Ганна Яковлева ■ ПОГЛЯДИ ■ №15, 2016-04-10
Згідно з Мінськими домовленостями Україна відвела зброю від лінії розмежування, але після приїзду чергових гуманітарних конвоїв з Росії бойовики з новими силами стали обстрілювати позиції наших бійців. Щодня повідомляють про поранених та загиблих. Не дивлячись на це, люди почали повертатися до своїх домівок, нерідко напівзруйнованих. Деякі населені пункти відновлюються, мають газ, електроенергію, тепло і воду. Діти повертаються до навчання та в дитячі садки. І все це завдяки тисячам небайдужих українців, що живуть у країні й далеко за її межами – в Канаді, США, країнах Європи. Проте найбільше зусиль доклало населення України. Нещодавно повернулися зі східних кордонів України три добровольці-земляки, жителі міста Шепетівки на Хмельниччині, які боронили наш спокій вдень і вночі. Вони багато розповідали про війну та про те, чому, ризикуючи своїм життям, не залишали оборони. Хлопці розповідали, як у перші дні морально було боляче, їх щодня залишали найкращі.
«Мені важко було усвідомити втрату друзів і побратимів, тих, з ким стояв пліч-о-пліч, – говорить боєць 8-го полку спеціального призначення „Звіробій”. – Через ці жахливі події вони змушені були змиритися з нелегкою долею. Не дивлячись на криваві події, наші ряди поповнювалися новими добровольцями і патріотами. Також була підтримка від патріотично налаштованого місцевого населення. Це люди, які, незважаючи на „сепаратистську владу”, допомагали українським військовим». З теплотою згадують одну з місцевих – бабцю Федорівну, яка в’язала їм шкарпетки. Сміються, мовляв, що не мали права їх викинути, доки не залишаться одні халяви. «Бугай», боєць 5-го батальйону Добровольчого українського корпусу 1-ї окремої штурмової роти, залишивши вдома дружину і троє дітей, пішов воювати. Він зі своїм колеґою «Анархістом» розповідали про оборону донецького аеропорту, після якої противник назвав наших бійців «Кіборгами».
Одного разу під час затишшя, щоб хоч якось віддалитись від жахіття, вирішили навести лад на поверсі, який займали. Усе було зруйноване, залишились тільки стіни. Їхнє старання було марне, бо при першому обстрілі все знову було порозбиване. Вони згадують це з нотками гумору, адже саме так намагалися відмежуватись від страшних думок.
Повернулися додому живими, пройшовши пекло. Не вважають себе героями. Незважаючи на те, що бачили і через що пройшли, мають плани на майбутнє… Дехто зайнявся волонтерським ділом, зустрічається з молоддю і розповідає про війну, героїзм і патріотизм народу. Надалі живуть мирним життям, яке зберегли для всіх. Говорять про них «герої», хоча ж самі чоловіки продовжують жити звичайним життям. Виховують дітей, піклуються про батьків. Їх зустріли з квітами, обіймами і поцілунками. На питання, чи легко їм було знову призвичаїтись вдома після всього того, що їм довелося пройти, хлопці довго не можуть відповісти. А потім кажуть, що виконували обов’язок. «Хто, як не ми, стане на захист Батьківщини. На жаль, наша країна не до кінця усвідомлює серйозність того, що відбувається… Нас зустріли з теплом ті, хто його дарував протягом усього часу, мирне населення, яке допомагало, чим могло, що не скажеш про владу. Навіть наша місцева влада не може виконати найменших обіцянок – дати земельну ділянку, вже не кажучи про щось більше… Нам доводиться докласти немало зусиль, щоб отримати хоча б пояснення, чому те, що формально нам належиться, не дають…. Однак хлопці не падають духом, вони розуміють, що це не найважливіше в житті, оскільки знають його ціну.
На перший погляд, ніхто й не міг би сказати, що ці люди – свідки нової історії України. Саме вони стояли пліч-о-пліч під небом, але не зоряним, бо ворог його прострелив. На перший поклик вони готові повернутися на фронт і, не дивлячись ні на що, знову стати на захист Батьківщини…
«Я дізнався, що таке страх і навчився молитись, коли заглянув у вічі смерті…», – говорить «Звіробій».
