Богдан Гук ■ РЕПОРТАЖ ■ 2009-02-12
Zakapior: bandyta, bandzior, drab, łobuz, oprych, opryszek, rabuś, rozbójnik, rzezimieszek, szumowina, typ spod ciemnej gwiazdy, zbir, zbój
Джерело: http://synonimy.eu/do/zakapior/
Бескидська космогонія мала б починатися такими словами: від передвічного часу, коли Господь створив Бескид, до 1947 р. ґаздували там русини, потім Польща та вітер, який вона посіяла, а після 1956 р. Бескид став Бещадами, заселеними не знаним досі народом закапіорів, людей не Його диханням створених, яким до нерукотворності велике зась!..
Якби на зло Йому закапіори взялися творити, визнаючи оцим недосконалість Його бескидського творіння: ліпили з глини, різьбили в дереві, співали, базікали, курили… Найкраще ж вдавалося їм переливати з повного в порожнє… незважаючи на те, чи повному близько, чи далеко до Абсолюту, тобто чи має сто відсотків алкоголю, чи тільки пахне хмелем. Бо вони художники, розумієш, мій мандрівний друже…
А може й богослови?..
Поки зійти з закапіорами з неба на землю – цитата, тому що ще не визначена природа рукотворного народу: “Сьогодні зустрів я ангела/вірте або й ні/отак звичайно/було це в місті/Він простяг до мене руку/але не хотів хліба/просив собі злотого/бо було потрібне для того/щоб при допомозі ще одного вина/вернутися на небеса”. Так про одного з них написав один з тих, кого ряшівський журналіст Анджей Потоцький 2008 р. помістив у поетичній антології “Натхнені Бещадом”. Це відкриває питання: чим натхнені та звідки взялися закапіори?
Чим натхнені?..
Не Господом, не поезією, не Бескидом/Бещадом (має бути однина?) натхнені закапіори – натхнені комунізмом, якого, може, і ненавиділи, але який їх створив, потім дав місце для втечі, подібне до того, як колись Запоріжжя для тих, хто волів бути поза світом, ніж у законі (воровський закон?). А що потім?.. Потім був Інтернет.
Діалог
Відбувся 2006 р. на сторінці www.turystyka.skibicki.pl/forum/. Подаю його основні тези.
Зиґмунт Скібицький: – Ми опинилися супроти от такої насмішницької дефініціїдурнички, привласненої бещадофілами – “закапіор”. Та ж це ніяк не той, кого вони сьогодні так грімко описують, і походить він з дуже шанованого фольклору напівсвіту старого Львова. Поки денебудь описали першого бещадського “закапьора” сьогоднішні львів’яни майже встигли про своїх забути – і це зуміла совітська влада. Натомість у Польщі передвоєнні львів’яни згадують мовою та письмово львівських закапіорів майже розчулено… А що написано про тодішніх “бещадських закапіорів”?.. Ясна справа, що нічого – їх тоді в Бещадах не було!.. Зате сьогодні від літератури на цю “тему” аж угинаються полиці реґіональних книгарень… Отак по роках силоміць задля мізерних послуг та захоплення приїжджого роззяви творять у попереселенській порожнечі “корені реґіональної культури”, якої прояви нині – це просто мішанина випадково співставлених зміксованих культур та характерів типів, що прибувають з цілої країни, от і є “сучасна традиція”. Чхати на неї!
“Такий один”: – У Бещадах етнографія закінчується більш менш на Хрищатій, а хтозна чи не на Ославі. Команча, стара (це не назва села – Стара Репідь?) Репідь, Радошиці. Терен далі на схід вичищений, наче миска, там нічого з передвоєнного часу, крім кількох об’єктів у Тісній, у зв’язку з тамтешньою польською колонією, не залишилося. Смуги між полонинами та Сяном не знаю. Щось там залишилося, але не люди.
З. Скібицький: – Отож увесь фольклор Бещадів – це справа або штучна, або… справа саме тих людей, що їх більш цивілізована околиця “муляла”, які втекли в Бещади задля “нужденної свободи”.
“Такий один”: – Однак шукачі “нужденної свободи” попали в Бещади (…) більш менш разом з туристами і становили замінник автентичної людності, якої не було… Цей замінник доволі міцно закріпився в субкультурі “горолазів” (див. пісні “масового повалу”). Звідти попав у белькіт журналістів і за його посередництвом у “масову свідомість”. Тепер не змиєш їх навіть щіткоюдротянкою, бо так міцно засіли… Де давню традицію лихоліття стерло цілком, там легко, як осад, появляється “нова світська традиція”.
З. Скібицький: – Я з тобою повністю згоден, тому ці дурниці про коріння чи традицію на цій території – це тотальне непорозуміння. Зате сучасна традиція освяченого пиячення… процвітає. Годі й говорити!
“Такий один“: – Авжеж! На поверхні першим появляється… шумовиння!
Контестатори
Усетаки існує також погляд, що слово “закапіор” родом з російського мату… (див.: http://pl.wikipedia.org/wiki/Wikipedysta:Swoj/brudnopis). Причому, ось як характеризує їх Вікіпедія (фраґменти): “Цим словом заведено називати мешканців Бещадів, яким притаманний оригінальний стосунок до природи та цивілізації. Переважна більшість з них прибула в Бещади з цілої Польщі. […] Шукали свободи як від професій них, так і сімейних обов’язків – тому моральна оцінка закапьорів неоднозначна”.
