Розмовляв д-р Юрій Трачук ■ РОЗМОВА ■ 2008-11-02
До 80-річчя з дня народження Івана ІГНАТЮКА
{mosimage}
Після ІІ Cвітової війни на Південному Підляшші змінилася національна ситуація. Багато українців примушених було поселитися чи то в тодішній Українській РСР, чи на північних та західних землях Польщі. Розкажіть, будь ласка, про етнічну ситуацію на Підляшші після ІІ Світової війни. Яким чином Вашій сім’ї вдалося залишитися на Підляшші?
– Після ІІ Світової війни українське населення проживало в основному в Біло-Підляському і Володавському повітах та частково у Радинському. У 1945-1946 рр. частина цього населення була депортована на Радянську Україну. У 1947 р. в рамках акції “Вісла” все українське населення примусово переселено на північні землі Польщі, переважно в Ольштинське воєвідство. З невідомих причин переселення оминуло сім’ю мого батька. Після “відлиги” в 1955-1957 рр. багато українців з Біло-Підляського і Володавського повітів повернулося в рідні сторони. У моєму рідному селі після ІІ Світової війни проживало 105 родин, у тому числі 20 православних, тобто українських. До 1875 р. всі жителі Пів денного Підляшшя були уніатами, цебто греко католиками.
Після скасува ння унії царський уряд силою навертав на православ’я і жорстоко переслідував уніатів. У багатьох селах люди ставили опір. Після царського указу про толерантність від 1905 р. близько 150 тисяч православ них на Південному Підляшші перейшло на римо-католицьке віросповідання, бо греко- католицького вже не було. Також у моєму рідному селі багато родин перейшло на римо-католицьке віросповідання, отже стали поляками. У 1914 р. майже все моє село російська армія евакуювала у глиб Росії. Родина мого батька опинилася в Саратовській губернії. У 1918 р. жителі села повернулися з Росії. Село було спалене. Як оповідав мені батько, на полях росла березина, лютував голод. Люди помирали від привезеного з Росії тифу. Померли мої діди по батькові і по матері. Умовою для отримання позики на будову господарства було прийняття римо-католицького віросповідання. Тоді в нашому селі багато православних родин змінило віросповідання на римо-католицьке.
На Південному Підляшші до війни була слабка національна свідомість. Люди себе називали православними, тутешніми і руськими, зрідка українцями. Українську національну свідомість поширювало Товариство “Рідна хата”, яке 1938 р. закрив польський уряд. У міжвоєнний період на Південному Підляшші був сильний комуністичний рух. У Володавському повіті діяла Комуністична партія Західної України, а в Біло-Підляському – Комуністична партія Західної Білорусі, яка мала свій осе редок у недалекому Бересті над Бугом.
Ви родом із села Данці ґміни Ганна Володавського повіту Люблинського воєвідства. Як виглядало Ваше село в довоєнний час і після війни? Тут формувалася Ваша національна українська свідомість. Який вплив на це мала саме народна культура, зокрема місцевий фольклор, яким Ви пізніше захопилися?
– До і після війни в моєму рідному селі не було мурованих будинків. Усі хати, клуні і хліви були дерев’яні та криті стріхою зі соломи. Земля в нашому селі слабка, піщана, як переважно всюди на Підляшші. Люди сіяли жито й овес, садили картоплю. Жили бідно. У моєму рідному селі в міжвоєнний час і зараз після війни люди говорили виключ но українською говіркою. Її знали також корінні поляки та євреї, що проживали у Володаві, Білій -Підляській і Парчеві. До війни, а також під час німецької окупації і зразу після визволення українська мова на Південному Підляшші була в загальному вжитку. Я поки не пішов до школи, не знав польської мови. Мій батько до смерті її не навчився і розмовляв тільки українською говіркою. Ця говірка, українська народна культура, зокрема місцевий фольклор, мали великий вплив на мою українську національну свідомість і моє пізніше захоплення українським фольклором. Я українську мову перейняв від своєї мами, яка походила зі села Красівки біля Володави і говорила говіркою з ікавізмом, близькою до літературної української мови, а батько говорив з дифтонгом (уо), так як у рідному селі. Тому пізніше я сам дуже легко оволодів українською літературною мовою.
Мої батьки, Степан і Анна, мали 4,5 гектара загальних ґрунтів, у тому числі 2,5 піщаного поля. Нас було троє братів, з яких я найстарший. Мої батьки були бідними, не раз бракувало в хаті хліба. До 1944 р. жив я разом з ними у селі свого народження – Данцях. Під час німецької окупації через чотири роки пас я худобу в мельника в рідному селі, який платив за мою працю зерном, бо німці накладали на нас великі континґенти. У 1942 р. закінчив я чотири відділи початкової школи в місці проживання, а в 1944 р. заочно 7-ий клас початкової школи в Славатичах над Бугом. У 1947 р. закінчив загальноосвітню ґімназію у Володаві, а в 1964 р. – заочно економічний технікум ім. Ветера в Люблині. 1949 р. оженився я з Марією Карандис з під Ряшева (померла 2007 р.). Маю п’ятеро дітей, чотири внучки і чотирьох внуків та трьох правнуків. Від 1947 р. я працював я у Володаві, 1953 р. переселився до Люблина. У 1983 р. з приводу хвороби пішов я раніше на пенсію.
