Богдан Гук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2011-07-15
{mosimage}
Перемиські вправи з “єдиноправильного” націоналізму
Великої польськомовної монографії про українців у Перемишлі мало хто в цьому місті сподівався (я не пишу про “Galicyjskość” Лукаша Сатурчака…). Якщо українці польською державною більшістю зведені тут до українського націоналізму, УПА і волинської різанини, то представлена книжка якраз не про це, а про спорт, могла б сприйматися як бозна що, а все ж сприймається як… український націоналізм, УПА і волинська різанина. Іншого типу існування української “непольськості” в місті над Сяном культурна перцепція польської більшості безсила визнати навіть тоді, коли “непольськість” не приховується за кирилицею і відкривається перед читачем як: “Od “Siczy” do “Sianu”. Zarys ukraińskiego ruchu sportowego w latach 1868-1944 na terenie Ziemi Przemyskiej” (“Від “Січі” до “Сяну”. Нарис українського спортивного руху в 1868-1944 рр. на Перемищині”).
– Я написав книжку польською мовою, бо хотів зробити її доступною для всіх перемишлян і широкого читача в Польщі, – каже автор, мешканець міста над Сяном Войцех Пйотровський. – Розуміючи, як неґативно в нашому місті сприймають історію польсько-українських відносин, хотів показати, що не все українське було погане, а спорт здавався мені найменш поганим.
Так Пйотровський думав 10 років. Працю над книжкою, яка побачила світ 2010 р., почав 2000 р. Перший варіант був його маґістерською роботою. Хоч один з викладачів міцно розмахував руками, почувши про сферу наукових зацікавлень автора, то зустріла вона прихильне сприйняття наукового керівника і 2003 р. успішно пройшла захист у Ряшівському університеті. На захисті почув із залу слова про УПА, але думав, що це непорозуміння – адже він ніде не вказував зв’язків між спортом та УПА, закінчував своє дослідження на 1944, а не 1947 р. Його колишній вчитель з початкової школи, Волошин, зрадів успіхом учня, який так і взявся поширити маґістерську, щоб видати її книжкою. От і 633 сторінки з фотографією спортсменів бігунів із синьо жовтою стрічкою на твердій обкладинці струснули культурно національну рівновагу Перемишля (ця рівновага полягає в тому, щоб такою самою мірою не допускати “непольськості” в публічний простір, сприяти оволодінню ним тільки польському культурному наративові).
– Показав я книжку директорам кількох освітніх і культурних установ у Перемишлі. Директор однієї школи, мій давній знайомий, сказав: “Ні, зовсім помилкова тема, яка є недопустима! І в шкільну бібліотеку не візьму!”. Я спитав, чи хоч собі візьме. Не взяв, кажучи, що родина дивилася б на нього як на ненормального, якби приніс додому книжку зі синьо жовтим кольором. І пішов я геть, думаючи, що якби написав про спорт в АК, то було б до речі.
Подібно прореаґувало кілька інших осіб, які, на погляд Пйотровського, належать до перемиської еліти, а також установ, які мали б дбати про культурний образ міста. Директорка іншої школи сказала: “Січ!? Не тут, не для нас!”
“Якби стрічка на обкладинці була біло-червона, я б тут же купив книжку, але ж стрічка є синьо жовта, і я не хочу мати з нею нічого спільного”, – казав інший знайомий. У бібліотеці польської гімназії на вул. Словацького, де колись містилася Українська державна чоловіча гімназія, бібліотекарка подивилася на Пйотровського разом з його виданням як на прибульця з іншої планети й сказала: “Тут завжди була тільки польська школа”. “Однак історичні фотографії показують, що ні…”, – Пйотровський старався зійти на неспростовний ґрунт фотосвідчень про минуле, але працівниця державної установи заявила: “І що ж світлини?! Я знаю, що кажу!”
Усе-таки автор уперто відвідував різні клуби чи організації, де сподівався на нормальне сприйняття свого твору. Якось пощастило йому, що побажав подивитися на його книжку Войцех Блахович, віце-мер Перемишля. Пйотровський вручив йому її. Після кількох хвилин Блахович книжку повернув, питаючись: “Ви поляк чи українець?..” Автор відчув, що хоч книжка не дає підстав для такого питання, то зрозумів, що в питанні йому запропоновано дотримуватися “єдиноправильної” національної позиції… Пйотровський подумав, що цю пропозицію слід перевірити: написав листа до мера міста, інформуючи про свою книжку та вказував на можливість купівлі кількох примірників мерією – наприклад, для шкіл у місті (я пригадую, що кілька років тому мерія відправляла по шкільних бібліотеках міста видання, спрямоване проти українського націоналізму). Отримав відповідь, що мерія не може купувати книжок. У додатку: адреси шкіл у місті. І колесо закрилося: від школи до мерії, від мерії до школи.
Пйотровський не є здивований підходом до його книжки та власної особи.
