Ігор Щерба ■ ІСТОРІЯ ■ №19, 2016-05-08
З уроків історії Європи знаємо, що бували війни, які продовжувалися тридцять, а навіть сто років. Нині на наших очах символічно завершується 77-літній період «холодної війни» та домінації в Польщі російської комуністичної імперії.
Для колишніх і сьогоднішніх жителів Лігниці, яка лежить у Нижній Силезії, це станеться цього року, коли з панорами міста остаточно зникне зненавиджений символ московського комунізму – монумент польсько-радянської дружби, який поставили окупанти на центральній площі міста. Після знесення пам’ятника генералу Іванові Черняхівському у Вармінсько-Мазурському реґіоні – це буде черговий крок на шляху декомунізації Польщі та символічного завершення ІІ Світової війни.
Отож 1945 р. війна для Польщі та багатьох країн так званого соціалістичного табору не закінчилась, бо окупація Польщі Радянською армією продовжувалася аж до 18 вересня 1993 р., коли останній ешелон з «красноармейцамі» виїхав із Польщі.
Усе лихо почалося 10 червня 1945 р., коли Указом Головного командування збройних сил СРСР на базі 2-го Білоруського фронту створено в Польщі Північну групу військ (потім Варшавського договору), а її штаб під командуванням маршала Радянського Союзу Костянтина Рокоссовського дислокувався в Лігниці, яка через це пізніше була названа навіть «малою Москвою». Чому саме Лігниця припала до вподоби Кремлю?
Перед вибухом ІІ Світової війни Лігниця – це друга після Вроцлава воєнна німецька база, де були великі військові казарми, шпиталі, летовище, а також розвинута мережа дорожніх та залізничних сполучень. Після створення Варшавського договору Північна група радянських військ у Польщі в разі вибуху ІІІ Світової війни мала утворити стратегічну групу військ для наступу в північно-західно-му (Балтійське море і Данія) напрямку штурму країн НАТО. З неформальних даних відомо, що на території Польщі в часі «холодної війни» зберігалася наступальна ядерна зброя. Військові радянські об’єкти (ли-ше в Лігниці) займали 30 відсотків території міста, а штаб містився у відокремлених від польської адміністрації та жителів міста кварталах, названих «Квадратом».
На щодень лігничани не зустрічалися з військовими, які проводили своє армійське життя за високим муром, однак по місті ходили військові патрулі, їздили вантажівки зеленого кольору з червоною зіркою на борту.
Це не означає, що між тими відчуженими світами не було зв’язків (хоч би й на побутовому рівні).
Про це найкраще знають колишні випускники 4-го загальноосвітнього ліцею, які проживали в гуртожитку на вул. Хойновській, 98, побіч військових ґаражів та центрального радянського «універмагу».
Багатолітня директорка ліцею № 4 в Лігниці Ірина Снігур говорить, що офіційних зв’язків школи з радянською військовою владою не було. По-перше, не було такої потреби, по-друге, могло це викликати невдоволення польської влади. «Можливо, траплялося, що наш колектив виступав під час якихось заходів у військовій частині, але це поодинокі випадки», – говорить вона і згадує, що з неофіційних повідомлень відомо, що у 70-ті роки влада хотіла ліквідувати український ліцей у Лігниці, але не наважилася цього зробити, побоюючись реакції з боку «радянських».
Марія Туцька, випускниця ліцею, яка свій професійний шлях починала від учителювання в Лігниці, дуже приємно згадує свій «ліцейний» період: «Особливо запам’яталися мені знамениті шоколадні цукерки, які наші хлопці переправляли через сусідній мур від «універмагу» до шкільного гуртожитку, а в крамниці «Книги» в центрі міста можна було придбати українську класичну та європейську літературу. Завдяки цьому майже кожний випускник ліцею має вдома прекрасно оформлені україномовні видання». Однокласники з солдатами торгували цигарками, а ми, дівчата, підмовляли вартових, щоб вони пропускали наших колеґ через вартівню з дефіцитним «товаром». Часом не обійшлося і без стусанів, якими військові частували хлопців, упійманих на «контрабанді». Наші хлопці, у свою чергу, полюбляли вдягатися у придбану «за муром» військову форму – куртки, пояси, чоботи тощо.