Загалом Ви зібрали понад 1200 народних українських пісень як з Південного, так і з Північного Підляшшя. Вашу працю дуже високо цінує кожен, хто цікавиться народною українською культурою, зокрема українським фольклором. Шанують Вас також вчені з України. Розкажіть, будь ласка, про початок Вашої діяльності.
– У 1968 р. я був на весіллі свого наймолодшого брата в селі Данцях. Це весілля проходило за народними українськими звичаями та обрядами. Тоді з’явилася в мене думка, щоб записати ті весільні звичаї та обряди, бо вони з часом загинуть. У 1970 р. позичив магнітофон “Тонетку” і почав записувати їх від своєї мами, дядини та співачки з сусіднього села Чепутки Анастасії Олещук. Як записав я підляське весілля, вирішив на другий рік записувати українські народні місцеві пісні й усі інші звичаї та обряди.
Протягом 19702005 рр. я записував на Підляшші українські народні пісні, звичаї та обряди й етнографічні матеріали від українського населення Підляшшя. Пісні записав я на трьох магнітофонних плівках і на 26 касетах. Пісні, звичаї, обряди та етнографічні матеріали переписав до 11ти томів фольклорних записів з Підляшшя. Зібрав я понад 1200 народних пісень, записав усі родинні і календарні звичаї та обряди, а також багато етнографічних матеріалів, зокрема про підляський народний одяг. У 7080их рр. ХХ століття знайомий білорус Юрій Попко видав у Західній Німеччині копійовані на ксероксі сім томів народних пісень за жанрами: “Підляські веснянки”, “Обрядові пісні”, “Балади та історичні пісні”, “Любовні пісні”, “Родиннопобутові пісні”, “Кавалірські пісні” і “Жартівливі пісні”. Усі томи фольклорних записів та всі збірки народних пісень я переказав до архіву Інституту мистецтво знавства, фольклору та етнографії Національної академії наук України в Києві. Частину збірок народних пісень і фольклорних записів я переказав до Воєвідської бібліотеки в Білій- Підляській. У 2004 р. я переписав 21 касету з піснями і разом зі збірками народних пісень переказав до архіву Музею люблинського села. У 2007 р. всі магнітофонні плівки і касети я переказав для Музичної академії у Львові, особисто для Лариси Лукашенко, яка розшифрує ноти записаних мною пісень і видасть збірку народних пісень із Південного Підляшшя.
Статті з ділянки фольклору та етнографії друкував я в 1971-2007 рр. у тижневику “Наше слово”, в українських календарях і альманахах, у “Podlaskim Kwartalniku Kulturalnym” та часописі “Над Бугом і Нарвою”, який, наприклад, протягом майже трьох років друкував моє “Надбужанське весілля”. Цього року я закінчив книжку “Zwyczaje i obrzędy ludu Południowego Podlasia”, яка нараховує 160 сторінок машинопису. Дав я її для д ра Тадея Карабовича, який погодився відредагу вати її, написати вступне слово і видати друком.
У яких місцевостях вдалося записати, на Вашу думку, найцікавіші та найориґінальніші пісні? Чи український фольклор на Підляшші має свою специфіку? Чи відрізняється від загальноукраїнського? Зібраний Вами фольклор був предметом досліджень українських вчених, зокрема, д-р Валентини Головатюк з НАНУ, яка написала про Вас першу наукову статтю.
– На мою думку, найцікавіші та найориґінальніші пісні вдалося мені записати в Чепутці Володавського повіту (тепер Біло-Підляський) від Анастасії Олещук (1895 р. нар.), у селі Янівці Володавського повіту від Марії Гапонюк (1900 р. нар.), у селі Докудові І ґміни Біла-Підляська від Олександри Данилюк (1911 р. нар.), у селі Матяшівці Біло-Підляського повіту від Павлини Сльонзак (дівоче прізвище Семенюк, 1906 р. нар.), у селі Межилисті Біло-Підляського повіту від Павлини Кратюк (1929 р. нар.) і в селі Заболотті Біло-Підляського повіту від Надії Петручук (1928 р. нар.).
Важко мені ствердити, чи фольклор Підляшшя відрізняється від загальноукраїнського, бо я не маю наукової підготовки в цій галузі. На мою думку, підляські весільні, весняні (веснянки) і рекрутські пісні специфічні та ориґінальні.
Скільки українських народних пісень записали Ви на Північному Підляшші?
