Григорій Купріянович, член Спільної комісії уряду і національних та етнічних меншин ■ ПОГЛЯДИ ■ №4, 2015-01-25
З перспективи Спільної комісії… (2)
Цей міжнародний документ можна вважати одним з найбільших досягнень Європи в забезпеченні у європейських країнах прав носіїв мов, які є традиційними для даної території, а водночас недержавними. Європейська хартія реґіональних мов або мов меншин – саме про цей документ ідеться – своєю філософією відрізняється від інших міжнародних договорів, які ґарантують права меншин (у даному випадку – мовних). Більшість із таких міжнародних документів має антидискримінаційний характер, тобто вони захищають меншини на юридичному рівні, вказуючи, як захистити їх від можливої дискримінації з боку більшості. Європейська хартія реґіональних мов або мов меншин має відмінний характер – вона не зупиняється на рівні протидії дискримінації. Від держав, які її прийняли, хартія вимагає активних дій для збереження цього скарбу, яким є мовна (а за тим і культурна) різноманітність, успадкована від минулого…
Європейська хартія реґіональних мов або мов меншин є однією з двох конвенцій Ради Європи, що стосуються прав меншин. Комітет міністрів Ради Європи прийняв її 25 червня 1992 р., а увійшла вона в дію з 1 березня 1998 р. Її прийняття, а згодом і ратифікація окремими країнами Європи, стало звершенням довготривалого і складного процесу введення у систему європейських цінностей питання збереження мовної спадщини Європи в її різноманітті, як фактору дуже важливого для культурної ідентичності європейського континенту.
Основним принципом хартії є трактування реґіональних мов та мов меншин як «відображення культурного багатства». У преамбулі хартії підкреслено, що «захист історичних реґіональних мов або мов меншин Європи (…) сприяє збереженню та розвиткові культурного багатства і традицій Європи», а «право на використання реґіональної мови або мови меншини у приватному і державному житті є невід’ємним правом» людини.
Як уже згадано раніше, хартія має не лише антидискримінаційний характер. Її прийняття окремою державою означає зобов’язання цієї держави до активних дій для підтримки реґіональних мов та мов меншин, для їх захисту, розвитку, промоції. Згідно з логікою хартії тут не вистачить заява держави: ми не заважаємо їм користуватися своєю мовою. Держава не може бути нейтральною щодо таких мов (не кажучи вже про ворожість), має однозначно їх підтримувати. Приймаючи хартію, держава бере на себе відповідальність за стан і функціонування цих мов на своїй території. Визнає «необхідність здійснення рішучих дій, спрямованих на розвиток реґіональних мов та мов меншин з метою їх збереження». Держава повинна не лише толерувати існування цих мов на своїй території, але зобов’язується до «сприяння використанню реґіональних мов або мов меншин (…) у державному та приватному житті». Наприклад, це власне держава ґарантує «забезпечення відповідних форм і засобів викладання й вивчення реґіональних мов та мов меншин на всіх відповідних рівнях».
У наших реаліях, – української громади в Польщі, – це все звучить досить фантастично. Реально українська мова вживається в Польщі переважно в родинних і приватних контактах або у внутрішньому житті нашої громади, а дуже рідко в публічному житті. Однозначно відчуваємо, що обсяг функціонування української мови постійно зменшується, вона зникає з цілих територій, де колись була поширена. Переважно важко нам відчути, що державні структури почуваються до відповідальності за стан збереження української мови на території РП. Ми задоволені вже тоді, коли публічне вживання української мови не викликає неґативної реакції, що, на жаль, нерідко трапляється.
За принципами хартії повинно бути по-іншому. Це державні структури мають проводити активні дії щодо сприяння та утримання дотеперішнього стану функціонування української мови в Польщі і створення умов для широкого використання нашої мови у приватному та публічному житті. Відтак не йдеться тут лише про те, щоб держава захищала нас перед дискримінацією, щоб більшість толерувала те, що ми користуємося своєю рідною мовою. За логікою Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин ідеться про значно більше.
Маємо право цього очікувати, оскільки Польща ратифікувала Європейську хартію реґіональних мов або мов меншин. Правда, процес ратифікації тривав досить довго, бо сталося це тільки шість років тому – 12 лютого 2009 р., тобто майже 17 років після прийняття хартії Комітетом міністрів Ради Європи і майже шість років після підписання Польщею цього документа. У відношенні до Польщі хартія увійшла в дію з днем 1 червня 2009 р. і з цього часу є частиною польської законодавчої бази, чинним у Польщі юридичним актом.
Система ратифікації Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин досить специфічна, оскільки кожна держава сама окреслює які зобов’язання, записані в хартії, приймає на себе, сама держава вирішує також і у відношенні до яких мов, що існують на її території, хартія застосовується. Польща, ратифікуючи хартію, прийняла принцип, що стосуватиме її відповідно до записів польського закону про нацменшини, прийнятого в січні 2005 р. Це стосувалося і переліку мов, до яких застосовується хартія у випадку Польщі. Важливим було те, що Польща зобов’язалася прийняти ті ж самі зобов’язання у відношенні до всіх мов, визнаних в РП мовами меншин та реґіональними. Відтак, це сама польська держава окреслила, котрі із записів хартії зобов’язується виконувати.
Потрібно нам поставити запитання: які наслідки цього всього для нас, українців – громадян Польщі, тобто – за логікою хартії – носіїв однієї із мов, по відношенні до яких Польща прийняла зобов’язання на основі Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин? Здається, що після шести років функціонування хартії в польській юридичній системі, наслідки цього поки що непомітні для переважаючої більшості носіїв мов, щодо яких Польща прийняла зобов’язання, ратифікуючи хартію. Проте хартія дає нам – як носіям цих мов – важливий інструмент, який можемо використати для збереження, розвитку і просто користування (у приватному й публічному житті) мовою, яку ми успадкували від наших предків, існування якої серед нас – її природних носіїв – «сприяє збереженню та розвиткові культурного багатства і традицій Європи». ■