– Я сам працював у школі в Перемишлі і знаю, яку упередженість до українців виносять учні з родинних домів, – каже. – А старші? Достатньо було, що я не казав нічого погано про українців, щоб бути підозрілим. І то в чиїх очах? Учителів! Не хто інший, а керівники шкіл та культурних установ Перемишля всією своєю позицією та працею підпорядкованих собі підрозділів закріплюють неґативний стереотип українця та нижчість його культури.
Непотрібна культура
Автор “Від “Січі” до “Сяну”” не є класичним перемиським українцем, ображеним на весь неукраїнський Перемишль. Походить з українсько- польської сім’ї з околиці міста, народжений 1957 р. Каже, що більший зв’язок почуває з українською культурою, але ніколи не був національним активістом.
– Я навіть не є “Петрівський”, але тепер, коли написав польською мовою книжку, в очах еліти став українцем з польським прізвищем “Пйотровський”. Раніше я чомусь був українцем тільки для ровесників. Раптом верхівка побачила, що їхньою елітною мовою можна написати про неелітну українську культуру. Шок!
Більший шок реакція культурного Перемишля викликала в Пйотровського. Він колись мав, як каже, якісь ілюзії щодо відносин серед мешканців свого міста. Тепер знає, що мав їх тому, що не знав його української культури. Як вивчив її невелику частину, збагнув, що означає мовчання про неї. І те, хто мовчить. І те, чому мовчить.
– У Перемишлі будь- яка українська тема у сфері культури та історії – небажана. Тут нема бажання пізнавати інших – існує тільки прославлення власної. Люди змінюються, ідуть нові покоління, але польська молодь навіть якби хотіла, то не має можливості змінитися: існує культурний мур, збудований старшими. Які книжки про український спорт видав відділ культури в мерії міста або будь- яка культурна установа міста, щоб визнати, що моя книжка не годиться для молоді? У цьому місті стереотип української культури як гіршої створюють ті установи, які мали б його ліквідувати: школи! Я ніколи не збагнув би цього, якби не те, що директори шкіл не бажали взяти її на свою полицю та внести в шкільну бібліотеку. Я не ображений на них – мені за них соромно, – говорить автор.
Вовче – зелений простір волі!
Читання “Від “Січі” до “Сяну”” показує одне: спорт був однією з форм боротьби українців за існування – найблагороднішою з можливих. Явно, на стадіонах, під оком суддів, а не в підпіллі, вирішувалася в Перемишлі частина долі української нації. Українські спортсмени показали, що спортивний спосіб модернізації власної громади є чудовим. Їхній селянський ентузіазм поставив догори ногами всі поняття твердого перемиського галичанства 20-30 рр.. ХХ ст. Шановні пани Кормоші будували непорушний Народний дім, а вони, гнучкі та швидкі, вийшли, неозброєні ніякими статутами й мурами, на зелене поле, оружні одним: динамізмом. Не благословенні владиками – перемагали тих, які думали, що сільські хлопці не зможуть їх перемогти.
– Чи український спорт був антипольський? – Пйотровський питає сам у себе під час нашої розмови. – Ніколи! Як і польський не був антиукраїнський. Українці хотіли показати, що вміють не тільки зазнавати невдач, але й перемагати. Футболісти з “Сяну” чи гімнасти з “Беркута” не мали зв’язків з політиками. Вони ж були б добрими українцями і тоді, якби не копали м’яча. Навпаки, довгими роками свої трактували хлопців з Вовча майже як зрадників, бо не йшли в політику чи підпілля…
Пйотровський-Перемишль 1:0
Пйотровський видав книжку власним коштом. Не жаліє втрачених грошей, хоч не є людиною навіть середнього достатку. Тираж книжки – 1000 примірників. З них 250 – подарованих і менше як 50 – проданих. Хтось з українців так зрадів книжці, що за 2 примірники заплатив 300 зл. Перемиське ОУП влаштувало авторові приємну несподіванку: в Народному домі відбулася презентація видання. Потім наступна – у Львові. Тимчасом жодна польська установа не запропонувала своїм членам зустрічі з автором книжки про незнаний континент, по якому ті ходять кожного дня. А достатньо було оперезати книжку біло -червоною стрічкою.
– Якби прийшлося вдруге писати цю книжку, то навіть знаючи про те, що пишу її не в понад 70- тисячному місті, а в якомусь присілку, все -таки я б її написав знову, – каже В. Пйотровський, мешканець міста, де люди з вищою освітою не хочуть читати польської книжки, підперезаної синьо -жовтою стрічкою.
А мені здається, що нинішні видавничі труднощі автора “Від “Січі” до “Сяну”” повторюють передвоєнні спортивні емоції Перемишля: хлопці з Вовча думали, що копають м’яч, Пйотровський думав, що він – автор книжки… Тимчасом і вони, і він – це українські націоналісти, адепти підпорядкованої культури, які не бажають розуміти своєї ситуації в місті над Сяном.
Книжку можна придбати, телефонуючи авторові: 605 202 892; або пишучи на: wojpiotrowski57@wp.pl (ціна книжки разом з висилкою: 45 зл).
“Наше слово” №29, 17 липня 2011 року {moscomment}
