Аліна Кувалдіна ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ №39, 2023-10-01
Ольга Павленко, відома також як Оля «Кольорово», загинула влітку 2022 року через ракетний удар росії по Кременчуку. Її тіло опізнали за ДНК та фарбованим у зелений колір волоссям. Мисткиня та художниця, вона захоплювалась традиційною українською кухнею, створила унікальний артбук «ЖУК: Жива Українська Кухня». Книга складається з традиційних рецептів, власноруч зібраних авторкою з розповідей старших людей та літератури, намальованих нею ілюстрацій, а через посилання можна навіть перейти на сторінки з відео-поясненнями рецептів.
«Наше слово» поспілкувалося з Раїсою Павленко, мамою мисткині – про перші страви, приготовані Олею, її невтомну працю над книгою та як матір продовжує справу доньки після її смерті.
Захоплювалась кулінарією з дитинства
«В дитинстві, як усі діти, Оля була жвавою, веселою, дуже цілеспрямованою. Завжди знала, що хотіла та що робила. Була наполегливою, досягала своєї мети, була дуже старанною у навчанні. А ще – трішки неординарно мислила. Не так, як інші.
Як всі діти малюють, так і вона почала малювати. Малювання викладається в школі, але у всіх по-різному виходить. Оля малювала якось дуже професійно. Ось цим відрізнялася. Я коли дивлюся її дитячі малюнки, то навіть і дивуюся, що в такому віці вони дуже професійні.
Щодо кулінарії, то у нас дві доньки і діти з дуже малого віку до цього долучалися. Це були 90-ті роки, такі важкі… І, наприклад, навіть з молодших класів вони вже виготовляли собі цукерки. Ми їм купили різні форми, і вони тих півників там варили, різні помадки пекли. Різні прянички випікали, варіювали ці формочки.
У 12 років вона вже пекла сама хліб. Була така потреба у нас, ми пекли його вдома. Учительська зарплата дуже мала (обоє батьків Олі працювали вчителями – прим. авт.), в ті часи її часто також не виплачували вчасно. І тому нам доводилося замість того, щоб купувати той хліб, його пекти саме вдома. Вона вже вміла таке робити, пекла хліб у формах в газовій духовці».
Збирала рецепти від старших людей
«У книзі Оля пише, що ідея написання в неї іде з дитинства. Хоча, звичайно, сформувалась вона вже в зрілому віці.
У нас був такий блокнот червоного кольору. Саме такого кольору, як є ця книга, з такою ж м’якою палітуркою. Це був блокнот, куди ми записували всі рецепти. Ну, знаєте ж, в селі люди готували собі на зиму різні заготовки, чи десь колись були на весіллі, чи ще десь бачили якусь нову страву, і все туди записували. Записувала туди я, записували туди й діти. І її рукою теж записаний цей зошит.
І був він червоного кольору. Мабуть, тому що вчительська бібліотека завжди велика і потрібну книжку можна довго шукати. А ось цей червоний колір – його відразу можна було знайти. Очевидно, це асоціації, через які вона вибрала для своєї книги таку палітурку.
Також Оля говорила, що тут є і подвійний зміст. Говорила, що як рідкісні тварини, рослини занесені в Червону книгу, так ось у цій книзі рецепти страв, які вже або забуті, або тільки відшукані, або ті, що вже колись були, а зараз їх вже не використовують, але вони варті уваги.
Вона збирала ці рецепти від старших людей, з якими вона дружила. А ще – з літератури. Наприклад, з «Енеїди» Котляревського там взято багато рецептів. Ну і ось тепер ці рецепти записані в «червону книгу», аби вони не зникали.
Рецепти Оля записувала переважно вночі. Тоді, коли вже було тихо на вулиці, коли зникав шум денних турбот. Вона обладнала таку собі студію, де в неї була піч, де в неї були зібрані всі приладдя для походів. Там вона працювала. Спочатку все це сама готувала, а потім вже записувала. Тобто експериментувала, щось вдавалося, а щось ні. І тоді вже записувала саме такий вивірений рецепт, який могла б порадити людям».
Треба триматися і перевидати книгу
«Звичайно, я пишаюся своєю дочкою. Жаль тільки, що так трапилось, тому що все, що зараз я мушу робити замість неї, мусила робити вона. І це її повинні були знати люди, і це вона повинна була їздити по презентаціях, а не я. Але зараз я мушу це робити, бо крім мене цього ніхто не зробить.
Треба триматись. Як казала Ліна Костенко, «здушили сльози – не виходь на люди». Мушу триматися, іншого виходу немає.
Ось у цьому і шукаю сили: що те, чого вона не доробила, – наскільки мого розуміння, наскільки моєї вистачить снаги – я хочу це закінчити. Думаю, Оля була б задоволена тим, що я роблю. Я так завжди звіряюся з тим, що вона б подумала.
Тепер лише на відстані часу зрозуміло, яка важлива і дуже важка робота була зроблена Олею. Це та робота, яка не може тебе залишити ні вдень, ні вночі. Вона тебе мучить, поки ти не зробиш те, що вдасться. Те, що можна написати, показати людям.
Оля з усіх сил поспішала. Я її просила: не приїжджайте, в нас тут небезпечно. Але вона знала, що її чекає робота над другим томом книги. Перший вона видала, теж дуже спішила. І вже працювала над наступним. Вона знала, що ніхто за неї цього не зробить.
Ми хочемо перевидати книгу, люди її просять. Але для цього потрібно збирати кошти, і є ті, хто ділиться з нами. Робота триває. Надіюсь, що все вдасться».
