Богдан Гук ■ КУЛЬТУРА ■ №36, 2016-09-04
Воно ж було давно й недавно, проте я не знаю, хто видумав ансамбль «Ослав’яни», а потім cвято української культури «Над Ославою» в Мокрому Сяніцького повіту. Думка прямує до Євгена Могили, культурного інструктора часів Українського суспільно-культурного товариства. Цей уродженець Кальникова під Перемишлем, імовірно, саме таким чином, як у Мокрому (гуртуванням, усуспільненням) – міг би урятувати від полонізації своє рідне село. Особиста доля в Могили склалася так, що мешкав у Яслі. Звідти було ближче до Мокрого. Пам’ятаю, що я довго думав про нього, як про мокрянина…
Нерозтрачений капітал
Справа таки не в самій ідеї. Ідея без людського капіталу – теорія. А Мокре – це практика. Адже Євгена Могили нема серед живих, а мокрянський капітал увесь час працює та дає зиск. Мешканці села, зокрема колишні й нинішні члени ансамблю «Ослав’яни» (його легко можна класифікувати як презентаційний для Мокрого), могли оглянути самих себе в ретроспективі, якою був фільм про 25-річчя «Над Ославою». Майже 30-хвилинну стрічку склали старі записи Михайла Мельника та Богдана Машлюха. Зміни не вражали, але вихід від дійства на шкільному майданчику на вільний простір, професійна сцена, краща техніка звуку, постійна ввічлива увага слухачів і глядачів – це впадало в око. І викликало емоції, а так само показувало, яку високу вартість має мокрянська спільнота. Без неї не було б доробку, що вартий великої книги.
У суботу в Народному домі у Мокрому виступили також з коротким концертом «Ослав’яни», потім старша від них «Співанка» і гості зі Львова – «Полуничка». Можна було ще й потанцювати. Камерний мокрянський вечір. Наступного дня, у неділю 14 серпня, відкриваючи XXV Свято культури «Над Ославою», голова місцевого гуртка ОУП (головного організатора) Ярослав Машлюх, не вдарив у ювілейний дзвін. Привітав усіх та попросив хвилиною мовчання вшанувати тих, чиє життя перейшло у потойбічність. Подякував усім, хто за минулих 25 років дав від себе щось добре цьому культурно-розважальному заходові. Потім віддав усе дійство в руки ведучим – Беаті Клаї та Мирославу Фалеві. «Над Ославою» покотилося звичним річищем.
Співам і танцям придивлявся гість з Холмщини – Григорій Купріянович, історик, член Спільної комісії меншин та уряду. – Мокре особливо міцно доказує, які великі можливості має несварлива, добре зорганізована громада. (…) Мені сумно, що, порівнюючи реґіон над Ославою з моєю Холмщиною, бачу, що там нищення українства дійшло до вершини. І там нам Мокрого не повторити… Зате якісь шанси й аналогії вже виробили українці на Підляшші.
Поза аналогіями
Аналогічним не є те, що чи не вперше в Мокрому появилася професійна охорона. Це результат обережності організатора після польського нападу на українців – учасників релігійної процесії в Перемишлі в липні.
Ми враховували можливість якогось повторення перемиського сценарію, – говорить Я. Машлюх. – Я бачив також, як «дивний чоловічок» у націоналістичній сорочці блукав на ждинській «ватрі» і фотографував усіх майже в лице. Під брамою «ватри» була якась сутичка з ніби п’яними, але не знати чи від алкоголю, чи ідеології, молодиками. А торік не деінде, а в нас на дороговказах перед нашою імпрезою хтось порозклеював написи: «Тут є Польща» та перекреслене зображення Бандери…
Орест і чорна хмара
До 17-ї години майдан перед Народним домом у Мокрому працював без перешкод. Публіка прибула. Хтось переглядав книжки, хтось купував солодку вату, ще хтось інший дрібним ковтком спорожнив пляшку пива. Та от загриміло, блиснуло й пішов дощ. Наслідок такий, що припинилося постачання електрики. Ефект «мертвих мікрофонів» не довів до капітуляції. Мокряни поставили на сцену свій запасний варіант – капелу «Ослав’яни». У часи, коли дедалі частіше зі сцени звучить наперед записана фонограма, жива музика перемогла. Значна частина людей залишилася перед сценою. Це дозволило мокрянській пожежній групі Ореста Кохановського підключити електричний аґреґат. Лиха «мокра година» таки зустріла «Перлину». Цей гурт приїхав аж з Києва. Не затанцював, устиг виконати лише дві пісні. Міцно запізнився ансамбль зі Словаччини, проте його виступ, перенесений у місцевий Народний дім, створив гарну атмосферу, наче в давній корчмі, серед тисняви та гарячих тіл, старі русини співають і танцюють.
З плину пам’яті
Мокре неодмінно нагадує про Морохівську Завадку і трагедію тамтешніх українців 1946 р. Тутешні живі – як греко-католики, так православні – не забули про невинно вбиті жертви війська польського. Вони помолилися за них. Головне відзначення відбулося ще 18 червня. На Завадку пішли мокряни і морохів’яни, священики обох віросповідань. Відслужили панахиду і молебень. З доповіддю виступила Марія Білас, голова Сяніцького відділу ОУП. Люди поклали до пам’ятника квіти й запалили свічки, прозвучала стара галицька пісня «Боже великий, єдиний…».
Увечері в неділю світилися лампадки мокрянського цвинтаря. Прекрасна пляма блукаючих світил, здавалося, хоче піднятись, зійти вниз, у село живих. Предки чують Вас, мокряни. І Вони Вам також вдячні. ■
