Після молінь слово взяли гості. Промови були настільки вагомі, що варто їх процитувати.
Консул України в Кракові Віталій Максименко: “Хто не пам’ятає свого минулого, не заслуговує на майбутнє. У Польщі доля склалася так, що після одного тоталітарного режиму й окупації прийшов другий – власний комуністичний режим. Українці жили на питомо українських землях. Були без вини винні, бо просто хотіли жити українцями на власній землі. Історія повторюється: в супутниковому гітлерівському концтаборі створено польський концтабір. Після одних катів прийшли інші. Нелюди це робили!” Консул висловив також вдячність за присутність на врочистостях польських політиків, науковців, представників місцевої влади.
Заступник мера міста Явожна Тадеуш Качмарек: “Не можемо забути про невинність звичайних людей. Не статистика важлива, але окремі люди, які гинули один за одним”.
Член Силезького воєвідського управління Єжи Ґожелик: “Совєтизація держави вимагала переслідування справжніх та уявлюваних ворогів і становлення мононаціональної держави. Комуністичну систему засуджено, але важко не зауважити, що в публічній дискусії з’являються спроби реабілітації катів з Явожна. Засуджуються варварські методи, але виправдовується мета. Не бракує натяків на принцип колективної відповідальності, спроби виправдання одних злочинів іншими. Такі голоси не можуть залишитися без реакції. Немає пояснення для переслідування чоловіків, жінок і дітей тільки тому, що вони були українцями, німцями, мазурами чи силезцями, що опинилися в невідповідний час не в тому місці. Мусимо погодитися, що фундаментом спільної духовної Європи є загальні вартості, а серед них одна з найголовніших – це гідність людини, без огляду на її національність, мову, віровизнання. В цьому лісі такі якості намагалися поховати з жертвами табору під шаром землі. Наша присутність тут свідчить про неефективність таких дій”.
Проф. історії Зиґмунт Возничка з Яґелонського університету: “Тоталітарна система не розрізняла народів, проте розрізняла ворогів. Нині ми вшановуємо пам’ять українських жертв, які тут страждали і частину з яких тут закатовано. Але тут загинуло понад 6 тис. осіб! Загалом через цей табір пройшло 30-40 тис. людей. Тоталітарна система їх катувала, бо вони були для неї ворогами. Не можемо говорити про польсько-українську ворожість. Українців катували не поляки, а функціонери системи. У нацистському концтаборі, у місці, де тепер стоять будинки, першими жертвами стали жиди, які будували Аушвіц й обслуговували електростанцію.
Коли появилася друга тоталітарна система, 1945 р. табір був порожній. Нова комуністична влада заповнила табір новими ворогами народу – військовополоненими німцями, поляками й українцями. Парадокс, що цей концтабір за площею був більшим від Аушвіцу. У цей же час в’язні Явожна будували в концтаборі Аушвіц музей гітлерівських злочинів. У Явожні також будовано ґрандіозне місце катувань. Йому була підпорядкована мережа таборів на Силезії. Людей мучили нелюдською працею в шахтах, які діяли неподалік концтабору Явожно. Праця мала перевчити в’язнів (згадаймо нім. “Arbeit macht frei” – яп).
Ми говоримо про гітлерівських катів Аушвіцу, але й ми маємо польських убеків (від пол. Urząd Bezpieczeństwa (UB) – Управління безпеки – яп), які були злочинцями. Таким був “славнозвісний” Саламон Морель, який відрізнився в таборах у Свентохловицях і в Явожні. Польща до кінця його життя платила йому високу пенсію. Він помер кілька років тому в Ізраїлі, а мав на руках кров багатьох жертв. Таких катів ми мали дуже багато.
Десять років тому, коли ми робили фільм про концтабір, були ще бараки, де жили колишні працівники комуністичного концтабору. Кидали в нас камінням, кричачи: “Нащо робите цей фільм!” Ми хотіли з ними поговорити. Ці житла дав їм ще С. Морель.
Сьогодні ми неспроможні знайти в лісі помордованих людей. Ці могили – майже символічні. Характерно для системи жертв ховали вночі в таємниці, щоб жителі околиці не знали про трагедію. Вози з закатованими тягли самі в’язні. Цього великого гарного лісу ще не було. Система соромилася своїх злочинів – і все робила потайки. Так само, як у Катині, тут також старалися затерти сліди злочину. Коли ми досліджували табори, то ніхто про Явожно не знав. Пам’ять про це була стерта. Мовляв, концентраційний табір? То німецький під час окупації, але концтабір після війни?! Це якась помилка.
Цей табір працював найдовше – до 1956 р. Він називався табором праці, а це – насправді брехня. Як і система совєтських таборів, які називалися таборами праці. А в дійсності він був польським концтабором!
Вшановуючи загиблих, не можемо дати нас розсварити – поляків, українців і німців, – це ж був би найбільший посмертний успіх тоталітарної системи після її зникнення”.
Насамкінець театральний гурт “ПоприВсе” учнів з української школи в Перемишлі представив виставу про Василя Стуса “Додому не вернуть”. При явожнянському пам’ятнику це дійство мало надзвичайну силу дії. Глядачі були зворушеними.
Після офіційного відзначення я запитав колишніх жертв табору: чи вони пробачили своїм катам? Володимир Пайташ пробачає всім як християнин, крім цього, він цих сатрапів пережив. Марія Зрада, яка страждала тут з 2,5-літньою донею Іринкою (тепер Ковалик), сказала таке: “Мені шкода – і часом зі злості я б їх розірвала. Але потім мені все проходить і думаю: якби не Явожно, то й України не було б, ми за неї страждали. Це від Бога все. Як про це подумаю, то погані думки розганяються. Так думаю: щоб щось було, то наперед мусить бути страждання”.
Через ліс іде велосипедна стежка. Під час урочистості траплялися різні постави відпочивальників на роверах. Один зупинився і з віддаля слідкував за подіями, так, якби не хотів порушувати спокою загиблих, наступний шмигнув між людьми не оглядаючись…

“Наше слово” №41, 9 жовтня 2011 року {moscomment}