Степан Мігус ■ ІСТОРІЯ ■ №3, 2015-01-18
Олекса Озоровський, нині кентшинянин, який незабаром відзначатиме 92-гу річницю народження, як і інші його односельчани з села Пнівна біля Холма, був, мабуть, одним з останніх вигнанців з рідних сторін під час проведення злочинної Акції «Вісла» (офіційно тривала до кінця липня 1947 р.). До Львівця у нинішній Барцянській ґміні він потрапив майже просто з японського фронту. До батьківської хати устиг повернутися лише на кільканадцять днів, а потім знову вимушена дорога на північ Польщі.
Хоч і не з власної волі, прабатьківське Пнівно уперше довелося залишати із входом І Українського фронту Червоної армії, який з боями прямував на Берлін. Не було дискусій, заперечень, ані пояснень. Якщо ти православний, значить свій, хоч більшовики не визнавали жодної віри поза брутальним терором. Понад сотня хлопців ішла пішки під «опікою» озброєних червоноармійців аж під Сандомир. Без навчань, часто без відповідної кількості патронів доводилося визволяти від гітлерівських загарбників польські землі. А Сандомир червоноармійцеві з Пнівна запам’ятався найбільше. Там він розпочав свій бойовий шлях. Пішов на війну, як і інші силоміць забрані в армію ровесники, без будь-якої підготовки. Дали поношену військову форму, гвинтівку, трішки патронів, розподілили по полках, батальйонах, ротах. І після мінімальної підготовки наказали йти на озброєного до зубів ворога. Солдати гинули один за одним. Відвороту не було. Позаду йшли з пістолетами НКВД-исти, які стріляли у всіх, хто надумав відступати чи тікати. Невеликий шанс пережити солдатові, якого не вишколено, був лише тоді, коли він ішов уперед, найчастіше з благанням до Всевишнього про чудо.
Воєнне ремесло вивчали на передовій, на лінії вогню. Червоноармієць Олекса відзначався кмітливістю, тож одразу призначили його «младшим командіром» групи з кількох осіб, як сам каже, і послали на передову. Тридцять, а може і п’ятдесят метрів перед ними окопалися фашисти. «Ми всі були молоді й без досвіду, нам якнайшвидше хотілося постріляти, – згадує. – Я стріляв з одного місця і швидко відходив на інше, бо помітив, що німці відразу обстрілюють цей пункт, з якого в них стріляли… Але не всі наші так робили. Вони стріляли і дивилися, чи потрапили в ціль. Я почав до них кричати: „Дурню один з другим, ховайся, бо пристрелять”. З перших пострілів зорієнтувався, що німці мають снайперів, про що нас ніхто не попереджав. Один за другим почали гинути від їхніх куль хлопці. Декотрим і після побаченого не допомогло. Мій колеґа, що походив з другого села, закурив собі папіроса та ще й безтурботно виглядав з „вогником” в зубах. Німецький снайпер тільки на те й чекав. Бабахнув постріл, куля влучила межи очі, – і хлопця не стало… Через таку неувагу та без вишколу, якщо не рахувати коротких інструкцій, масово гинули молоді хлопці. Командування все гнало і гнало нас уперед, а ззаду йшли червонопогонники з пістолетами в руках…»
О. Озоровський надивився по дорозі на Берлін страшного. Був поранений. Пройшов від Сандомира через Нижню у Верхню Силезію до чеської Праги. Воював і на лінії Котбус – Потсдам, Штремберг – Торгау… Брав участь у Берлінській, а потім ще Празькій бойових операціях. Після перемоги пнівнянин сподівався звільнення з армії. Дуже тужив за рідним селом, за родиною. Вірив, що після Берліна повернеться в рідне Пнівно. Та не сподівався, що доведеться йому ще повоювати, але на Далекому Сході, аж за Кавказом, за Владивостоком, на японському фронті. Рідні сторони, батьків і село побачив щойно влітку 1947 р., щоб за лічені дні… навіки з ними розпрощатися…
Фронтовиків кинули проти японців, потім ще на китайський кордон, де Мао Цзедун пробував розширити володіння і так безмежного Китаю… Потім з армії не відпускали, бо як пояснював солдатам офіцер-політрук, може вибухнути війна між СРСР та Америкою. Але до цього не дійшло… Коли вже наприкінці 1946 р. звільнили з доблесної більшовицької армії, розпочав, як і не одна сотня холмщан, яким вдалося вижити, старання про повернення в рідні сторони. Та виявилося, що вони в ПНР, а хлопці вже «радянські»… Майже понад рік тривали старання про здобуття згоди радянської влади на повернення О. Озоровського та його краян, десь коло 1800 чоловік, до рідного Пнівна і навколишніх місцевостей. Врешті, майже після чотирьох років, пан Олекса прибився до порога батьківської хати, де на нього чекали батьки, троє молодших братів і сестра. Село було навпіл спорожнілим, бо 1946 р. більшість українців виїхала в Україну. Їхали нібито добровільно, бо, як каже О. Озоровський: «страшні польські банди 1945-го і на початку 1946 р. сіяли на Холмщині страшний терор». Родина Озоровських залишилася – чекала сина з війни. Дочекалася в липні, щоб у другій половині того же 1947 р. стати вигнанцями, до чого спричинилася Операція «Вісла».
«Як нині пам’ятаю, був погідний липневий ранок, дата вже вилетіла з голови, – згадує пан Олекса, – я встав, вийшов надвір, а перед хатою на порозі озброєний жовнір і з ним поляк-католик. Казали увійти до хати. Там сказали, що підставлять віз, і маємо збиратися, бо виїжджаємо… Під вартою погнали село на колію до Холма, загнали в поїзд…. До Скандави у Кентшинському повіті їхали майже тиждень. Звідти казали нам податися до недалекого села Львівця…»
Нині, через 68 років від виселення, особлива туга і спомини надходять при нагоді свят, а особливо Великодня і Різдва. У пам’яті виринає старенька церква, у вухах звучать коляди. Пан Олекса бував у своєму селі неодноразово. Адже там поховані батьки і брат. Знов мріє, якщо здоров’я дозволить, податися в рідні сторони, помолитись. Церква збереглася навіть під час пацифікації 1938 р., коли польська довоєнна влада нищила православні храми на Холмщині, Грубешівщині та Підляшші. Збереглася, бо вже тоді була в руках латинників. Щойно з приходом німців 1939 р. її повернули православним.
«За німців короткий час був спокій, – згадує пнів’янин. – Дозволили відкрити українську школу, польську, зрештою, також. Як тоді, так і раніше з поляками жили у згоді. Але надійшли страшні 1944–1946 рр., а потім і 1947-й, що жорстоко поламав долі вирваних з корінням з отчини українських родин і розігнав їх по нетрях усієї Польщі… ■
