Розмовляла Анна Вінницька ■ ПОГЛЯДИ ■ №43, 2015-10-25
Розмова з Марією МАНДРИК-ФІЛЬ, учителькою української мови І Загальноосвітнього ліцею в Білому Борі.
Анна Вінницька: З білобірським ліцеєм Ви пов’язані від самого початку його існування, адже пропрацювали тут 25 років.
Марія Мандрик-Філь: Я не раз задумувалася над тим, що було б, якби ми своєчасно не вирішили заснувати в Білому Борі ліцей. У цьому дуже велика заслуга пані Ірини Дрозд, тогочасного директора початкової школи ім. Тараса Шевченка, яка вміла приймати відважні плани в не одному аспекті життя і функціонування школи. Для того, щоб заснувати середню школу в невеликому містечку, треба мати справді багато відваги. Ми тоді, 25 років тому, врахували потреби нашої спільноти, оскільки на той час батьки не дуже радо посилали своїх дітей вчитися на другий кінець Польщі. Таким чином ми хотіли заповнити їхній життєвий простір, а могли це зробити завдяки новопобудованому гуртожитоку.
Початок був нелегким, але нам вдалося зреалізувати намічене. Засновуючи в Білому Борі ліцей, ми брали на себе велику відповідальність за наших майбутніх учнів. Ця відповідальність мала як освітньо-виховний характер, оскільки кожна школа має свої пріоритети, так і духовний, бо ж ішлося нам про всебічний розвиток молоді. Ми хотіли, щоб молодь зрозуміла, що потрапила в добре місце і спілкується з дуже важливими ідеями, що вона осягне такий рівень знань, який не дискваліфікуватиме її тоді, коли буде завершувати в нас навчання. Такі були наші пріоритети. Відкриття ліцею теж зобов’язувало, бо спочатку навчання відбувалося в гуртожитку, який будувала українська спільнота всього світу. Отож ми хотіли всім довести, що вони недаремно давали гроші, щоб у маленькому містечку на Помор’ї побудувати для українських дітей пристанище. Вони не помилилися.
Ви не лише вчителька, але теж аніматор культурного життя.
Для мене Білий Бір ніколи не був провінцією. Хоч ми мали обмежений доступ до високої культури, – театру чи опери, – старалися самі творити культуру, бувало, що й високого рівня. Думаю, що ми вміло заповнювали культурний простір, який, якби не ми, міг би залишитися порожнім власне з огляду на специфіку малого містечка. У школі постали різного роду гуртки, в тому танцювальний «Вітрогон». У ліцеї працював також інструментальний гурток, який продовжував діяльність ще з початкової школи. Ним керував Богдан Фіцак (нині вже покійний). Ще першого року існування ліцею, відчуваючи дуже велику потребу інтеґрації, ми заснували гурток української мови, у рамках якого зустрічалися вечорами, щоб поспівати й поговорити. У цьому гуртку брав участь весь ліцей. Тут ми немовби розковувалися. Тоді дистанція, яка була на уроках, зникала, ми один до одного зближувалися. Гурток давав нагоду жартувати, співати, вчитися. Для мене це був, певного роду, феномен, тому що це не я вчила молодь співати, а сама молодь була аніматором співу: пісні привозили з молодіжних ярмарків, весіль, заслуханих від батьків і ними ділилася між собою. Таким чином розширювався репертуар нашого гуртка. Я тоді просто була з ними… З роками наші гуртки розвивалися, хоча, зрозуміло, були й спади енергії, але, на щастя, короткотривалі. Ми завжди вміли себе мотивувати.
Для Вас вчителювання – це не просто професія, а все життя…
Сьогодні ми зустрічаємося з нагоди 25-ліття існування ліцею. Це для мене – велика радість. Хоч змінилися і самі учні, і я, моєї душі й надалі не покидає ейфорія вчительської праці. Я не відчуваю, що моя пасія вигоріла, оскільки вчителювання – це справді моя життєва справа. Я просто не уявляю собі життя без своєї професії. Для мене школа – місце майже сакральне. Тут мені завжди було цікаво. Завдяки учням я не розслаблювалася і набиралася покори. Однак я не тільки мала змогу давати їм те, що вміла і відчувала, але й у великій мірі брала від них те, чим молода людина багата. Школа – це місце, в якому я весь час творчо розвивалася. Підставою для цього були уроки літератури та гурток живого слова «Калиновий міст», який виник на базі гуртка української мови. Так уже мені дане, що я найбільше відчуваю слово. Поезія – мій світ. Мені вдалося нею зацікавити багато учнів – і це моя велика радість, бо я зуміла використати їхній потенціал.
Друга моя пристрасть – це література, тому я весь час намагаюся слідкувати за її розвитком. Неоціненним для мене як вчителя було багаторічне спілкування з людиною, яку вважаю авторитетом в аспекті знання мови та інтерпретації літератури – Остапом Лапським. Добрий учитель мусить багато читати. Іноді не вистачає часу, оскільки в нашій школі вчителі-українці працюють удвічі більше, ніж в пересічних школах. Ми завжди намагалися послідовно, систематично та солідно займатися тим, до чого ми покликані. У Білому Борі, на щастя, не було конфліктів, які б нас роз’єднували, а це дуже полегшує працю і життя. Це важливо також для учнів, які є пильними спостерігачами. Важливо панувати над власними амбіціями і вміти між собою порозумітися. На мою думку, у нашій школі існує сприятливий ґрунт для праці. Навіть учителі-поляки добре почуваються в нашій школі, про що вони самі говорять. Хороша атмосфера впливає і на бажання робити щось більше. Мені здається, що учні відчувають цю атмосферу, тому зв’язуються зі школою надовго. Зрозуміло, є й винятки, однак випускники переважно добре згадують школу.
Для мене важливо було навчити дітей правильно писати і читати, прищепити їм любов до літератури. Проте я часто казала своїм учням: найголовніше, щоб після закінчення нашої школи вони зуміли лишитися собою, щоби процес самоідентифікації з українством ніколи не припинився. Я завжди прагнула дати своїм учням дуже сильний стержень українського «я» і розуміння того, що це велика цінність. Щоб вони, будучи українцями, зуміли бути також європейцями, відкритими і доброзичливими людьми, які приваблюють до себе інших, щоб уміли показати, що завдяки своїй «іншості» вони багатші і більш розвинуті духовно.
Тому хотілося б побажати собі та іншим, щоб українство завжди жило в нас і в наступних поколіннях. Щоб випускники, завершуючи навчання в білобірському ліцеї, були переконані, що вибрали правильний шлях і щоб цінності, винесені зі школи, допомагали їм в майбутньому розвивати і поглиблювати особисте, релігійне та суспільне «я». ■