Коли появилися?
Матір’ю закапіорів є президія політбюро Польської об’єднаної робітничої партії – і то двічі матір’ю однієї дитини, що є анатомічно соціологічно ідеологічним феноменом. Уперше партія народила закапіорів у 1947 р., коли прийняла постанову про депортацію українців – т.зв. акція “Вісла”. Це було очищення території під пологи. Забруднення, або ж залюднення, і заразом другі пологи мали місце в 1956 р. – це постанова партії про відкриття цієї території для нормального руху людей, чим мала вона нарешті уподібнитися до решти Польщі.
Однак не для нормальності відкрила Бескиди непомильна партія, на нормальність було на 9 років запізно. Значну частину прибулих католицький соціолог Анджей Потоцький у праці “Бещадські парафії” у 1987 р. доволі загально назвав “різномастим людським елементом”. Це неабиякий комплемет.
Докладніше написав про природне середовище закапіорів – пеґеер, Казимеж Тетера в спомині “Усі походять з Бещадів”, які опубліковано в Ряшеві в 1975 р. у збірнику “Піонери. Спомини бещадських поселенців”: “Там одна людина здатна за одну ніч випити 24 пляшки вина”.
У середині 70х рр. ХХ ст. про закапіорів ще не писали. У 1979 р. Вітольд Міхаловський та Януш Риґельський, автори книжки “Суперечка про Бещади”, уже відзначали існування леґенди, називали Пйотрка Француза, Стася Одлевника, Леона та їхній звичай починати день з півлітра на голову. І, певно, це був єдиний звичай, який дозволив авторам віднести це до… “фольклору”. Однак їхній стосунок до справжньої традиції визначили так: “Місцевого фольклору нема тут уже понад чверть століття”.
Як у 60-х рр. збудували Солинське водоймище, то в 70-х ринула туди хвиля туристів. З ними гроші. І ще більша можливість пити. Скільки ж разів закапіори наповнили Солину горілкою?.. Колишні ковбої, пастирі худоби, пеґеерівські та лісові робітники пішли над Солину, стаючи для туристів з Варшави різьбярями, співаками, оповідачами казок про УПА, для багатьох – народними творцями, кров’ю з крові та плоттю з плоті Бескидів. Обсіли Солину так, як колись зі своїми різьбами обсіли курорт у Риманові русини з Вільки, Дошна і Вовтушової. Русинів різьбити навчила якась графиня. Закапіори таку графиню мали б до іншої “культурної” роботи…
Заповідник руїни
Бескиди і закапіори, музей знищених людей, мертвих і живих, яких нема і які є, яких депортувала польська держава в 1947 р. і тих, які зайняли спустошений простір. Закапіорські Бескиди, інертність, яка з антикультурного комуністичного хамства ПНР переросла в хамську культуру Бескидів демократичної ІІІ Речі Посполитої.
Закапьори від часу мого дитинства в Команчі завжди наводять мені думку про бороду, з якої брудні пивно- паштетні потоки всотує колонія комах та мухоморів. І не відрізнити, де паштет, де волосся, де отруйний гриб.
Преса і путівники беруть їх за важливий елемент культури нинішніх Бескидів. І ніякий інший діагноз її критичного стану не міг би бути кращий! На великій цивілізації християнського Сходу виникла насильно насаджена державою цивілізація необмеженого алкоголізму, якій чуже все, що було перед нею та буде після неї. Культура України, культура Польщі… ковток “п’яної віри”.
Закапіори – живий символ бескидської біди і духовної бідності тих, хто з Польщі приїжджає сюди в пошуках ориґінальної дешевизни. О, є в Бескидах культура, закапіорська її мать!
Угорі Христос – унизу закапіори
І от 15 серпня 2008 р. в Тісній закапіори удостоїлися культу – цього дня на площі перед корчмою “Лемковина” була освячена капличка. Угорі Христос – унизу закапіори. На стовбурі кільканадцять табличок з іменами чи псевдонімами провідних “діячів культури”, а над ними пивна бочка з Ісусом Христом у ньому. Постать Ісусова стурбована своїми новими апостолами, яких бескидський “євангелист” Анджей Потоцький з Ряшева прославив у книжці-каноні “Закапіорські Бещади”. Зі складної ситуації греко -католицький священик Мирон Михайлишин як один із двох святителів каплички вивів чи не єдиноможливу правду: “Оця капличка є прикладом правдивості богословського погляду на те, що Господь є всюди, але не є всім…”.
З казки про бородатих…
Щоденна газета “Новини”, 29 вересня 2008 р., Кшиштоф Потачала про VII Бескидський з’їзд лісових людей: “Їли, пили та згадували час, коли Бещади були дикою країною”. Журналіст переконує також, що бородаті закапіори “творять барвисту культуру Бещадів”, які без них були б культурно вбогіші.
Так, ці люди не тільки вміють, але і можуть згадати тільки про дич і порожнечу. Чи можуть згадати час ще з перед 1947 р., коли в Бескидах у десятках сіл жили тисячітисячі людей? Не можуть, бо закапіорська культура Бескидів це квінтесенція порожнечі: порожня голова на порожній землі.
“Наше слово” №7, 15 лютого 2009 року {moscomment}.
