Микола Мушинка ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №24, 2013-06-16
На жаль, і цій книжці («Українські народні балади Словаччини» – ред.), як й іншим перед нею і після неї, не судилося побачити світу Божого. Після другої сторінкової коректури її викреслено з видавничого плану і майже сімсотсторінковий набір (на підготовку якого видавництво потратило понад 100 000 крон), було фізично знищене. Знищено навіть рукопис праці зі всіма додатками. Для Ореста Зілинського, який підготовці до друку збірника балад присвятив кілька років наполегливої праці і сам провів усі складні коректури друку, це був важкий життєвий удар, від якого він довго не міг опам’ятатися.
Оскільки директор видавництва не зміг пояснити причини такого варварського вчинку, О. Зілинський подав скаргу до суду і, на велике диво, виграв справу. Видавництво, згідно з договором, виплатило йому повний гонорар, однак рукопис не повернуло. Нам удалося «викрасти» з друкарні гранки (стовпці друкарського набору – ред.) останньої (вже сторінкової) коректури праці зі всіма додатками, навіть із кольоровими відбитками ілюстрацій Д. Миллого. Добірку балад цього корпусу, проілюстровану цими ж малюнками я опублікував окремою книжкою до 70-річчя з дня народження О. Зілинського під назвою «Мала мати сина» (Пряшів, 1993).
Повне видання цієї унікальної книги мало б з’явитися друком у Києві ще цього року. Буде це справжня окраса української, зокрема лемківської фольклористики.
Більше щастило дальшій монографічній публікації О. Зілинського «Slovenská ľudová balada v interetnickom kontexte», виданій уже після його смерті у видавництві Словацької академії наук (Братислава, 1978, 440 с.). Словацька академія наук щороку оголошує три найліпші наукові праці з різних ділянок. У період, коли в пресі України та в українській пресі Східної Словаччини ім’я О. Зілинського не можна було навіть згадати, Словацьке етнографічне товариство при Словацькій академії наук у Братиславі визнало його книжку «Словацька народна балада в інтеретнічному контексті» найкращою публікацією у сфері етнографії та фольклористики 1978 р. і нагородило її почесною грамотою та фінансовою премією.
Того ж 1978 р. вийшла у світ і дальша його монографія, присвячена баладам, – «Lidové balady v oblasti západních Karpat» («Народні балади в області Західних Карпат»). Видала її Чехословацька академія наук у Празі. Це каталог балад західнокарпатського реґіону (словаків, чехів, поляків та українців), опрацьований надзвичайно старанно. Досить нагадати, що каталог О. Зілинського містить посилання на 2039 записів балад і 282 наукові аналізи окремих балад. Щодо всебічності, ґрунтовності та вичерпності опрацювання баладних сюжетів, книжка О. Зілинського не має рівної у всій слов’янській фольклористиці.
Ці дві посмертні публікації О. Зілинського зустрілися з позитивною оцінкою в західнослов’янській фаховій пресі. Про них із захопленням писали чеські, словацькі та польські вчені. Лише українська преса (за винятком варшавської «Нашої культури») досі не подала навіть найменшої замітки про них, хоча саме український матеріал у них переважає.
Немале значення для української фольклористики і літературознавства мають знайдені ним вірші та пісні т.зв. народних поетів. Добірку таких віршів «Еміґрантські вірші галицького селянина Григорія Олійника» О. Зілинський публікував на продовження в канадській українській газеті «Життя і слово» (Торонто, 1972, № 1–15) (вийшло й окремим виданням) та «Старі гумористичні вірші-орації» («Український календар на рік 1974», Варшава, 322–328).
Своє село Красну О. Зілинський після 1939 р. відвідав лише один раз – у червні 1969 р. разом зі своєю майбутньою дружиною Євою Бісс. Ось як вона описує цю першу й останню післявоєнну зустріч О. Зілинського з його рідним селом: «На початку нашого зближення першим його проханням до мене було поїхати разом до Красної. Був червень 1969 р. Після війни перший раз йому трапилася нагода туди поїхати. Пригадую, як тішився, як хвилювався напередодні цієї поїздки. Знав добре, що вже там нікого з рідних не знайде, навіть українського слова там не почує, бо після війни усі його земляки подалися на схід… Передчував, що ці відвідини можуть його поранити, але не міг стриматися, щоб не побачити ще раз Красної. Був страшно блідий, коли по дорозі в село виринув старий будинок попівства з могутніми липами. На одну з них повісили тяжкий дзвін, бо в війні дзвіницю було знищено. Відчинили нам церкву, побудовану ще за Орестового дитинства, тепер спустошену і бідну, без іконостаса… Ми довго шукали могилу діда, але не знайшли її. Цвинтар був зарослий високим бур’яном і хрести з написами давно хтось повиривав. Орест мовчки ступав, доторкаючись руками до трав, квітів і дерев, ніби хотів ще раз погладити все, що йому нагадувало про світле й далеке дитинство… Просив, щоб я йому дістала з прозорої річки кілька камінців на пам’ять і пішов полем. Десь за пагорбком він раптом зник. Знайшла я його лежачого в зерні гірко ридаючого… Чи передчував, що вже ніколи сюди не повернеться, як не вернутися вже його, сповитого романтикою перших пізнань, дитинству? Де ця людина полюбила Україну? Найбільш імовірне, що ця любов зродилася ще в дитинстві в Красній на Лемківщині, коли перший раз побачив валки з хлібом і заквітчаними, співаючими жниварями» (О. Зілинський. «Антологія української лірики». Торонто 1978, с. 9–10).
Ніби передчуваючи свою смерть, О. Зілинський 1975 р. повернувся до фольклору рідного села. В архіві свого батька він знайшов рукописний збірник народних пісень, переважно обрядових, із села Красної, записаних 1905 і 1912 р. Пісенник зі своєю вступною статтею він опублікував у кількох продовженнях на «Лемківскій сторінці» «Нашого слова» (1975, № 31–37). Це був останній виступ О. Зілинського в українській пресі Польщі.
