Накреслюючи на початку довоєнні погляди Пілсудського стосовно українського питання, треба наголосити, що він не був теоретиком, який творив нові ідеї східної політики. Він дивився на Україну крізь призму Росії – останню він вважав головною перешкодою на шляху до незалежності. Він поділяв концепцію Польської соціалістичної партії, що містилася в її програмних документах, зруйнувати імперію царів по національних швах. У меморіалі 1904 р. він не бачив в українцях сили, яка могла б зруйнувати імперію, тому що розвиток опозиції знаходився на початковій стадії. Хоч у нього була можливість перебувати в Києві деякий час у зв’язку з партійною діяльністю, він не намагався встановити контактів з місцевими соціалістами.

Більші надії Пілсудський покладав на українців з Галичини. У зверненні до української “Січі” він закликав слухачів до спільних дій проти Росії. Але знову-таки немає доказів, що були встановлені контакти з українськими активістами. Тільки через два роки відбулася зустріч Пілсудського з провідним діячем “Січі” Кирилом Студинським – проте й вона не принесла дальших наслідків.
Проблема, яка донині обговорюється серед дослідників, це те, чи був Пілсудський прихильником польської федерації з “кресовими” країнами, включаючи Україну. Він 1901 р. сказав: “Бажаний був би для нас вільний федеративний союз і Литви, і України з Польщею; і якщо для Литви просто не бачимо іншої форми самостійного існування, лише в тісному зв’язку з Польщею, то з Україною нас би об’єднували більш вільні відносини”. Отож, він бачив Україну в певному зв’язку з Польщею.
Ми не знаємо першої реакції Пілсудського на перші прояви українського самостановлення після Лютневої революції 1917 р.: зрештою, невдовзі він потрапив до маґдебурзької фортеці. Ті його прихильники, що залишилися в Польщі, з цікавістю і надією сприйняли появу Української Народної Республіки. Ситуація різко змінилася в той момент, коли українці намагалися створити власну державу у східній частині Галичини. Для Пілсудського конфлікт з українцями був однією з найсерйозніших проблем, з якою він зустрівся після повернення з Маґдебурґа і прийняв владу від Реґентської ради. Заявивши, що нема угоди з русинами, він постановив: “…єдиний вихід полягає у створенні у Східній Галичині, зайнятої нашими військами, військової окупації”. Окупація дозволяла, на його думку, відкласти ще недозрілі до остаточного вреґулювання політичні справи.
Однак, на відміну від більшості польських політиків того періоду, він дивився на українське питання всебічно; джерела руської справи він бачив у Києві. Конфлікт у Галичині був для нього перешкодою запланованої угоди з українцями. Він був готовий за це навіть відмовитися від східної частини Східної Галичини, попри думку більшості польського суспільства. У настановах для своїх посланців на мирну конференцію навіть заявив, що “не варто йти занадто далеко проти українців”.
З українського боку спочатку загалом бракувало політиків, готових піти на будь-яку домовленість. Тільки на початку січня 1919 р. до Польщі відправилася перша дипломатична місія-обстеження. Однак Пілсудський передбачав, що у світлі загрози з боку більшовиків та Денікіна Україна рано чи пізно дозріє до союзу з Польщею. Він заявив, що українські сили у Східній Галичині треба розбити, але з Петлюрою варто вести переговори. І все ж, українська влада після повернення з місії не зробила жодних клопотань у справі угоди.
Місце Україні в політиці Пілсудського було наслідком його переконання: “Їхні атаки [совєтів – яп] на Польщу залежать насамперед від українського питання. На совєтську політику мають вплив політичні міркування, в основному голод. Совєти хочуть запастися в багатій Україні. Якщо українське питання буде вреґульоване на їхню користь, тоді вони підуть на Польщу. Щоб потрапити сюди, вони мають проїхати й підкорити практично знищені країни, пустелі, які не дадуть їм нічого. Тому вони повинні брати з України”. Ця заява, мабуть, найкраще пояснює мотиви всієї української політики Пілсудського.
Пілсудський, імовірно вже в травні 1919 р., вступив у контакт з головою Директорії УНР Симоном Петлюрою. Але вже тоді він міцно наполягав на приєднанні всієї Східної Галичини до Польщі. Питання Галичини стало ключовою суперечкою в дальших переговорах з українською стороною. В ньому містилося важливе протиріччя, яке влучно описав держсекретар МЗС Владислав Скшинський: “З Петлюрою, який не відмовиться від Східної Галичини, ми не можемо вести розмов; а Петлюра, який віддає нам цей терен, втрачає довіру трьох чвертей своєї армії”.
Важко сказати, наскільки Пілсудський усвідомлював цю проблему. Його дальші спроби дійти до угоди з групою галицьких українців свідчать, що усвідомлював. У переговорах із польськими політиками він підкреслював необхідність дійти до такої угоди, незалежно від майбутнього статусу Східної Галичини. Як пояснював у грудні 1919 р. членові української місії Степанові Витвицькому, війна за Львів та Східну Галичину була настільки глибокою, що неможливо було досягти повної згоди між двома народами. Її можна досягнути лише поетапно, шляхом прямих переговорів обох сторін. Прихильники Пілсудського у вирішенні галицької проблеми бачили вихід у втягненні галицької української інтеліґенції в будівництво української держави та її експансії на схід. Таким чином, українська держава у конфлікті з Росією природно прийшла б до угоди з Польщею.
