинського, под ружжя Софію та Зиґмунда Гертців).
Червень 1947 р.:
Виходить перше число чільного, як згодом виявилося, часопису Літературного інституту – “Культури”. Того самого року інститут переїжджає до місцевості Мезон-Ляфітт недалеко від Парижа. За короткий проміжок часу “Культура” стала найважливішим часописом східноєвропейської еміґрації на Заході, а люди, яких згромадило це видання, стали повноправними учасниками післявоєнних інтелектуальних дискусій у Європі.
Питання України і польсько-українських відносин протягом усього цього часу було в центрі зацікавлень Є. Ґедройця. Присвячені цій проблематиці статті з’являлися на шпальтах “Культури”, “Історичних зошитів”, а за допомогою видавництва Літературного інституту виходили книжки й публікації, присвячені Україні. Це доповнювала також практична діяльність та ініціативи Ґедройця, метою яких було краще представлення української тематики, а й підтримка всіх дій, спрямованих на те, щоб Україна отримала незалежність і пізнішу підтримку її суверенітету, зокрема всіх дій щодо польсько-українського поєднання. Серед людей із середовища “Культури” Ґедройцю особливо в цьому допомагали Юліуш Мєрошевський, Єжи Стемповський, Юзеф Лободовський та Богдан Осадчук. Є. Ґедройць був членом редакційної ради українського еміґраційного щоквартальника “Віднова”. Одним з найбільших досягнень Є. Ґедройця було спричинення підписання 1977 р. представниками польських, російсь ких, угорських та чеських еміґрантів спільної “Декларації щодо української справи” – про право на самоутвердження народів України, Литви та Білорусі. Цю декларацію також підписали 28 діячів демократичного руху в СРСР, а сам текст документа передруковували всі українські еміґраційні видання, незалежно від політичної орієнтації.
Найважливіші статті, опубліковані в “Культурі”
1952:
– лист вихованця духовної семінарії з Преторії Юзефа Маєвського, у якому зазначено, що Вільнюс повинен у майбутньому належати Литві, а Львів – Україні. Цей лист викликав справжнє переслідування польською еміґрацією Є. Ґедройця і середовища “Культури”. Однак лист Маєвського і редакційний коментар, який підтримував позицію цього автора, стали переломними в оцінці східних сусідів Польщі і польської східної політики;
– незважаючи на тиск минулого, Ю. Лободовський опублікував у “Культурі” черговий текст, що, поряд з листом Маєвського, містив ідею про необхідність польсько-українського поєднання та подолання історичних образ. Лободовський, зокрема, відзначив: “Простір, де відбуваються нечисленні зустрічі поляків та українців, настільки насичений колючими засіками, перекопаний вовчими ямами, засмічений взаємними упередженнями й підозрами та просяклий тухлою водою анахронічних ідей (…), [що] треба цей простір хоча б частково очистити та дренажувати, інакше ми загубимося в ньому без порятунку. (…) Яким же є вихід з кривавого кола цієї ненависті? (…) Сперечатися про те, хто першим почав, хто більше винний, хто пролив більше крові? Чи, може, варто позмагатися за іншу першість – першість витягнутої руки?”;
– публікація статті “Українці та ліквідація Варшавського повстання” Бориса Левицького, у якій розвіювалися міфи про участь українців у придушенні Варшавського повстання;
– початок співпраці Є. Ґедройця з Б. Осадчуком (псевд. “Берлінець”), що тривала до самої смерті Редактора. Б. Осадчук став автором багатьох статей, опублікованих у “Культурі”, зокрема української хроніки, що почала реґулярно з’являтися на шпальтах видання від 1952 р. Хроніка інформувала про життя української еміґрації, з часом у ній з’являлося щораз більше новин з радянської України. Крім цього, Б. Осадчук значно допомагав редакторові “Культури” знаходити нові контакти серед представників української еміґрації.
1954:
у 35 -ту річницю Київської операції польських військ та армії Симона Петлюри “Культура” провела опитування щодо цілей та шансів договору Пілсудський-Петлюра.
1956:
публікація статті “Новий Переяслав” Івана Лисяка -Рудницького, у якій автор поставив тезу, що в царській Росії та в Радянському Союзі своєрідною компенсацією за втрату незалежності України є можливість зробити кар’єру в рамках імперських структур.
1958:
на знак протесту проти тез програми, – її в ефір пустило Французьке телебачення в березні 1958 р., – присвяченої замахові на Симона Петлюру, у якій український самостійницький рух представлено як завідомо антисемітський і в якій прославляли вбивцю Петлюри Шломо Шварцбада, Ґедройць опублікував коментар, у якому, зокрема, писав: “Без сумніву, існують світові структури, що зацікавлені в компрометації українського самостійницького руху. (…) Сьогодні, коли починає потроху тріскатися східний блок (…), є намагання знищити леґенду Отамана”. Крім цього, делеґація “Культури” віддала честь пам’яті Петлюри, поклавши квіти на його могилі на цвинтарі Монт -Парнас у Парижі.
