Степан Мігус ■ РОЗМОВА ■ №46, 2015-11-15
Розмова з Євгеном КОХАНОМ, головою УСКТ в роках 1980–1989
Степан Мігус: Разом з процесом змін устрою в Польщі ставало ясно, що й Українське суспільнокультурне товариство (УСКТ), за яким уважно і строго наглядало за дорученням ПОРП і Міністерство внутрішніх справ, теж відходить в минуле. Як багатолітній голова товариства, Ви, мабуть, відчули, що його існування наближається до кінця. Які це були роки і які симптоми?
Євген Кохан: Я спостерігав за цими перемінами і знав, що вони чекають Польщу і раніше чи пізніше здійсняться. Правду кажучи, я слідкував за діяльністю деяких видатних людей, які раніше прислужилися в УСКТ-івській праці, і бачив, що вони вже заздалегідь готувалися до того, що керівництво УСКТ мусить попрощатися з організацією. На жаль, це стосувалося не тільки людей зі стислого керівництва. Шкода мені було п. Люби Кобеляк, яку відсунули від праці. До сьогодні вболіваю, що її нема в рядах теперішньої організації. Ну що ж, з тим, що надходило, треба було змиритися, тим більше, що я вже був пенсіонером і, щиро кажучи, вже рік раніше мав попрощатися зі своєю функцією. Але з огляду на ряд прохань деяких активістів, а найбільше Павла Кремінського, Олександра Гнатюка, які казали: «не зрікайся, ще не пора», я ще рік продовжив своє керування організацією. У відставку я подав 1989 р. на пленарному засіданні УСКТ з піднесеною головою. Щиро кажучи, людина робила все, щоб організація жила, розвивалася, щоб було чути про неї і в Польщі, та у світі. Будучи вже на пенсії, я й далі цікавився українським організованим життям у Польщі, зокрема й ОУП. Я був переконаний, що об’єднання буде продовжувати корисну для українців працю. Читаю «Наше слово», слідкую за роботою організації і радію, що є успіхи, але й журить мене, коли ОУП не може подолати деяких проблем.
Хоч у рядах УСКТ була щораз сильніша опозиція, створювалося враження, що його тодішнє керівництво твердо вірило в те, що організація протримається. Це було Ваше переконання чи наказ згаданих вище партійних наглядачів, щоб за всяку ціну зберегти вповні контрольоване ними товариство?
Ні. Тут мушу сказати, що влада не втручалася до цього, абсолютно ні. Ми знали, що УСКТ закінчить свою працю, а його діяльність продовжуватиме інша організація, хоч назви ми ще не знали. Знаючи про це, ми всі були одної думки і мали спільне бажання, щоб не перекреслити те все, що УСКТ дуже складною працею досягло за свої майже 35 років існування. Були різні періоди, але, дотримуючись положень статуту, нам вдалося зробити дуже багато доброго для української громади в Польщі. І я до сьогодні радію, що в рядах організації були сотні людей, відданих нашій справі. Це були люди з сіл, містечок і великих міст, які вели громадську велику роботу для збереження рідної громади. Нам ці досягнення давалися завдяки тому, що ми вже мали великий досвід діяльності, знали, як розмовляти і з політичною, і з адміністративною владою. Мені легше було говорити з «товаришами» з Центрального комітету ПОРП, тому що я 14 років був працівником партійного апарату. Вони мусили вести зі мною щиру розмову, а коли це не вдавалося, я їм завжди говорив все так, як я це відчував. Коли, наприклад, чогось не зміг полагодити в МВС, то це мені вдавалося в ЦК ПОРП, бо там усе вирішувалося. Там вирішували і про ґастролі «Журавлів» до США та Канади, а пізніше й «Лемковини» та «Ослав’ян». Це там вдалося отримати згоду на виїзд нашої делеґації в Україну, де ми підписали договір про співпрацю з Товариством зв’язків з закордонними українцями «Україна» в Києві. Це й наші фестивалі в Сопоті, яких уже нині немає, це й фінансові справи. Про все можна ще багато говорити.
Чиєю ініціативою були засідання Товариського суду УСКТ, на яких вирішено виключити з рядів товариства кілька непокірних членів, зокрема Мирона Сича, Володимира Мокрого, Владислава Козубеля? Які арґументи промовляли за таким способом репресування, а може це був наказ партійних наглядачів?