«Інколи приємно було чути від солдатів рідну мову, бо це кріпило наші патріотичні почуття, – згадує М. Туцька. – Я зустрічала українців, котрі питали, у якій частині Європи вони опинилися, тому що з наказу командування завантажили їх на літак і повезли в незнане. У розмовах з ними відчувалася атмосфера непевності і страху».
Встановлювалися тоді дружні контаки з земляками, особливо з західної України. Ми передавали листи чи якісь речі в Україну, вони через нас пересилали листи рідним, щоб обминути військову цензуру. До нинішніх часів збереглися встановлені тоді в Лігниці взаємини (також серед членів хору «Журавлі») з деякими українцями, солдатами Радянської армії. М. Туцька згадує один епізод, який трапився уже в період «Солідарності» і горбачовської відлиги в СРСР. На запрошення української діаспори тоді в Німеччину та Англію їхали артисти зі Львова. На автостраді біля Лігниці зіпсувався їхній автобус. Де тут знайдеш запчастини, та ще й до старенького ЛАЗ-а ?
«Довелось у себе вдома приймати артистів, а автобус затягти в радянську військову частину. Не знаю, яким чином, але за ніч відремонтували техніку, тож уранці артисти змогли поїхати далі в Європу на ґастролі. Я ще й досі дивуюсь цьому», – розповідає М. Туцька.
Варто зазначити, що в цей час Лігниця була примарним містом, оточеним цегляним муром, з величезним будинком військової комендантури і в’язниці, що бовваніла в центрі міста, а ще й оцей монумент польсько-радянської друж-би. Це психічно пригнічувало лігничан. Усі жителі знали, що у 80-ті роки тодішній головнокомандувач Північної групи радянських військ генерал Віктор Дубінін займає в ізольованому «Квадраті» шикарну колишню німецьку віллу серед розкішного парку, а рядові офіцери живуть у будинках, у яких вікна заклеєні газетами «Правда» та «Известия», двері виламані, туалети в підвалах, а на подвір’ї великі бур’яни.
Богдан Пецушок від наймолодших років виростав у Лігниці, цьому специфічному місті над річкою Качавою. Він згадує, що його дитинство проходило в тій частині міста, яку можна назвати сьогодні «інтернаціональною». На одній вулиці жили поруч іміґранти з Греції, німці, поляки, євреї, цигани та привезені українці.
Радянські військові почували себе зовсім вільно в Лігниці, їхні жінки (специфічно одягнені) заходили до крамниць, торгували дефіцитними товарами, а навіть золотом на базарах. Згадуючи лігницькі будні, Б. Пецушок говорить, що коли з участю військової машини сталася дорожня аварія, польська міліція приїздила тільки для «годиться», бо всім треба було чекати на військовий патруль. Лігничани пригадують, що у 70-ті роки просто на вулиці серед прохожих радянські військові застрелили дезертира. Ця справа ще й досі не з’ясована.
«Біля монумента польсько-радянської дружби в роковини Жовтневої революції проводили багатолюдні мітинґи, на які влада зганяла учнів усіх шкіл в Лігниці»,– ділиться спогадами Б. Пецушок. За його словами, парадоксально, але 4-й український ліцей скористав на відході радянських військ з Лігниці, бо отримав, щоправда, знищені, проте і так шикарні будинки для потреб школи та гуртожитку в престижному кварталі міста.
Час перебування в Лігниці радянських військ має свою дуже темну сторону. Оце 1956 р. створено польсько-радянську мішану комісію для розгляду конфліктів. До 1993 р. комісія розглянула 7 тис. заяв, із них 550 справ стосувалися смерті 615 польських громадян. З-посеред них радянські солдати з вогнепальної зброї вбили 249 людей (у тому 69 під час вчинених пограбувань). Унаслідок дорожніх аварій з ви-ни радянських солдатів померло 250 осіб, а 50 загинуло внаслідок воєнних дій (імовірно, йдеться про нещасливі випадки на полігонах).
«Міська влада Лігниці рішенням про перенесення на військове кладовище монумента польсько-радянської дружби закриває воєнний період в історії Лігниці. Свою частку в цьому рішенні має і місцеве Об’єднання українців у Польщі, яке не раз вимагало забрати символ радянської домінації з центру міста», – говорить Б. Пецушок. ■
