(нк) ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №38, 2015-09-20
Rafał Czekalski, Arcybiskup Andrzej Szeptycki, Świadectwo życia i aktualność jego nauki, Warszawa 2014, 48 str.
В останні роки постать Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького зосереджує на собі увагу не лише духовних і вірян, а й істориків, теологів та політиків різних орієнтацій. Ким був духовний? За кого себе вважав? Був українцем чи поляком? Семітофілем чи антисемітом? Сприяв німцям чи був проти них?
Ці питання ставляться в дискурсах, на конференціях чи в публікаціях. У книжці «Слуга Божий Архиєпископ Андрей Шептицький: свідоцтво життя і актуальність його науки» автор кс. Рафал Чекальський робить спробу представити велич постаті Андрея Шептицького та історичний контекст, у якому прийшлося духовному жити й очолювати Українську греко-католицьку церкву (він три роки був Івано-Франківським єпископом, а в 1901 –1944 рр. – архиєпископом Львівським і митрополитом Галицьким). І хоч це видання має лише 48 стор., проте насичене воно змістом, потрібним польському читачеві, щоб зрозуміти цю постать і глибину його повчань, як же актуальних і нині.
Митрополит виводився з графського роду, в якому з шанобливістю ставилися як до обох католицьких обрядів, так і Речіпосполитої, а також визнавали права для суверенного українського народу. У єпископському гербі владика Андрей носив девіз «Іn pace», якому вірний був до кінця життя. Шептицький з великою активністю працював задля миру та польсько-українського поєднання. У важкий період 20-х рр. митрополит виступав як совість України, моральний авторитет, але не завжди його слухали. На жаль, не вдалося йому запобігти польсько-українській війні та актам терору. «Для українців не був уповні українцем, а для поляків був представником інтересів іншого народу, який раніше був у складі Речі Посполитої», – пише автор книжки.
Як тільки появився шанс на незалежну Україну, митрополит їздив по Європі і переконував політиків до того задуму, але маршалок Юзеф Пілсудський не був прихильником незалежності України і не хотів зустрічатися з Шептицьким. «Мало того, – пише Р. Чекальський, – у 20-х роках польська влада митрополита двічі арештовувала».
Незалежно від нації і віровизнання митрополит у другій людині бачив ближнього, чому дав прояв у пастирських листах. У них архиєпископ Шептицький засуджував злочини, яких допускалося цивільне населення двох націй. Подібного листа духівник очікував і від польських єпископів, які б «засуджували і перестерігали перед ненавистю супроти української людності». На жаль, ніколи таких листів не було.
Відносно ставлення митрополита до нацистських німців та їхніх починань в Україні автор видання навів початкові погляди духовного на прихід німців, відтак його розчарування і засудження злочинів, які вони робили. Р. Чекальський зацитував не тільки історика Ґжеґожа Мотику, але й суперечливого в поглядах кс. Тадеуша Ісаковича-Залеського.
Надто ідеалістично й оптимістично митрополит підходив до екуменізму, в програму якого вписував заходи поєднати східні віровизнання в одну Церкву без порушення обрядів, спираючись на братній любові до ближнього. В цьому розділі книжки знайдемо фраґменти листів А. Шептицького до православної української інтеліґенції. Екуменізм духовного проявлявся і в захисті руйнування православних храмів. «Митрополит спротивився цьому, – пише о. Петро Кушка, – спеціальним пастирським листом, який сконфіскувала влада ІІ Речіпосполитої. Поведінку влади у відношенні до православних вірян і духовенства вважав релігійним переслідуванням»..
Усі науки митрополита актуальні донині, що, зрештою, автор публікації зібрав в окремий розділ.
В останній частині книжки Р. Чекальський ставить запитання: «Чи Шептицького можна проголосити Блаженним?» Сам беатифікаційний процес уже почався, митрополитові надано звання Слуги Божого. Для того, щоб хтось був Блаженним, він мусить сповнити такі критерії, як святість життя, непохитність віри, звичаї, мотивація чинів, а на дальшому етапі – це чуда. Безперечно, духовний Шептицький був відданий Церкві і папі, жив у складному періоді – на грані двох світів і двох тоталітаризмів. «Для декого був він надто проукраїнським, а замало поляком, і навпаки. Ватикан також ставився з дистанцією до деяких чинів Шептицького», – підсумовує автор публікації. Крім фізичних терпінь, принижування навіть поляками (двократне відокремлення та інтернування), під кінець життя дійшла ще інвалідність. І все ж, до кінця життя митрополит служив людям, робив спроби єднати, а не ділити людей. Передусім чинив добро і був духовною величчю ХХ століття. Треба наново переосмислити навчання митрополита без радянської брехливої пропаґанди і серйозно прийняти митрополичі послання, універсальні і для нинішньої доби. Ідеали і цінності, які нам проповідував митрополит, визначають стремління народу до відродження.
