“Зберегти від забуття” – такий напис можна прочитати на подвір’ї Теодора Петричка в Чорному неподалік Щецинка. Господар сам запроектував і зробив напис, щоб (хоч того так не називає) розмежувати сферу побутову від незвичайної, яка переховує “час минулий”…

Отож, чим є цей “минулий час”, збережений у трьох господарчих будинках пана Теодора? На перший погляд – це звичайні старі предмети, які давно не використовуються, ні в господарстві, ні вдома. Однак вони звичайними не є, бо примандрували 1947-го разом з переселенцями “з гір”.

Т. Петричко та його дружина Любомира народилися в Тростянці. Але 1947 р. зустріла їх така сама доля, як і більшість українців Устрицького повіту. Військо, яке керувало виселенням, дало їм 2 години, щоб зібратись і зійтися біля школи. Користуючись фактом, що акція затягувалася, батько пана Теодора довозив додаткові предмети з господарства, в тому числі й столярський стіл, який пізніше на північних землях Польщі допоміг родині у фінансовому плані, адже столярська робота завжди була в ціні. Останньою зупинкою на рідних землях була Ольшаниця, у якій виселених людей завантажили у вагони та вивезли у Щецинецький повіт.
Симпатія до колекціонерства народжувалася в Теодора Петричка етапами. У спогадах він підкреслює, що першою іскоркою у 70-ті рр. була акція “Посесія”. Цю акцію спільно проводили управління ґміни і міліція в Сокалі, які наказали прибрати горища. Тоді, змушений селекціонувати збережені предмети, він вирішив їх не викидати, адже вони були тим, що об’єднувало його з “горами”. Неабияке значення мало столярство, в якому використовував батьків стіл та отримане від сусідів знаряддя. Період свідомого колекціонування в пана Теодора почався після 90-х рр. на хвилі політичних змін, коли послабилася громадська нехіть до українців і пов’язаний з українською самосвідомістю страх почав трансформуватися в гордість та бажання зберегти якомога більше слідів минулого. Т. Петричко з дружиною поїхали з гуртком пенсіонерів на екскурсію “в Бещади”, під час якої принагідно відвідали рідний Тростянець і заїхали до Ропенки в гості до двоюрідного брата пані Любомири. Там побачили старий дерев’яний віз і вирішили перевезти його до Чорного. Ця подія була вирішальною для колекції, адже вкладене зусилля й фінанси стали цезурою, від якої можна говорити про Петричка як про свідомого колекціонера етнографічних пам’яток.
Неабияку роль протягом усього цього періоду відігравала його жінка Любомира, яка не лише підтримує пана Теодора в пристрасті до старовини, але й сама активно включилася в пошук предметів. Нині вона з гордістю розповідає про колекцію. Напевне цей факт допоміг у зібранні такої кількості різноманітних експонатів, бо ж нині колекція нараховує біля 300 предметів (серед них є знаряддя, які залишилися після виселених німців).
Останніми роками пан Теодор декілька разів позичав предмети з колекції: 2003 та 2005 р. вони служили як сценографія у спектаклях, які виставляли в карному закладі в Чорному, а 2006 і 2007 р. він експонував їх під час персональних виставок. Особливою подією була презентація предметів, приурочена до 50-ї річниці акції “Вісла”, яка супроводжувала відкриття пропам’ятного обеліска у Члухові. Пристрасть пана Теодора зустріла пошану й подив з боку локальної влади. Влада кілька разів у письмовій формі дякувала Любомирі і Теодорові Петричкам “за збереження від забуття пам’яток і традиції культурної спадщини”.
Свою колекцію українських предметів Т. Петричко вирішив передати Товариству “Український народний дім” у Перемишлі. Для нас, членів товариства, це дуже радісна вістка, адже Народний дім має чималі етнографічні традиції. Тут у 1930-1945 рр. знаходився український етнографічний реґіональний музей “Стривігор”, засновниками якого були професори української гімназії Іван Шпитковський і Богдан Загайкевич та відома художниця Олена Кульчицька.
Історія не пощадила музею, як згадувала дочка Шпитковського: “Одного дня 1945 р. батько, в якого як у “кустоша” (керівника) були ключі, застав пусте приміщення. Не залишилося нічого і з документів, на підставі яких можна було б більше і точніше написати про український етнографічний реґіональний музей “Стривігор” у Перемишлі. Відповідь тодішньої влади міста на це була однозначна – “Певно, якісь злодії напали на музей, будемо їх шукати”. Пригадалися батькові слова. Колись він говорив, що під час війни бувають грабунки, але музей ніхто не посміє пограбувати, бо то “святая святих”. Як гірко помилявся батько! Хоч “Стривігор” перетривав у війні німецько-фашистських окупантів і більшовицьких “визволителів”, то не зміг пережити вже післявоєнні часи ПНР і нашого т.зв. “добровільного” переселення. Так український етнографічний реґіональний музей Перемиської землі “Стривігор” проіснував 15 років, тобто до 1945 р., коли за невідомих нам обставин його пограбовано”.
Хто знає, може колекція Т. Петричка закладе підвалини нового музею?

“Наше слово” №8, 19 лютого 2012 року {moscomment}