Богдан Гук ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2011-02-10

{mosimage}

Перемишль: ґето в тіні ІІ Cвітової війни
День юдаїзму, що його організовує від 1997 р. в Польщі комісія з питань діалогу з юдаїзмом Конференції єпископату Польщі, 15-16 січня проходив у Перемишлі, будучи 14 -м заходом циклу. Міжконфесійний діалог у Польщі неабияк потрібний як польському римо католицькому єпископатові, так і рабинам: між обома віросповіданнями на польських землях віками накопичувалися непорозуміння й конфлікти. Вони сьогодні не менш видні, ніж взаємна історична толерантність. Вони принесли величезні втрати цим конфесіям та неґативно позначилися на міжнаціональних відносинах, тому що юдеї – це в національному плані жиди, так як римо- католики – це поляки. У заході взяли участь верховний ра бин Польщі Майкел Шудріх, верховний рабин Галичини Едґар Ґлік та рабин Кракова Боаз Паш. Римо католицьку сторону представляли митрополит Юзеф Міхалик, владика Мечислав Цісло та інші. Греко- католицьку – митрополит Іван Мартиняк. Однак XIV День юдаїзму пройшов за закритою формулою.

Інтелектуальний і духовний вимір заходу був більш ніж скромний. Влади ки та рабини не вийшли поза багаторазове згадування імені Авраама як спільного предка юдаїзму та християнства. Діалог про трагічну долю двох релігій під час війни та після неї був у Перемишлі неможливий: римо- католицькі господарі узялися бо переписувати історію, наголошуючи на поляках -ря тувальниках жидів у період ІІ Світової війни.
У польських ЗМІ йшла тим часом дискусія про книжку Яна Томаша Ґроса “Золоті жнива”. Павел Лісицький, публіцист щоденника “Rzeczpospolitа”, 7 січня 2011 р. написав, що ця книжка є спробою виправдати жидівські претензії на майно, яке після знищення жидів у період війни стало власністю поляків. Учасники Дня юдаїзму про Ґроса не нагадали ні разу. Жидівські жертви господарі згадували як далеке небажане тло. Слухаючи польських владик, інколи важко було зорієнтуватися, хто був винуватцем тих злочинів.
Питання перемиського майна жидівських віросповідних громад чи окремих людей згадувалося тільки один раз, а тимчасом якраз майнові відносини в сьогоднішньому Перемишлі невід’єм но пов’язані з наслідками Голокосту і становлять не вирішену досі пробле му спадщину. У світлі жидівської патримонії Перемишля можна глибше зрозуміти споріднену з нею українську – від депортації українців у СРСР в 1944-1946 рр. до акції “Вісла”. Проблеми жидівського й українського майна та пов’язані з ними питання історичної пам’яті формують нинішнє й майбутнє життя міста. Ставлення до них місцевої римо -католицької курії та міськради й мерії дають немало для розуміння культурної і суспільної ситуації жидів та українців у місті над Сяном.

Стратегія безпеки задля майбутнього
Участь у XIV Дні юдаїзму трьох рабинів показала, що Перемишль для жидів має велике значення, але під час усіх заходів, зокрема прес конференції та дискусії в Духовній семінарії – їм відведено роль марґіналів. Не бажали їх сприймати – як частину власного світу та історії – представники більшості: римо -католицькі владики. Рабини стриміли дивоглядами й даремно старалися переконати, що вони – тутешні. Рухалися згідно з програмою, укладеною організаторами, наче ляльки на сцені, не могли бути господарями “власних” синагог і будинків. Рабини були гостями у власній матеріальній історії та пам’яті польської більшості навіть під час молитви на жидівському цвинтарі. Їхня присутність відразу показала, що Голокост беззаперечно вписаний у сучасне життя Перемишля, а в майновій площині він закріплений польським законодавством.
Присутність рабинів становила частину будування атмосфери безпеки для повернення жидівства до Перемишля. Однак воно буде малоуспішним так довго, як довго на їхню користь не будуть вирішені, зокрема, майнові питання. Приклад Лежайська, куди кожного року прибуває кількасот чоловік, які все -таки наступного дня мусять виїжджати, показує, що стати присутнім не так легко. Перемишль не має свого Елімелеха Вайсблума, а отже – і такого значення в культурі та історії жидів, як Лежайськ. З цього погляду перспектива повернення життя до двох перемиських синагог здається довгою. Низка проблем на цій дорозі залишається питанням жидівсько польських переговорів у Варшаві та Перемишлі.