За цими особами постійно слідкували і, звичайно, не ми, а функціонери спецслужб. Після оголошення воєнного стану влада звернулася до нас і заявила: якщо ми не поговоримо з цими людьми і не наведемо дисципліни в організації, то вона це зробить. Влада однозначно сказала, що буде створена військова комісія, яка цим займеться. Хіба не мушу говорити, чим би це закінчилося. Ми не хотіли погодитися на такий вихід і тому президія УСКТ вирішила утворити нашу комісію. Комісія провела розмову з тими членами, про яких Ви згадали. Поведінка деяких людей, прізвищ не буду називати, які почали називати членів комісії «вапняками», і той факт, що не хотіли дискутувати, не залишили комісії іншого виходу. Рішення було таке, як ви сказали. Кривди, гадаю, нікому не зроблено. Коли ж ідеться про пана Мокрого, то його не виключили з рядів товариства, а винесли зауваження. Це було для нас прикре, але необхідне, зважаючи на тодішню владу, ситуацію і воєнний стан. Ми мусили перед владою це зробити, бо не знаю, якою була б доля цих людей в іншому випадку. Часи, ще раз хочу це підкреслити, були дуже складні, і ми мусили так зробити.
«Опікуни» з ЦК ПОРП і МВС робили все, щоб і керівництво УСКТ тримати «в шаху». Тоді легше було наказувати. Які завдання ставили Вам і чи Ви могли від них відмовитися без загрози репресій з боку комуністичної влади щодо Вас?
Коли йдеться про мене, то я цього не відчував. У ЦК ПОРП були мої колеґи. Згадаю хоча б Войцеха Клімека, який дуже симпатично відносився до наших українських справ. Моя з ним розмова віч-на-віч завжди була щира. Він погоджувався зі мною в українських питаннях. Найчастіше йшлося про дискримінацію, бо так можу називати наші найосновніші проблеми. Ідеться передусім про наші школи, а зокрема про ліцей у Лігниці. Будучи в нього в кабінеті, я попросив вирішити справу Лігниці і зателефонувати воєвідському коменданту міліції, бо інакше не вийду з кімнати. Він при мені телефонував і, розмовляючи з керівником міліції, наказав притишити справи, пов’язані з українцями, особливо з українським ліцеєм у Лігниці. Були й такі ситуації, коли МВС не давало нам відповідних дотацій, наприклад, на дуже важливий для нас Фестиваль української культури в Сопоті. Вистачило, що я підкреслив у Комітеті, що це справа політична, наголошуючи, що приїжджають люди з України, з усієї Європи, а то й з-за океану, а це важливо для політики партії і національних меншин. Войцех Клімек без слова узяв трубку, подзвонив до міністерства і наказав надати «українцям всебічну допомогу в організуванні фестивалю». Допомогло. Подібних прикладів, у тому й проблеми з цензурою при нагоді фестивалів, було чимало, але їх вдавалося вирішувати позитивно. Коли ж ідеться про МВС, не раз були, як я це називаю, «несмачні» ситуації. Але ми знали людей, які займалися національними меншинами, і знали, як з ними розмовляти. Різними способами, але нам завжди все-таки вдалося з ними домовитись. Я не відчував, що вони хотіли нас собі підпорядкувати. Ми говорили з ними як партнери. Ідеться про Станіслава Дем’янюка, Станіслава Єрмака та інших людей, які вирішували справи національних меншин. Ми їх знали, і вони нас знали. І ми не дозволяли собі підпорядковуватися під їхні задуми. Ми здійснювали статутні завдання і цього дотримувались.
Без надбань УСКТ, зокрема його громадського активу, який ще де-не-де працює і сьогодні, безперечно, не далося б переформатувати організаціїю в ОУП, яке цього року відзначає срібний ювілей. Які, на Вашу думку, були найбільші надбання товариства, яким Ви протягом багатьох років керували? Що Ви можете побажати Об’єднанню?
Це великі досягнення. Я відразу хочу подякувати за них Українській греко-католицькій і Православній церквам, учителям, українській інтеліґенції і сотням активістів, які самовіддано працювали для добра української громади. Без них розвиток української культури, освіти, видавничої справи не були б можливими, а все починалося за існування УСКТ. Хочу нагадати, що робили ми все те, що людям було до вподоби, і що можна було зробити в таких умовах. Ми активізували українське середовище, щоб про нас було чутно не лише в Польщі, але й за кордоном. Доказом цього є наші перші виїзди в Україну і підписання угоди зі згаданим вище Товариством «Україна». Великим святом були наші центральні фестивалі. Ми спромоглися організувати виїзд наших колективів за океан, про що я вже говорив. Ми навіть на запрошення Товариства «Родіна» відвідали Москву і зустрілися з тамтешніми українцями, хоч постійної співпраці не сподівалися, знаючи, що таке Радянський Союз і яке його ставлення до інших народів, зокрема до українців. Щодо ОУП, то від щирого серця бажаю цій організації у зовсім нових, що не значить у простих умовах, самих успіхів у збереженні національної свідомості й активності нашої громади. Активність важлива особливо тепер, коли Україна потребує допомоги від нас, незалежно від того, де ми живемо. Я вірю, що Україна переможе, що її землі повернуться до неї і вона тоді віддячить усім, хто їй допоміг побороти ворога. ■
