Наталія Пасічник ■ РОЗМОВА ■ №25, 2023-06-25
28 квітня виповнилося 90 років від дня народження Юрія Судина, одного з найактивніших членів товариства «Любачівщина», багатолітнього члена його ради, який був біля початків створення цієї організації, видавця й автора чималої кількості видань з історії рідного краю – Закерзоння. Окрім того, кандидата технічних наук, викладача Української академії друкарства з понад сорокарічним досвідом, автора наукових статей та інших публікацій, учителя інженерів-механіків, котрі зараз працюють в Україні. Зрештою, батька чотирьох дітей. Двоє його синів теж стали науковцями й викладачами, перейнявши частину батькової духовної та інтелектуальної спадщини.
У цьому інтерв’ю, яке дав «Нашому слову» його старший син Андрій, йтиметься переважно про Юрія Судина як вихідця з Любачівщини. Останні роки свого життя він присвятив саме цій громадській діяльності, яку нині тепло згадує більшість земляків, котрі знали його завдяки роботі в товаристві чи через публікації, зокрема у «Віснику Любачівщини» й «Наш край Любачівщина». Він писав їх, щоб відновити пам’ять й історичну справедливість щодо сотень тисяч тих, кого в середині 40-х років минулого століття викинули зі своїх домівок та товарними вагонами відправили жити в радянські колгоспи й радгоспи – від Західної України до Сибіру.
– Андрію, ваш батько, як я знаю, був серед тих, хто від початку брав участь у діяльності товариства «Любачівщина», майже постійно був членом його ради, якийсь час – заступником голови, а ще працював над організацією видавничої діяльності товариства, якій віддавався найбільше. Знаю, що він був вихідцем із Любачівщини, народився в селі Новий Люблинець і був виселений зі своєю родиною малим, одинадцятилітнім, хлопцем. Скажіть, що, на вашу думку, спонукало його до такої активної роботи? Чому за стільки років після життя вже в нових умовах, бувши досить зрілою людиною, він так перейнявся спогадами про переселенців, про те давнє, що, здавалося б, уже минуло? Це спогади дитинства? Це жаль за втраченим? Намагання щось повернути? Чи ділився він з вами своїми думками?
– Знаєте, насправді нам не довелося дуже багато говорити на ці теми, бо, коли настали часи вільної розмови про минуле, тобто моїм батькам не треба було оглядатися на владу й щось замовчувати перед нами, дітьми, ми вже жили окремо. Але склалося так, що я став літературним редактором більшості публікацій, які він готував у товаристві та для товариства, для земляків, тому замість розмов багато читав – спогади, які він збирав, і його спогади теж. До того ж уже деякі попередні мої знання про родину не вимагали багато запитань. Окремі картинки, згадки поволі доповнювали загальну картину. Хоча, як без розмов батька й сина?
Коли їх змусили виїхати, то його мами вже не було: померла, коли тато мав два роки. Його, по суті, виховувала старша сестра. Тому тоді виїхали його батько (мій дід), татова бабця й старша сестра. Знаю, що бабця померла в дорозі, похована десь у полі неподалік прикордонної Медики. Уперше тато розповів це безвідносно до чогось, коли я був семилітнім і ми вперше їхали відвідати в Польщі його старшого брата Дмитра, який на той час зі своєю родиною жив у селі Скалін Щецінського воєводства.
Так, тато прожив ціле життя тут, в Україні, маючи лише згадки про дитинство в Люблинці, але можу твердо сказати, що не ностальгія за минулими часами, за землею чи батьківською хатою змушували його так активно працювати в архівах, листуватися з земляками в Польщі й далі – аж до США та Австралії. Тут було інше. Може, те, що зараз єднає не тільки тих, хто ще пам’ятає ті часи, а і їхніх дітей. Ми народжені вже тут, але нас також хвилює пам’ять батьків.
– Ви маєте на увазі силу земляцтва, тяжіння до рідної малої батьківщини?
– Якщо говорити про батька, то це скоріше відповідальність за збереження пам’яті. І не тільки для того, щоб ушанувати загиблих, поновити старі пам’ятки, відновити цвинтарі. Ним рухав біль від завданих важких ран тисячам земляків. І за свого батька, який міг мати іншу долю, і за сестру, і за брата теж. Зрештою, його й нашої родини торкнулося не тільки переселення, пов’язане з угодою щодо так званої лінії Керзона, але також з операцією «Вісла». Коли батько з моїм дідом і сестрою опинилися в Тернопільській області, старший татів брат був «у лісі», ще неповнолітнім хлопцем пішов брати участь у захисті рідних земель. Тому врешті опинився далеко від рідної хати, аж у теперішньому Щецінському воєводстві. Пережив тортури (про які тепер уже є документальне підтвердження), потім – тюремне ув’язнення, чудом уникнув смертної кари, присудженої несправедливо.
Татові дуже боліло все, що стосується несправедливості, чиненої тоді щодо українців, часто не зафіксованої в наукових дослідженнях, інших публікаціях. Він бачив, що польські дослідники постійно шукають, доповнюють відомості «зі свого бачення», але мало хто з наших істориків намагається по-справжньому повно відтворити все з боку постраждалих українців. Насамперед звідси походило його прагнення дати слово людям, яких переслідували в себе на батьківщині, а потім переселили. Саме через це повстали спочатку «Вісник Любачівщини», а потім «Наш край Любачівщина», редактором яких він був. А також це спонукало його витягати з архівів те, що показувало всі, без винятку, факти тих страшних подій. Наприклад, саме цьому була присвячена його книжка, котру уклав із молодшим сином Данилом, – «Закерзоння 1939–1947. Хроніка подій». Тут нема послідовної розповіді, оповідок, аналізу. Проте крок за кроком представлено з можливих джерел те, що відбувалося мало не щодня на тих землях, – від урядових ухвал до зафіксованих у документах і «акціях» дій проти українських сіл, боїв підрозділів УПА. Це не однобока історія, вона демонструє часто дії обох сторін, за якими можна прослідкувати й причинно-наслідкові зв’язки.
Він із колегами з товариств «Надсяння», «Любачівщина», «Холмщина» їздив свого часу до Верховної Ради, щоб виголосити спільне бачення всіх проблем. Мав там слово. Як знаю, саме той біль був найбільшим – з часом, затираючи пам’ять, нас знову перетворюють на винних і проголошують злочинцями, хоча примирення щонайменше має бути обопільним, а не однобічним каяттям.
Але, так, якщо говорити про його рідні землі, з яких походив, йому дуже хотілося відновити історію свого краю. Узагалі він цікавився історією та багато читав. Був, звичайно, не професіоналом, але як науковець (нехай у галузі технічних наук) і викладач розумів значення документального підтвердження фактів, тому шукав усе в архівах, а також збирав свідчення земляків. До «Вісника Любачівщини» й «Наш край Любачівщина» дописувало дуже багато очевидців. Спілкувався з ними, записував оповіді, інколи дискутував. Зрештою, у тих виданнях було описано історії мало не кожного села Любачівщини від прадавніх часів до часів переселення, коли десятками й сотнями вбивали людей, коли горіли хати. До речі, мало не кожна історія починалася з дуже подібних слів: віддавна в тих селах усі жили мирно й спокійно та не було чвар між поляками й українцями чи євреями.
Історії церков, історії шкіл, біографії видатних земляків – священників, письменників, політиків, інженерів, лікарів, учителів. Там були переліки загиблих у ті роки – чи у воєнних, чи партизанських діях, чи від рук нападників. Між іншим, не раз бачив, як з інтересом вивчали ці видання люди, які хотіли згадати все про своє село, свою родину, може, і доповнити потім ту історію. Гадаю, і зараз у багатьох родинах перегортають сторінки тих журналів.
Він постійно намагався видавати твори земляків, збірки оповідань, віршів, повістей. Наприклад, книжку віршів поетів-закерзонців «Політ на зраненім крилі». Сам пробував писати й оповідання (як у збірці «Геройство і зрада»), і вірші.
Хоча найбільше його згадують за «Вісник Любачівщини» і «Наш край Любачівщина». Не пригадаю вже точно, скільки він редагував номерів «Вісника», здається – понад десять, а «Нашого краю» – 13. Величезна кількість статей, спогадів, віршів, оповідань, історичних хронік. Чимало різних авторів. Зрештою, і сама хроніка товариства «Любачівщина» там є, бо в кожному номері були «Вісті з товариства».
Знаєте, я лише зараз розумію, скільки він усього зробив. Поволі, не завжди легко, але вперто й наполегливо, незважаючи на різні життєві обставини. Не даремно його нагородили відзнакою Львівської мерії «100 років ЗУНР».
– А вам батько розповідав про своє дитинство там? Про ті давні враження? Щось вам передавалося від того?
– Звичайно ж. Я не раз бував із ним на тих землях, у тих поїздках, що їх організовувало щороку на Спаса товариство. Мені було дуже цікаво. Пробував відчути босими ногами ту землю і не раз згадувану ним річку Вирову. Уявляв собі, розглядаючи ті поля, як він біг із сестрою крізь високі трави в ліс, рятуючись від куль, як купався в тій річці, як ходив із батьком чи сестрою до церкви. Там, в обох Люблинцях, були церкви, які залишилися й зараз. Важко мені було повірити в те, що колись на цих землях відбувалося таке страшне.
А тато їздив туди щороку, щоб разом з усіма відновлювати могили на цвинтарях (зокрема, й своєї мами), брати участь у службах Божих, розшукувати відомості. Фотографував, записував дати на могилах, подавав запити у відповідні служби. Навіть свою дату народження він дізнався завдяки такому запиту, бо в радянському паспорті її записали навмання. А ми вдома святкували завжди той день народження, на Юрія.
– То ви побували на подвір’ї, де бігав колись малим ваш тато? Чи, може, побували в тій хаті?
– Не зовсім. Лише побачив. Там уже інші господарі. І хата, як казав батько, уже перебудована, але ж усе можна собі уявити, згадуючи старі фотографії зі збережених альбомів. Важко лише зрозуміти, як можна було завдати стільки болю людям, які там жили. Вони ще досі відчувають тривогу в душах. І ті, які там живуть, і ті, які туди приїжджають.
До речі, от тепер, у ці страшні часи, інколи пробую порівняти те, що відбувалося тоді, із тим, що відбувається тепер. Коли українці змушені шукати прихистку, зокрема вже в Польщі. Зараз і вони певною мірою можуть зрозуміти долю людей, яких вивозили в 40-х. Хай і причини інші, але обставини подібні. Теж росія – головний ініціатор і провокатор, розбурхувач злості й ненависті. Розсварити людей за національністю, релігійною приналежністю. Це вони вміють віддавна.
– Свого часу в некролозі ви зазначили, що батько не встиг підготувати до видання книжку «Українсько-польська Любачівщина: історія забутого миру, незабутої війни й незагоєні болі втрат». Про що ця книга, і чи є шанси на її публікацію?
– Так, це вже були ті роки, коли батькові було все важче і важче. І коли коронавірус остаточно його підкосив – один раз, другий. Він, як завжди, віддав мені рукопис для підготовки, і я уклав його так, як бачив. Хоча залишилися для узгодження списки літературних джерел і покажчики. Він готував цю книжку, щоб показати те, про що я тут казав, – якою була Любачівщина до війни, якою її зробила війна і якою тепер роблять ті, хто про це пише. Він обурювався, що події представлено однобоко, та хотів, може, навіть не стільки утвердити щось своє, скільки закликати тих, кого вважав професіоналами, не зупинятися й таки відновлювати справедливість. Він знав, що примирення мусить настати, але воно має бути обопільним, а вибачення – взаємними.
Але щодо видання, то в ці складні часи мені важко уявити таку можливість. Тато завжди все намагався робити частково своїм коштом, а частково залучав жертводавців. Його підтримувало чимало людей. Але зараз навіть із цим велика біда, тобто невідомо щодо коштів, а також те, що відбувається зараз: змінюються погляди, змінюється ставлення. Знаю, що багато чого може бути знову розбурхане, і навіть далі продовжуються ці «бандерівські» штампи без історичних контекстуальних оцінок, без відстороненого аналізу. Їх побудовано лише на емоційних пропагандистських конструкціях, наявних в росії і давно існуючих у Польщі, щоб знову налаштовувати країни вороже одна до одної. Мені теж, як і батькові, хочеться справедливого примирення, збереження пам’яті про всіх загиблих. І до того ж я тепер радію, що перебуваю в країні, яка дивиться в бік росії з боку Європи, а не так, як було в моїй молодості – з росії в бік Європи.
І все ж, якщо говорити про історію Любачівщини, як її вибудовував у книжці батько, думаю, що вона була б корисною. І зупиняє мене зараз лиш те, що я не певен, чи зможу відтворити всі ті наукові обґрунтування, більшість з яких пішли разом із батьком.