Жиди та українці в Перемишлі
Чи можуть чогось навчитися жиди в українців, які мають досвід присутності та виживання в Перемишлі після війни? Так, тут є немало відповідностей. Візьмімо жидівські відві дини гробу Е. Вайсблума в Лежайську та українське греко- католицьке свято Йордану в Перемишлі. Без віросповідної маніфестації неможливо було б першим безпечно вертатися до Лежайська, а другим – у Перемишль. Освоювання публічного простору перемиськими українцями почалося від богослужінь 1956 р.: раніше українців у місті не було. Коли відбудуться в Перемишлі прилюдні жидівські молитви на знак початку їхнього повернення?..
Рабини не використали, як здається, можливості вивчити греко- ка толицький досвід відносин з Римо -ка толицькою церквою. Імовірно, це їм непотрібно. Імовірно, що вважали більш дипломатичним не встановлювати прямого діалогу з УГКЦ: римо- католицька сторона могла б це сприйняти як політичну загрозу. Минуле Галичини показує, що для польського інтересу союз між жидами та українцями завжди був небажаним. Усе- таки ініціатива діалогу греко- католицизму з юдаїзмом здається принциповою і мала б стати одним із наріжних каменів формування позиції УГКЦ у Перемишлі та реґіоні.
Слід констатувати, що віросповідний вимір присутності все -таки не ґарантує безпеки ні жидам, ні українцям – оскільки він перегукується з майновим чи економічним питаннями. Існує бо проблема, якого місця мав би сягнути розвиток жидівства чи українства в умовах проживання серед польської більшості, щоб вона дала знати, що межу безпеки перейдено. Хтось може сказати, що міська влада Перемишля чи уряд у Варшаві, не сприяючи поверненню майна жидам, ґарантують їм безпеку. Хтось інший скаже, що праця над виходом з ситуації балансування на межі небезпеки та безпеки – це і є найважчий момент у стратегії жидівсь кої присутності/неприсутності в Перемишлі.

УГКЦ як третій фактор
Чи не вперше в Дні юдаїзму взяла участь УГКЦ. Адже в Перемишлі важко обійти увагою греко католицтво, якщо думати по- католицьки, а не по -римо- католицьки. День юдаїзму в Перемишлі хоч- не- хоч відбувся за католицькою формулою, а УГКЦ до цього підготувалася.
Греко- католицизм є інтеґральною частиною католицизму, отож його позиція у відносинах з ієрархією панівного віросповідання Польщі мала б бути кращою від ситуації православ’я, протестантизму чи юдаїзму. У Перемишлі від 1989 р. це відбилося у формі поступок щодо Греко- католицької церкви після падіння комунізму, коли неможливо вже було використовувати ідеологію для пояснення упослідженої позиції греко- католиків. Адже за роки комунізму Римо- католицька церква не зробила нічого, щоб не використати державну політику для власного переслідування греко- католиків. Неприйняття римо- католицькою ієрархією та священством УГКЦ як дійсної Церкви, довге сприяння її тимчасовості, труднощі в налагодженні душпастирської мережі, переслідування та принижування священства УГКЦ з метою відвернути його від власного віросповідання є історичними фактами. Ці дії мотивувалися національним інтересом римо -католицького священства. Римо -католицька ієрархія на кількадесят років закріпила за собою позицію посередника між греко католиками й Ватиканом та прирекла Апостольську столицю на власну інтерпретацію ситуації греко- католиків у Польщі. Посилання на загрозу з боку комуністів було важливим арґументом у ствердженні цієї позиції.
Отож, присутність митрополита І. Мартиняка на XIV Дні юдаїзму може мати переломне значення. Греко- ка толицизм як “третій фактор” становив суттєве доповнення діалогу свята – і перетворював його в тріалог. Владика І. Мартиняк легко зумів увести в дотеперішні зустрічі нові елементи, збагатити їх новими фокусами. “Для мене День юдаїзму почався 68 років тому”, – сказав він під час прес- конференції. Це речення прозвучало сильніше – порівнюючи з неспроможністю митрополита Ю. Міхалика надати заходові ширшого сенсу, ніж польсько- римо-католицького.

