Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №35, 2023-09-03
Богдан Хмельницький мріяв про власну династію. Найвидатніший гетьман України мав двох синів. Старший Тиміш загинув у 21 рік, під час походу у Молдавію. Молодший Юрась на роль правителя не підходив: нерішучий, хворобливий та ще й страждав епілепсією. Можливо, внаслідок потрясіння, яке зазнав у віці шести років. Саме тоді, в 1647 році, його впіймали посіпаки пана Чаплинського – ворога батька, відшмагавши мало не до смерті. Отже, невиліковна хвороба, або по-народному «падуча», переслідувала його все життя, зробивши іграшкою в чужих руках.
Юний «Хмельниченко» у вихорі ворожих сил
Однак, мрія про династію була сильніша за реальність. В квітні 1657 року тяжко хворий гетьман зібрав в Чигирині козацьку раду, на якій запропонував обрати свого наступника. Він називав прізвища найвідоміших соратників, але козаки, на догоду Богданові, обрали гетьманом 15-річного хлопчика. Так, Богдан, сам того не бажаючи, «занапастив» власного сина. Стрімкий вир боротьби за владу закрутив і поніс його через три десятиліття; в нього були втягнуті всі кревні і найближчі соратники батька, іноземні правителі і війська, бо всі хотіли заволодіти «спадком Богдана». Після смерті великого гетьмана козацька старшина придивилась до Юрася і вирішила, що він аж занадто юний. Московські воєводи взагалі зневажали, а один навіть назвав «гетьманеням» і сказав, що він має «гусей пасти, а не гетьманувати». Тому хлопчика відправили в Києво-Могилянський колегіум – довчатися.
Після невдалого гетьманування Івана Виговського (1657-1659 рр.) про нього знову згадали. 11 вересня 1659 року на козацькій раді в Германівці (під Києвом) Юрія, який вже досяг повноліття, знову обрали гетьманом. В жовтні 1659 року в Переяславі представники Московського царства, на чолі з воєводою Олексієм Трубецьким, змусили юнака підписати угоду – нові «статті», які остаточно позбавили Україну самостійності. Юний гетьман і його свита «покинули Переяслав із неприємним почуттям свого безсилля, поразки й ненависті до брутального побідника». Це почуття посилилось ще й особистим горем родини Хмельницьких: з Московії в Чигирин привезли спотворене тіло Данила Виговського, брата колишнього гетьмана й чоловіка сестри Юрія – Олени.
Під градом її прокльонів Юрій змарнів і принишк, а між козаками сталися «значні заворушення». Відношення до «союзників» змінилося. Може, саме тому, коли почались воєнні дії між Московією і Польщею, Хмельницький не захотів допомагати воєводі Василеві Шереметьєву, який назвав його «гетьманеням». Останнього розбили під Чудновом поляки й татари. Вони ж «вдарили всією силою» під Слободищами і на Хмельницького. Юний гетьман під час бою почав молитися, а потім вирішив, що краще йти на примирення з поляками. 27 жовтня 1660 року було підписано Слободищенський трактат: Україна стала союзницею Речі Посполитої. Натомість почалась війна з Московією, яка розколола Україну на дві частини – Лівобережну й Правобережну.
Поразки Хмельницького і відмова від влади
На лівому березі владу захопив дядько Юрія по матері, полковник Переяславський, Яким Сомко, який був проголошений «наказним гетьманом». Його підтримало вірне Московському царству козацтво та її війська. Юрія – та частина козаків, яка вирішила порвати з Московією, війська Речі Посполитої і Кримського ханства. Україна опинилась у вогні другої, після смерті Богдана, громадянської війни. Протягом 1660-1662 років Юрій здійснив п’ять походів на Лівобережжя з метою приборкати промосковських козаків, але бажаних результатів не отримав. Більше того, в битві біля Канева (26 червня 1662 року) його військо було притиснуте до Дніпра, сам гетьман з частиною старшин зумів перебратися на човнах на правий берег, але майже всі козаки були вбиті чи потонули в річці.
Самовидець розповідає, що загинуло військо, «як козаків, так і ляхів тисяч більше двадцяти, аж від смороду трупу його до Дніпра трудно було приступити, а деякі трупи аж до Запоріжжя позаносило». Однак, молодий гетьман зумів зібрати нове військо, залучив 10 тисяч татар і взяв реванш під Бужином і Ірклієвом. Тепер рятувалися втечею через Дніпро вже його супротивники: напівголі вояки, за свідченням автора Віршованої хроніки, поневірялися на правому березі, а лівий був всипаний тілами загиблих. Здавалося, що фортуна посміхається Богдановому синові, але… то була її остання посмішка. В серпні 1662-го його ще раз розбили і авторитет Хмельницького став стрімко падати. Кримський хан вимагав гроші за допомогу у кампанії 1662 року. Юрій «не знайшов нічого кращого, як дозволити ординцям брати ясир у Каневі та його околицях (усього до 20 тисяч душ!), чим зганьбив своє ім’я навіки».
Він вже тяготився владою і прохав козаків позбавити цього «тягара». Козацтво відмовляло, бо над ним ще висів ореол слави великого батька, але в січні 1663 року, на генеральній козацькій раді більшість погодилась відпустити «Хмельниченка». «Хай іде до чорта, – кричали деякі з присутніх, – як з нами не хоче жити, а злякавшись, клобуком покриває голову». І він пішов: постригся в ченці під іменем Гедеон, жив у декількох монастирях, став архімандритом. Так, в спокійному, тихому плинові часу, минуло б і все життя, якби ситуація в Україні не змінилась.
Вимушені страждання та ув’язнення
На Правобережжі, де гетьманував Павло Тетеря, вдруге одружений на сестрі Юрія – вдові Олені, піднялось повстання проти поляків. В його організації звинуватили деяких козацьких ватажків і церковників, серед яких був і чернець Гедеон. Його заарештували і навесні 1664 року відправили до Львова, а потім до Польщі. Там, в похмурій тевтонській фортеці Мальборк (Марієнбург), він провів декілька років. Повернувся в Україну лише наприкінці 1667 року. Влада знову змінилася: гетьманом був Петро Дорошенко, котрий орієнтувався на союз із Османською імперією. Юрій–Гедеон, розчарований в Московії і Польщі, підтримав його. В січні 1668 року він виступив на козацькій раді і заявив, що «батьківські всі скарби відкопає» і дасть татарам як плату, але не буде «під рукою великого государя і королівської величності».
Однак, ситуація знову змінилась. Якась чорна кішка пробігла між Дорошенком і Юрієм Хмельницьким. Останній став нарікати, що він у «малій повазі» в Дорошенка, а той запідозрив, що в нього хочуть відібрати булаву. Після серпневої ради в Умані (1669 р.) з’явився ще один претендент на владу – прихильник Польщі Михайло Ханенко. Між ним і Дорошенком розгорілась справжня війна. Юрій-Гедеон, який підтримав Ханенка, скинув чернечий клобук і намагався втекти, але був захоплений татарами. Його відправили до Криму, а потім у Стамбул. Перебування в замку фортеці Єдикуле виявилось ще тяжчим, ніж польська неволя. Юрій спробував втекти, але його впіймали, побили киями і прикували цепом до тюремної стіни.
Остання спроба володарювання і безславний кінець
Лише в 1677 році, за наказом султана, його звільнили. Османська імперія, яка захопила частину українських земель (Поділля), прагнула збільшити свої володіння. Турки згадали за Богданового сина: він знадобився їм як маріонетковий володар у майбутньому поході. Французький дипломат де ла Круа, який перебував у Стамбулі, писав, що «Фортуна проявила нарешті милість» до Хмельницького, і колишній в’язень змінив своє «лахміття на пурпур». І це були не просто красиві слова. Великий візир (чи навіть султан) вручив йому ознаки гетьманської влади (булаву, бунчуки, прапори, барабан) і «фірман» (письмовий привілей) на володіння українськими землями. А перед тим Константинопольський патріарх звільнив від чернецтва. Юрія проголосили «князем малоросійської України», за іншими джерелами – «князем Сарматським і гетьманом Війська Запорізького». Юрій-Гедеон, перший і останній в історії України гетьман-монарх, був радий не стільки приманливій «короні», як несподіваному звільненню. На радощах він обіцяв султанові, що доб’ється підтримки козацтва і без війни оволодіє Чигирином та Києвом.
Турецьке військо, в складі якого були і 300 козаків (звільнених з полону) на чолі з «князем України» Юрієм-Гедеоном, перейшло Дунай. Поки дійшли до Чигирина, чисельність козаків зросла лише до 3000 чоловік. В серпні 1677 року почалась осада міста, населення якого, незважаючи на всі вмовляння Хмельницького, відмовилось здаватись. Не допомогли ані штурми, ані довготривала облога. В липні 1678 року турки прийшли вдруге під Чигирин і розпочали облогу. Юрій-Гедеон розумів, що від результатів цього походу залежить його власна доля. Є свідчення, що він почав домовлятися із польським представником в турецькому таборі про політичний притулок у Польщі. Але тоді йому повезло: після важких, кровопролитних боїв 21 серпня 1678 року зруйноване місто було взяте.
Хмельницький перебрався в Немирів і намагався відродити власну державу на Правобережжі, але ці землі були спустошені безперервними війнами. Становище ще більше погіршилось після Бахчисарайського миру 1681 року, який закріпив панування Туреччини і Московії на українських землях. Юрій фактично втратив владу, впав в тяжку депресію, став мінятись. Тихий, богомольний, «з натури євнух», за словами Самійла Величка, він тепер багато пив і вів розгульне життя. Неврівноваженість, хвороблива підозрілість і надмірна жорстокість все більше проявлялись у його стосунках із підлеглими і населенням краю. Він кидав до в’язниць заможних купців і орендарів, вимагаючи грошей, жорстоко розправлявся з тими, хто йому суперечив. Нарешті, за скаргою одного з купців, був викликаний до Кам’янця-Подільського, резиденції турецького намісника, де отримав вирок – шибениця. Вислухавши його, став «білим як хустка і не сказав ні слова». Де і як закінчив свої дні, не відомо: після 1685 року його ім’я в історії вже не згадується.Може, не хотілося б мати такого нащадка великого гетьмана, але з історії його не викинеш. Юрій зіграв роль «іграшки фортуни мінливої», за вдалим виразом автора «Історії Русів», бо не мав ні здоров’я, ні особистих рис, ні якостей, потрібних керівникові держави. Хоча, майже всі гетьмани доби Руїни нічим не кращі. Вони – владолюбці й користолюбці, котрі не дбали про народ і суспільство, згинули самі і втратили незалежність – шанс України на краще майбутнє. Їхній гіркий приклад є застереженням і для наших сучасників.