Восени 1919 р. Пілсудський зауважив: “Момент ще не настав… Невідомо, що чекає нас у відносинах із Росією, Україною, з обома цими державами. За рік Антанти не буде, вона нам не допоможе. Ми повинні зорієнтуватися заздалегідь, підготувати ґрунт, вплив. Зима надходить… Волинський фронт перестане існувати, ми повинні стояти на лінії угоди з українцями”. Здається, що вже тоді Пілсудський вирішив покластися на свої українські плани щодо угоди з Петлюрою. Однак Пілсудський чекав зміни становища Антанти, що неохоче сприймала останнього політика – від Антанти Польща була залежною через неповне розділення Німеччини (плебісцити на Верхній Силезії, Вармії і Повіслі); а також Пілсудський чекав на поступки України щодо Галичини.
На початку грудня врешті відбулася перша зустріч Пілсудського з Петлюрою: останній після поразки української армії був змушений еміґрувати, і не випадково обрав як місце проживання Варшаву. Обидва державні діячі провели кількагодинну розмову і, здається, були нею задоволені. Пілсудський ще раніше категорично жадав від совєтської влади не нападати на Петлюру, хоча й тоді досить песимістично оцінював шанси українця.
Зі збережених слів Пілсудського і його попередніх дій ясно видно, що навіть тоді він думав про наступ на Україну і відновлення УНР. Це було для Пілсудського одним з найбільш важливих елементів розбудови нового характеру відносин у Східній Європі. Основною метою було створити противагу Росії – якою би вона не вийшла з громадянської війни. Для цього варто було створити військово-політичний і економічний союз “окраїнних” держав Російської Імперії, а саме Фінляндії, країн Балтії, Польщі, України, Румунії та країн Кавказу. Через своє центральне положення, Польща в цьому відношенні могла б одержати роль реґіональної наддержави. З часом можна було очікувати створення федерації Польщі і, можливо, країн Балтії, Білорусі та України.
Пілсудський пізніше так представляв власні наміри: “Увійшовши в Україну, але тільки до кордонів 1772 р., не визнаємо розділів, а пропаґуючи самостійність на цих землях, неначебто виправляємо помилки наших предків. Ми хочемо дати [Україні] можливість самовизначення та самоуправління народу. Але чи ці люди окреслять самі себе, чи створять уряд, війська – в чому я сумніваюся, – майбутнє покаже… Це нас не повинно хвилювати! Як і те, чи виллється цей рух у зв’язок з Українською республікою з іншого боку Дніпра”. Скептицизм Пілсудського – зрозумілий, якщо врахуємо попередній провал українців у створенні власної держави.
Однак Пілсудський не почав переговорів про плановану угоду ще взимку. По-перше, він вивчав міжнародний “ґрунт”. Незважаючи на те, що не було політичних домовленостей, уже в січні 1920 р. із залишків інтернованих одиниць УНР офіційно почала створюватися армія. Щойно 11 березня почалися переговори про союз. Польська сторона поставила жорсткі умови, у тому числі вимагала підтвердження приналежності до Польщі Східної Галичини і Західної Волині. Після тривалого опору з боку української сторони, угода була досягнута – у ніч з 21 по 22 квітня, після декількох годин розмови Петлюри і Пілсудського. Підсумковий документ відрізнявся від польського проекту на користь українців, у тому числі злагоджено формулювання кількох положень. За даними українських джерел – саме завдяки Пілсудському. Українським політикам він пояснював, що не може піти далі на територіальні поступки – ішлося про Східну Галичину, – бо хоче переконати в слушності союзу з українцями польське суспільство.
Паралельно до Київського походу, що почався наприкінці квітня, йшли переговори про укладення польсько-українських економічних угод. Польські переговорники шукали в них ряду поступок. Однак Начальник Польщі чинив спротив необґрунтованому завищенню вимог. Разом із цим, він безуспішно намагався перевести на бік союзу українську еліту в Галичині. Атмосферу не покращила урочиста зустріч Пілсудського з Петлюрою та українським прем’єр-міністром Ісааком Мазепою у Вінниці, хоч глава польської держави демонстративно показав їм честь, гідну державних мужів. У присутності Лістовського Пілсудський звернув увагу: “Якщо ми побачимо, що українці не можуть нічого зробити, почекаємо до осені, коли кинемо [Україну] у владі хаосу і повернемося на свою територію, збираючи й вивозячи протягом літа й осені все, що можна: хліб, крупи, цукор тощо”. Далі зробив висновок: “Я поставив на карту, я граю останню гру, щоб зробити щось для майбутнього Польщі, хоча б таким чином послабити можливості майбутньої великої Росії! І якщо так, то ми можемо допомогти створити Україну, яка буде перешкодою між нами і Росією на довгі роки. [Росія] не буде небезпечна для нас… Але проблема полягає в тому, чи Україна має достатньо сил і людей, щоб самоорганізуватися, бо вічно ми не будемо тут сидіти”. Далі пояснив: “Таким чином, немає іншого виходу, як намагатися створити самостійну Україну – Петлюра тут не грає ролі, це інструмент, не більше того. І якщо щось не вдасться зробити, залишимо цей хаос на власну долю”.

“Наше слово” №3, 22 січня 2012 року {moscomment}