Невидимі скрижалі митрополита Міхалика
Митрополит Ю. Міхалик брав слово тричі: коментуючи фільм “Світ Йосифа”, під час прес-конференції та на богослужінні. Ці виступи були подібні один до одного, чим владика підтвердив, що своїх поглядів не змінить. Він констатував “несправедливий крик жидів”, мовляв, не завжди спроможних об’єктивно зрозуміти події ІІ Світової війни на території Польщі. Натякнув на “узагальнення”, які роблять не названі ним особи на цю тему, і аж врешті одним реченням відзначив, що ці узагальнення мають підставу в дійсності, бо не всі (слід додуматися: поляки) склали екзамен з християнства. Ю. Міхалик не назвав поляків – навіть якщо серед них таких небагато – винуватцями. Він принципово проти таких згадок. Він принципово за наголошення подвигу поляків, які допомагали жидам: так, начебто не було тих представників цього народу, хто їх убивав або допомагав гітлерівцям це чинити.

Обмежена інтерпретація минулого
Невправність інтерпретації, яку представив митрополит Міхалик, ста не явною тоді, коли, зробивши виснов ки з його висловлювань, греко -като лицькі та православні владики будуть більш звертати увагу на тих українців, хто рятував поляків на Кресах, ніж на тих, що їх убивали або допомагали вбивати. Кількість жидів, убитих поляками або з їхньою співучастю, дорівнює 200 тисячам(!), тобто кількості меншій, ніж поляків, убитих українцями. Висновок такий, що гра історичною пам’яттю з метою виправдання власної нації та її віросповідання, веде нікуди.
Наступний висновок: скрізь, де питання юдейсько- католицького діалогу стосується Східної Галичини, присутність греко -католицької течії здається обов’язковою. Східна частина католицьких легенів Європи становить запоруку читабельності історії Центрально -Східної Європи у ХХ ст. Завдяки ній можна ясніше коментувати і більш глибоко розуміти римо- католицько- юдейські відносини. Без римо католицизму неможливо будь що коректно сказати про відносини греко- католиків з вірними Мойсеєвого віросповідання. На жаль, сьогодні маємо ситуацію, далеку від такого розуміння історії.