1965:
– Ґедройць і “Культура” активно стають на захист генерала Павла Шандрука, який за боротьбу у вересневій кампанії 1939 р. був відзначений орденом Virtuti Militari. Це рішення атакувала преса СРСР і ПНР, а також прорадянські газети на Заході. Після вересневої кампанії Шандрук перебував у таборі для офіцерів, а під кінець війни німці його звільнили; у лютому 1945 р. Шандрук очолив УПА, що співпрацювала з ІІІ Рейхом. Є. Ґедройць у листі до Є. Стемповського писав: “Шандрук тепер знаходиться в бідності, крім того, він дуже старий. Думаю, що поляки не тільки можуть, а й повинні захистити його; а це, у свою чергу, буде мати великий резонанс серед українців”.
– публікація спогадів П. Шандрука “Історична правда про Українську повстанську армію”. Генерал представляє причини, що спонукали українців утворити дивізію СС “Галичина”. Друкуючи спогади Шандрука, Ґедройць не тільки наразив себе на критику зі сторони польських середовищ: навіть Б. Левицький пригрозив Ґедройцеві повністю зірвати з ним контакт за надто ліберальне, на його думку, ставлення до Шандрука.
1966:
публікація двох чолових статей Ю. Мєрошевського “Абетка політики “Культури”” та “Тисяча років – і що далі?” на тему необхідності переформулювання польської політики стосовно країн УЛБ, у тому числі необхідності зміни польської ментальності, пов’язаної з “яґайлівським”, імперським ставленням до України, Білорусі та Литви.
1973-74:
публікація чергових, переломних у контексті ідеї УЛБ статей Ю. Мєрошевського “Польща – Остполітік” та “Російський “польський комплекс””.
1981:
публікація статей, присвячених проблемам українців у Польщі:
– “Активізація української нацменшини в Польщі”, Бенедикт Гейденкорн;
– “Ситуація українців у ПНР”, Зофія С.
1986:
у листопаді Ґедройць публікує лист українського еміґранта Юрія Біласа, у якому описано пацифікацію села Завадки -Морохівської 1946 р. відділами Людового війська польського.
Найважливіші опрацювання в “Історичних зошитах” (“ІЗ”) та публікації Літературного інституту:
1960:
видання в Літературному інституті антології “Розстріляне відродження” українською мовою, яке опрацював Юрій Лавриненко на замовлення Є. Ґедройця. Це була збірка поезії, драми та есеїстки найбільш відомих українських письменників українського Відродження, замордованих згідно з наказом Й. Сталіна у 1930 ті рр.; десятки екземплярів цієї книжки були переправлені в радянську Україну;
1969:
публікація в Літературному інституті книги “Документи. Україна 1956-1968” – антології Івана Кошелівця, що згромадила тексти українських письменників, а також документи, у яких показано боротьбу українців з русифікацією та комуністичною диктатурою.
1985:
– публікація в “ІЗ”: “Українська справа”, праця про українсько- польські відносини, опрацьована в Польщі 1943 р. під грифом “цілком таємно”, яку вислано до секретаріату прем’єр- міністра польського уряду на вигнанні 1944 р. і яка знаходилася в архіві Польського інституту;
– публікація в “ІЗ”: “У пошуку порозуміння. Українське та польське підпілля в 1945-47 рр. Співпраця між УПА і “Вільністю і незалежністю””, Євген Штендера.
Після 1989: Публікація текстів в “ІЗ”:
– “Польсько -українська боротьба в 1943-47 рр.”, псевд. Ян Лукашув (Тадеуш -Анджей Ольшанський);
– інтерв’ю з українськими еміґраційними істориками Романом Шпорлюком та Френком Сисиним, у яких, зокрема, уперше прозвучала проблема польсько-українського конфлікту на Волині;
– “Операція “Вісла””, Альдона Хойновська, перше ґрунтовне опрацювання цієї тематики;
– “Українське питання в III Речі Посполитій”, Мирослав Чех.
“Наше слово” №38, 19 вересня 2010 року{moscomment}
Спростування
У перекладі тексту Ізи Хруслинської “Єжи Ґедройць – життя і творчість” (“НС”, №38), трапилася помилка. Павло Шандрук насправді очолював УНА, а не УПА, як було надруковано. За допущену під час перекладу помилку перепрошую автора й читачів.
Ігор Ісаєв