– На Північному Підляшші я їх не збирав. Українські пісні, які співав білоруський ансамбль “Васильочки”, записав на двох касетах Іван Киризюк, а від нього за його згодою я переписав на свої касети. Також Валентина Рощенко записала на плівку україн ські пісні в Добриводі і Дашах коло Кліщель, від якої я переписав їх на свою касету. Пісень з Північного Підляшшя може бути близько сорока.
Розкажіть, будь ласка, про свою діяльність у Польському народознавчому товаристві?
– До Польського народознавчого товариства в Люблині належу від 1973 р. Виголосив на його засіданнях три доповіді. У вісімдесятих роках минулого сторіччя був я чотири роки скарбни ком Воєвідського відділу ПНТ в Люблині. За діяльність у цьому Товаристві та за збирання українського фольклору на Підляшші в 1985 р. Міністерство культури присвоїло мені “Odznakę Zasłużonego Działacza Kultury”. За громадську діяльність отримав я багато почесних грамот, відзначень і медалей, зокрема 1979 р. “Krzyż Kawalerski Orderu Odrodzenia Polski”.
Це, мабуть, український фольклор надихнув Вас на власну поетичну творчість, як і пізніше інспірував до заснування Українського поетичного об’єднання “Підляшшя” у вісімдесятих роках минулого століття?
– Не тільки фольклор, передусім поезія Т. Шевченка і Лесі Українки надихнула мене писати вірші українською мовою. Я на ксероксі надрукував дві збірки віршів: “Проминання” і “Кукання зозуль”. Мої вірші друкувало “Наше слово”, “Український календар” та “Український літературний про вулок”.
Інспірацією створення неформального Українського поетичного об’єднання “Підляшшя” у 80-ті рр. був не фольклор, а друковані в білоруському щотижневику “Ніва” вірші українсь кою підляською говіркою поетів Івана Киризюка, Софії Сачко та інших. Тоді я редагував і видавав на ксероксі спільно з поетом з Більська-Підляського Іваном Киризюком літературний альманах, щоб заохотити молодих поетів з Північного Підляшшя писати вірші українською мовою. Вийшло тоді 6 щорічників “Нашого голосу”, які відіграли певну роль у розповсюджуванні української культури і поширюванні національної свідомості серед українськомовного населення поміж Бугом і Нарвою на Північному Підляшші.
Від самого початку своєї діяльності Ви займалися також публіцистикою, були кореспондентом “Нашого слова” та інших періодичних видань.
– У 50-60-ті рр. я був кореспондентом щоденника “Sztandar Ludu” в Люблині. З 1956 р., тобто від виходу українського щотижневика “Наше слово” я став його кореспондентом, надрукував у ньому понад 200 статей на різні теми. Від 1998 р. був кореспондентом двомісячника “Над Бугом і Нарвою”, органу Союзу українців Підляшшя у Більську-Підляському. Від 2002 р. друкую статті в “Podlaskim Kwartalniku Kulturalnym”, що виходить у Білій- Підляській.
Чимало свого часу Ви віддали діяльності гуртка УСКТ в Люблині, де ми з Вами й познайомилися.
– Понад половину свого життя я присвятив українській справі, особливо українській культурі. У 1956 р. був співорганізатором Українського суспільно-культурного товариства на Люблинщині, а в 1956-1957 рр. – заступником голови його Воєвідського правління, 1958-1959 рр. працював секретарем ВП УСКТ. У 1956-1958 рр. був я членом першого в Польщі після визволення Українського ансамблю пісні і танцю в Люблині, де співав у хорі під диригуванням Панфіла Лобачевського. У 1969-1970 рр. я був секретарем гуртка УСКТ в Люблині, а від 1970 до середини 1975 р., тобто до моєї хвороби – його головою. Від 1969 до середини 1975 р. співав я в естрадній українській групі “Троянда” при гуртку УСКТ в Люблині й одночасно був організаційним керівником тієї групи. Був також членом люблинського гуртка ОУП, а від 2006 р. став членом Українського товариства в Люблині. Від часу створення Союзу українців Підляшшя в 1990 р. в Більську-Підляському, я є його членом.
Мабуть, діяльність гуртка УСКТ в Люблині також мала великий вплив на відродження пізніше українського суспільно-культурного руху на Підляшші, особливо в його північній частині?
– Очевидно, гурток УСКТ в Люблині мав певний вплив на відродження українського суспільно-культурного руху на Північному Підляшші. У Люблині вчилося в університетах багато студентів з Білосточчини, зокрема з його південної частини поміж Бугом та Нарвою. Ті студенти приходили до клубу УСКТ, брали участь в українських заходах, а чимало з них, так як Ви, пане докторе, стали членами УСКТ. Після закінчення студій ті студенти переносили українську національну свідомість у свої рідні сторони.
З нагоди ювілею бажаємо Вам, пане Іване, міцного здоров’я, творчої наснаги у Вашій суспільній праці на благо української громади в Польщі та всього найкращого. На многая та благая Вам літа! Щиро дякуємо Вам за розмову.
“Наше слово” №45, 9 листопада 2008 року {moscomment}