Конструювання Перемишля
День юдаїзму був одним з чергових заходів перемиської римо -католицької консисторії та місцевої мерії в контексті конструювання сьогоднішнього та майбутнього Перемишля як польського римо- католицького міста. Ці два чинники, найважливіші у відносинах з “іновірцями”, показали цього дня, хто володіє ситуацією в місті та чого внаслідок цього можуть сподіватися жиди (але також українці). Митрополит Ю. Міхалик продемонстрував стійкість поглядів та позиції: non possumus (неможливо – лат.). Він ані словом не торкнувся питання присутності жидів у місті, звівши дискусію на біблійний аспект, чим вивів жидів поза простір реального Перемишля.
Мер міста Роберт Хома під час дискусії не зміг відповісти на питання редактора місячника “Więź”: а що саме перемиська міська влада “може зробити для того, щоб жиди знову могли бути присутніми в Перемишлі”? Відповіді на таке питання в мерії не готують – адже там робиться якнайбільше якраз ради того, щоб жиди реально ніколи заново не одомашнилися на цьому терені. Жидівське питання – як неможливість або абстракцію – вбачає не тільки кожний мер (назвімо його Хомою чи Новаком), але також кожен римо -католицький владика. І мер Хома про це знає.
Під час прес- конференції Хома сказав, що вреґулювання жидівських майнових справ наближається до кінця, а сторони задоволені наслідками(?). Не має значення те, що рабини не підтвердили його задоволення – значення має те, про що дізналися мешканці міста: жиди реально в Перемишлі отримують мало. І Перемишль уже не буде жидівським містом. Існує- бо така правдива стратегія: хай краще Перемишль не розвивається цілком, ніж мав би розвиватися шляхом до 1939 р. – шляхом активності як поляків, так меншин. Тому навіть заява Хоми про те, що він присутність жидів розглядає в категоріях популяризації міста, є фальшивою. Реально вона має таку форму: жиди- туристи – так, жиди -мешканці – ні. Жидам, українцям та полякам римо- католицькі єпископи та мер міста заявили, що вони чудово розуміють один одного в плані політики щодо меншин. І польські перемишляни можуть бути спокійними: жиди та українці задалеко не підуть.

Спадщина тоталітаризмів: мерія та консисторія
Жидівське та українське питання в Перемишлі є питанням про наслідки того, яким чином польська більшість успадковує “гітлерівське” знищення польських жидів та “радянське” знищення польських українців. А вона спадкує це найбільш реальним шляхом з усіх можливих – власністю жидівських й українських кам’яниць, заводів та їхньої продукції, культурних і культових споруд, площ, ділянок, торговельних зв’язків тощо.
До війни в Перемишлі меншістю були поляки. Більшістю стосовно порахованих разом українців та жидів “робила” їх тільки влада, сперта на силу перемиського ґарнізону Війська польського. Після катастрофічних жидівських 1942-1943 рр. та трагічних українських 1945-1947 рр. польське населення стало єдиним господарем Перемишля. Фізичне володіння жидівським та українським майном було закріплене законодавством комуністичної держави. Нині воно чинне в державі- наступниці, яка не визнає ідеологічної спадщини Польської Народної Республіки, проте засвідчує законодавче насліддя, що ґарантує польській більшості утримання її незаконно взятої у власність після гітлерівців та комуністів спадщини меншин. У плані ставлення до цієї спадщини та заразом до її законних власників після 1989 р. між Польською Народною Республікою та ІІІ Річчю Посполитою існує фактична реальна згідність.

