У політичному житті над Віслою кінцівка березня була пов’язана в основному з питаннями майбутніх пенсій, а точніше віку, в якому зможемо по них сягнути. Представникам профспілок та опозиції не вдалося “пропхнути” ідею проведення референдуму в цій справі. Отже, не наше бажання, а воля уряду буде вирішальною в питанні, до якого віку працюватимемо, тому робочі місця зможемо покинути щойно маючи 67 років. Ті, кого таке майбутнє не зовсім влаштовує, певні позитиви можуть намагатися знайти в статистиці.

Саме вона показує, що тривалість нашого життя усе-таки видовжується і цілком можливо, що матимемо ще доволі часу, щоб тішитися згадуваною пенсією. Звичайно, до цього доведеться якось і дожити, і допрацювати.
До пенсії напевно планує працювати міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський. Зараз невідомо, чи славне “67” планує Сікорський досягти беззмінно на цьому ж міністерському посту, як і невідомо, зрештою, чи після досягнення цього віку хотів би він крісло міністра покинути. Такі довгострокові плани залишаться радше таємницею міністра. Проте ближчі вже можемо почати обговорювати, оскільки 29 березня Р. Сікорський відзвітував у Сеймі РП про напрямки зовнішньої політики Польщі на 2012 р. З огляду на те, що за пенсійними дебатами цей виступ міг дещо “згубитися” в медіа-просторі, пригадаймо деякі міністерські висновки та плани, особливо ті, що йдуть у “східному напрямку”, тобто стосуються й України.
Отож, Сікорський висловив задоволення з приводу узгодження змісту угоди про асоціацію України з ЄС, хоч відзначав, що саме підписання документа – це ще питання майбутнього. “Те, чи європейські устремління наших східних сусідів стануть дійсністю, залежить перш за все від них самих”, – говорив Сікорський, згадуючи не лише про Україну, але й про Молдову та Грузію. Хоча в контексті проблем з дотримуванням демократичних стандартів йшлося в основному про Мінськ, то Київ теж міг би інтерпретувати як камінчики у свій город чергові слова міністра: на його переконання, не всі держави на Сході розуміють, що шлях до ЄС веде саме через дотримання таких стандартів. Сікорський оцінив, що на Сході зміни йтимуть не швидше, ніж в еволюційному темпі, а Польща та ЄС повинні підтримувати ці процеси згідно з принципом “заохочення до дальшої трансформації у відповідь на реальні трансформаційні дії”. Якщо коротше: хто більше дає від себе, той і більше отримує.
В цьому виступі Україну названо “стратегічним позаатлантичним партнером” і висловлено готовність її підтримки, якщо “остаточно буде обрано європейське майбутнє”. Якщо раніше Сікорський лише натякав на певні зауваження щодо України, то в чергових словах все було досить зрозумілим: “Звертаємось із заявою до української влади про створення політичних умов, до яких належать стандарти підходу до опозиції та якість виборчих і судових процесів, що нададуть можливість підписати і ввести в дію угоду про асоціацію з ЄС”, – сказав польський міністр і, можливо на осолоду декому, зразу додав слова про радість щодо спільних футбольних емоцій, які незабаром має принести Євро 2012.
Інформацію Сікорського у Сеймі супроводжувала дискусія. Усіх думок не варто тут наводити, бо в основному вони були поділені за політичним ключем: опозиція критикувала, а підтримували представники правлячої команди. Проте варто зосередитися на словах депутата Марцина Свенцицького з “Громадянської платформи” (пол. РО), який уже багато років працює задля зближення України з ЄС. За його словами, важливими для модернізації України будуть цьогорічні парламентські вибори, тому треба всіма можливим способами допомогти в їхньому демократичному проведенні. Другий пропонований ним напрямок дій має довгостроковий характер і кілька складових. Свенцицький вміщує серед них створення стипендіального фонду, встановлення безвізового режиму для громадян України та зміну філософії при наданні фінансової допомоги. В оцінці депутата, частину ґрантів варто передати неурядовим організаціям, бо в державному бюджеті України ці гроші деколи марнуються.
А як партнери з України оцінюють ці питання, що непокоять польських політиків? Відповіді можна знайти в інтерв’ю українського прем’єр-міністра Миколи Азарова, яке він дав у середині березня для німецької преси. Відповідаючи на запитання, хто винний у затягуванні парафування угоди про асоціацію, глава українського уряду відповів: “Ми доклали величезних зусиль під час переговорів, текст договору вже практично готовий. І от тепер, через багато років, він відкладається “у довгий ящик” з надуманих причин. Так, ми розчаровані”, – говорив М. Азаров. На репліку журналіста про те, що перешкодою парафуванню є вирок для Юлії Тимошенко, голова українського уряду переконував, що це нормальне вирішення справи, бо… діяльність Тимошенко означала для держави колосальні збитки. Водночас М. Азаров побажав багатьом країнам такого рівня демократії, який є в Україні.
Як видно, бажання українського прем’єр-міністра дещо відрізняються від стандартів польських політиків. Не вдаючись у дискусію стосовно слів М. Азарова, його польським колеґам варто побажати, щоб втілили в життя свої наміри щодо України ще перед виходом на пенсію.

“Наше слово” №15, 8 квітня 2012 року {moscomment}