Записав Павло Лоза ■ КУЛЬТУРА ■ №45, 2013-11-10
«Я найбільш організована людина серед українців у Польщі, хоч не належу до жодної організації. В моєму дні врахована кожна хвилина та секунда. Я вирахував тривалість життя Лапських і дійшов до висновку, що мені залишилося п’ять років. Кожен рік множу на 365 днів – мало лишається», – розповідав 2002 року в інтерв’ю для одної з газет, що видається в Україні, поет Остап Лапський.
20 жовтня цього року минув рік від смерті цього видатного українського письменника, перекладача та літературного критика. 25 жовтня в церкві оо. василіян у Варшаві правилася панахида за упокій душі поета, на якій були присутні члени його сім’ї, приятелі. Здебільшого Остапа Лапського сьогодні знають як видатного письменника, а його творчість оцінюється як одне з найяскравіших досягнень останніх десятиліть в українській поезії в Польщі. Поета вважають одним з інтелектуалістів у Польщі, головним завданням якого було збагачення й зближення українського та польського народів. Дехто пам’ятає його як свого вчителя, ментора, колеґу, друга. А якою людиною був Остап Лапський? Знайти відповідь на це питання, можливо, допоможуть вам спогади про видатного поета.
Наталя Кравчук
Моє знайомство з Остапом Лапським відбулося в момент початку дорослого життя, тобто після отримання атестату зрілості. Поет відвідував із творчими зустрічами середовища переселенців Акції «Вісла». Був червень 1965 року. Остап завітав до будинку культури в Бартошицях. Після випускного екзамену я ще була в місті, бо полоністка з педагогічного ліцею, незабутня Тереса Калящинська, готувала мене до вступних екзаменів на полоністичні студії у Варшавському університеті, куди я вже подала документи. У розмові з українською молоддю, з якою поет радо гуторив, почувши про обраний факультет, пан Остап сказав: «Ти ж українка, тобі треба поповнювати українську інтеліґенцію, а не пертися до поляків… Пиши до ГП УСКТ і редакції „Нашого слова”, щоб допомогли передати твої документи на українську філологію». Я, з натури слухняна, засоромилась і зразу так зробила. Компетентні особи Любомира Кобеляк та редактор Мирослав Вербовий зайнялися цією справою, і таким чином я залишилася в українському руслі донині!
Отже моя перша зустріч з О. Лапським – це чи випадковість, чи доля справила, щоб я не загубилася. Потім пан Остап, будучи на україністиці викладачем російської мови, дуже дружив з нами, студентами. Його заняття не були стандартними. Не читав лекцій, як то найчастіше буває, а пробуджував у нас уяву і вразливість на слово. Кидаючи фрази російською мовою, примушував нас шукати паралелі в українській мові, а від себе ще додавав відповідник у німецькій і польській мовах, бо в такому мовному оточенні на Волині він ріс до 40-х років.
Казав: «Ucz się, chłopie, zadawać ciosy umysłem», що розвивало в нас жадобу знань. При чому, кожна зустріч з нами була дружньою, можна сказати, родинною. До життя ставився з легкістю, жартуючи з різних моментів, на які людина не має впливу. Його життя мало забарвлення і смак солі-перцю. Хлопців у нашій групі вчив, як загравати з дівчатами, підкидаючи українські фрази, що підкреслюють дівочу витонченість і красу. А сам тоді був помітним 40-літнім русявим синьооким чолов’ягою поліської зовнішності, який вирізнявся інтелектуально та фізично серед своїх ровесників.
Потім він постійно забігав у редакцію «Нашого слова» зі своєю новою збіркою чи навіть з одним віршем. тут знаходив своїх вірних слухачів, бо поетичне слово, зачитане автором, набирало глибини й образності. При чому завжди приносив нам гостинця, найчастіше мішок цукерок чи навіть пляшечку…
Був недосяжним у своїх жартах, витівках і звичайній людській поведінці. У наші кімнати вносив життєву енергію і хоч моментами давав нам зрозуміти, що старість усіх нас доганяє, та бачив у ній і добрі моменти.
Вечором любив телефонувати до мене, коментувати політичні події в Україні, бо переживав за її національний розвиток, зачитати свого «тепленького» ще вірша або просто спитати про сім’ю. Нагадати: я ще живу…
Ніс із горбочком (часто підкреслював, що й за жида його приймають), виразне обличчя, обрамлене сивою, довгою бородою і таким же волоссям, незнайомому міг видаватися старовіром. Це була велика Постать, добровільний еміґрант з України (хоч часто повертався до тих часів обережними фразами: «Що було б зі мною, коли б батько однієї ночі не запряг коней і драбинястим возом не подався з нами на захід, де прийняла нас польська земля під Ловичем…»), що силою факту приростав до Польщі, бо ж потім навчався у Вроцлавському університеті, а до Варшави потягнула його робота на кафедрі україністики, а потім радіо. Тут він створив сім’ю і працював. Але молитвою і поетичними словами був завжди при Україні, бо «ішов до себе» і радив нам «іти до себе».
Свою ідентичність часто підкреслював у віршах, а в одному з них, мов кредо, запам’яталося мені таке:
«Я був би приростком Москви,
Варшави прихвоснем,
якби себе не виявив
мого народу словом?!»
І саме за це Слово, на сторожі якого стояв Великий Маестро, за автентичність, неповторність, за домотканий материнський хребет сильного українця 2007 року Україна нагородила його престижною Шевченківською премією.
Ще одне. Поет зауважив:
«Не при мені, а при моєму слові
Стане хто, той побільшає,
Ще більшим буде: ніж досі?!»
Тож хто мав щастя зіткнутися з О. Лапським як з духовно багатою людиною і поетом, той не змарнував цього потенціалу і вдячний йому назавжди.
Дякую Вам, пане Остапе, що Ви були з нами (мною) і показали багатогранну значущість і глибінь українського слова. Що були як Людина, з крові і кості Волиняк-Українець. ■
Іван Олійник
Був моїм викладачем на кафедрі україністики. Звичайно, всі знають його як українського поета, але треба зазначити, що він був неперевершеним знавцем української мови. Думаю, не лише в його творчості, а й у житті відчутна була така настанова: необхідна велика синівська дбайливість кожного, хто рідним словом виражає стан свого розуму і свої почуття.
Викладач під час монографічних лекцій відкривав для нас світ Тараса Шевченка. І тут мушу сказати, що поетичну спадщину Кобзаря Остап Лапський розглядав як феномен – до кінця незбагненних пошуків правди про поетичне слово.
Остап Лапський на своїх заняттях зумів передати нам, студентам, свою ненаситну спрагу величі духу у творах українських поетів. І він сам усім своїм єством як поет був вірний послідовному відкриттю правди про художнє слово. Щиро ділився зі студентами і читачами питанням розкриття краси й трагедії людського існування.
Остап Лапський дав нам знання про рідне слово, в якому відчутна наша традиція і українська історія. Сьогодні актуальним є Шевченкове і Лапського слово, яке виступає на захист борців святої волі й учасників визвольних змагань.
Поет О. Лапський, лауреат Шевченківської премії, заслужив на повне видання всіх своїх творів. І на це чекаємо.
Протягом п’яти років навчання на україністиці ми просто спілкувалися з ним. Звичайно, при кожній нагоді ми розмовляли про мистецтво перекладу та про літературу. Це відбувалося дуже часто. Таких зустрічей було дуже багато і не лише під час занять на кафедрі. Дуже часто він приходив до нас у гуртожиток і робив це щиро. Просто він нас дуже любив, а ми любили його. Треба тут сказати, що він нас ще й поважав.
Завжди було кого послухати, бо ці зустрічі були дуже змістовними. І відчувалося бажання нашого навчителя бути з нами та передавати нам частку себе. Коли він заходив у гуртожиток, любив пожартувати та поспівати з нами. І так було майже кожної зустрічі, бо він був дуже товариською людиною. Певна річ, важливими були розмови. У них ми, студенти, були з О. Лапським нарівні. Просто він уважав нас своїми партнерами в розмові. Йому було важливо почути нашу думку. Він учив нас формувати її, та головне – висловлювати. О. Лапський не любив пустослів’я, бо все мало звучати, як акорд у музиці. І цієї синтетичності справді можна було від нього навчитися. Коли придумував новий вірш, то нам його не лише представляв, але й розкривав, у чому його тайна і чому в даному місці вжив таке, а не інше слово. І тут треба сказати, що у своїй творчості Лапський був щирим, але це, здається, притаманне кожному поету.
Часто ми, студенти україністики, були першими слухачами його творів. І було прекрасно, що вмів відкритися з цим – прийти до нас і читати свою поезію. Звісно, тоді багато його віршів з’являлося в «Нашому слові» й альманасі «Гомін» – і це теж криниці знань української мови.
На наших зустрічах, будучи знавцем і польської літератури, він не лише розкривав її, а й пояснював нам, чому треба придивлятися до інших культур. У таких розмовах передавав свої думки, які торкалися різних тем – навіть актуальних політичних подій, які відбувалися в Польщі. Для мене й для інших студентів Лапський – це поет і мислитель, бо насправді він таким був. Не траплялися в нього бездумні моменти. Кожне сказане слово мало якесь своє навантаження. Часто це слово було особливо емоційне, коли торкалося питання української мови чи української історії. Особливим було й те, що він, родом з Кобринщини на Берестейщині, хоч не ходив на жодні заняття з української мови, вільно володів нею. Як видно, він сам вживав і вчив нас материнської мови. Цю мову з Кобринщини знав до глибини. І сьогодні власне завдяки Остапові Лапському можемо побачити, наскільки вона близька до сучасної української літературної мови. Саме цим він показав, а може, й довів, що Берестейщина – це незаперечна частина української культури. ■