Українське ґето в Перемишлі як наслідок політики багатокультурності
Українцям потрібно вивчати жидівський досвід минулого, тому що нині в Перемишлі реально існує українське ґето, створене багаторічною політикою виключення українців з публічної сфери міста. Порівнюю. Жидівський чинник у Перемишлі нині – це присутність історії й культури, зменшена настільки, наскільки це вможливлює прийнятна в польській культурі норма явності долі жидів під час війни. Практика показує, що ця норма має дуже низькі показники, тобто попри офіційне публічне сприйняття вбивства жидів, існує неофіційна практика приховування наслідків цього факту. Жидівське ґето існує як мертвий символічний та інформаційний простір – однак у культурних практиках перемиської мерії воно оживлене настільки мінімально, наскільки це можливе.
Запереченням жидівської позиції в Перемишлі є ситуація перемиських українців. Польська більшість перетворила українців на темну сторону жидівства. І так, на відміну від жидів, що не функціонують фізично, але існують в інформаційному просторі, зокрема в Інтернеті – українці існують як живі, але нема їх у цивілізованому інформаційному просторі (напр., на сайтах, присвячених культурі Перемишля, у культурних проектах мерії). Крім цього, українці функціонують в Інтернеті як убивці, отож польська ізоляція від українства є набагато щільніша, ніж щодо жидів.
Українське ґето в Перемишлі як феномен політики міської влади існує від 1956 р. У період комунізму все було ясним – у рамках стратегії “дозволяємо бути, щоб ви не були”, однак після 1989 р., в умовах розвитку інформаційного простору та культурних ініціатив, це питання перетворилося в практиці міської ради Перемишля та римо -католицької консисторії на першорядну політичну проблему. Міська рада після 1989 р. не стала автором жодної (!!!) ідеї, пропозиції, плану, ініціативи, зорієнтованої на українців як на позитивних громадян та нормальних мешканців міста. У мерії нема найменших планів розвитку чи плекання української спадщини міста і сучасної культури. Мерія сама ніколи не зверталася до українських перемишлян з пропозиціями сприяння, допомоги, консультацій тощо. Міська рада Перемишля робить усе, щоб для українців не зробити нічого. Якби не конституція Польщі, державне законодавство і політика уряду держави, то український Народний дім назавжди залишився б “нормальним” польським будинком, який місто успадкувало від комуністів.
Жидівське питання вирішується без маніфестацій. Питання українське вирішується в аварійних умовах, у режимі “небезпека!” Приклад вирішення проблеми греко- католицького собору не дорівнює вирішенню питання синагоги – вона стала власністю жидів без зайвого гомону. Ясно, отож, що мерія зіштовхує жидів у простір мовчання і неприсутності, натомість українці стають “поганими”, які вимагають і яких використовують як таких, за чиєю спиною можна тихо вирішувати питання справді голосне. Це один із способів міської ради та мерії здійснювання на практиці політики офіційної багатокультурності.

Багатокультурність як націоналізм більшості
XIV День юдаїзму показав, як у багатокультурному Перемишлі представницькі сили культурної більшості можуть створити юдаїзм без жидів, а мер Хома розповів, як він бачить у місті жидів, але без юдаїзму. Римо -католицька консисторія та міська мерія показали представникам меншостей, що існують межі культурної співпраці та реґламент культурної і громадської присутності на території міста. Переступити їх можна лише в крайньому випадку, чого доказом є два фестивалі української культури, організовані в 90- х рр. Вони врешті- решт відбулися, але українці відробили задане й фестивалі вже не відбуваються.
Стратегія стримування меншин, що діє в Перемишлі, протягом 54 років дала імпозантні результати: жиди вимушені продавати майно, а українці існують з тавром бандитів (не обійшлося і без невдач, спричинених не політикою курії-мерії, але уряду у Варшаві). Від 1989 р., особливо ж від 2004 р., коли Польща стала членом Європейського Союзу, надійною частиною перемиської стратегії стримування меншин є неґативний спосіб здійснення політики багатокультурності. Багатокультурність у Перемишлі – це офіційний публічний клич, принципи якого не тільки не виконуються, але й заперечуються. У практиці курії-мерії нема реальної практичної політки багатокультурності чи багатовіросповідності, такої, яка задовольняла б не лише інтерес більшості, але також інтерес культурних і віросповідних меншин та здійснювалася з їхньою співучастю.
Принцип багатокультурності в Перемишлі нагадує відомий з минулого принцип інтернаціоналізму як офіційного прикриття партійного націоналізму. Натомість багатокультурність є способом параєвропейського опису націоналізму більшості, це форма на ціоналістичної гомогенності. Бачачи гасло “багатокультурність” у докумен тах, заявах, програмах та проектах мерії чи курії в Перемишлі – слід розуміти це слово як порожній клич, як симулякр (орієнтація на дійсність, якої немає – ред.). Багатокультурність Перемишля – це спосіб існування польського римо -ка толицького націоналізму та сучасний варіант комуністичного інтерна ціоналізму.

“Наше слово” №7, 13 лютого 2011 року

Поділитися: