(гс) ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №42, 2012-10-13
Duchowni greckokatoliccy i prawosławni w Сentralnym Оbozie Рracy w Jaworznie (1947–1949). Materiały i dokumenty, IPN–Związek Ukraińców w Polsce, Warszawa 2012, 272 s.
Ми досі не маємо повних знань про те, що відбувалося з українцями в концентраційному таборі у Явожні. Причини такого стану різні, наприклад, заляканість в’язнів чи їхній травматичний досвід. Допомогти заповнити цю порожнечу може деякою мірою видана цього року книжка історика Інституту національної пам’яті Ігоря Галагіди Греко-католицькі та православні священики у Центральному таборі праці в Явожні (1947––1949). Документи і матеріали.
В науковому введені, біографічних довідках та за допомогою близько ста документів висвітлено долі 22 греко-католицьких та 5 православних священиків. У табір вони потрапляли без судових вироків, на початку Акції «Вісла» або вже з місць поселення після депортації. Причина ув’язнення, як і в інших випадках, найчастіше була вигадана: співпраця з українським підпіллям. Часом стежка до сумнозвісного табору вела аж через український Донбас, повернення до Польщі, ув’язнення ґестапо, виїзд на роботи до Німеччини, знову повернення до Польщі і врешті ув’язнення місцевими функціонерами комуністичної «безпеки».
Дехто потрапляв сюди зі своєю сім’єю – і тоді не могли розраховувати на допомогу ззовні, хоч у випадку інших також не було ґарантії допомоги, бо залишені на волі близькі найчастіше самі її потребували. «Мій чоловік, тривало хворий, пропадає в таборі, а я з дочкою доходжу нужденності, без опікуна й годувальника», – скаржиться дружина православного священика Кундеуса в листі до прокурора. Інші поміщені в книжці документи показують, що, крім розлуки й безсилля, людей не менше хвилював невирішений статус їхніх найближчих – священиків довгий час не засуджували, але й не звільняли.
Що цікаво: не всі з них повністю ототожнювалися з українцями. Тому, за словами І. Галагіди, хоч би цей факт ставив під сумнів причину ув’язнення, – згадувану вже співпрацю з українським підпіллям. Історик відзначає, що закиди спиралися на наклепи та неперевірені доноси. А якщо священики й мали якісь зв’язки з підпіллям, то дуже часто це була душпастирська опіка, якої просто не могли відмовити, – похорони вбитих, сповідь, вінчання тощо.
Умови перебування священиків у таборі не відрізнялися від тих, у яких жили інші в’язні, – катування, голод, фізичні та психічні тортури, фізичні знущання. Змушування влаштувати похорон здохлому котові чи виконувати релігійні пісні для розваги функціонерів табору – це приклади морального знущання над духовними особами.
У різні моменти перебування в таборі, а також після звільнення, з’являлися спроби аґентурного використання священиків. Закінчувалося це по-різному. Дехто втягувався і за аґентурну працю отримував зарплату. Інші зразу рішуче відмовляли. Бувало й так, що ставали інформаторами «безпеки» вже перебуваючи на волі.
Не бракувало й таких випадків, які ілюструє доля о. Миколая Мазяра. Він погодився на співробітництво з «безпекою», підписав зобов’язання та обрав псевдонім «Адам», після звільнення виїхав до Члухова. Проте незабаром був арештований знов з огляду на повну і добровільну деконспірацію перед духовними, на яких мав доносити. Відтак функціонери писали у своїх звітах, зокрема, про те, що «о. Мазяр пішов на вербунок з метою дезінформації органів безпеки». Остаточно о. М. Мазяра 1952 р. засудили на 10 років ув’язнення, проте рік пізніше в рамках амністії він вийшов на волю.
Після звільнення більшість священиків повернулися до душпастирської праці, але з огляду на невизнання комуністами Греко-католицької церкви її священики найчастіше ставали римо-католицькими вікаріями. До свого обряду могли повертатися щойно після 1957 р. На волі священики далі знаходилися під стислим наглядом органів безпеки. «Розпалює серед вірних, зокрема переселенців Акції „Вісла”, український націоналізм через виголошування проповідей українською мовою», – так виглядала одна зі службових характеристик православного священика о. Костишина, який з Явожна потрапив на північ Польщі, до Бранева.
Як відзначає І. Галагіда, випадків виходу на співробітництво з безпекою не можна оцінювати однозначно, бо завербовані духовні особи були «жертвами системи, а не її функціонерами». Історик також говорить, що значною мірою згода на співробітництво базувалася на спогадах з табору і страхові перед черговим ув’язненням. Також І. Галагіда рекомендує з обережністю ознайомлюватися з поміщеними в книжці документами, як-от протоколи допитів. «Читаючи їх, слід пам’ятати, що це особливе джерело інформацій – нерідко вони містять вимушені дані й часто становлять більше проекцію того, хто вів допит, ніж віддзеркалення справжніх фактів», – відзначає історик.
Збільшення кількості подібних праць може врешті спричинитися до того, що українці в Польщі дочекаються правового засудження Акції «Вісла». Поки що й далі чують, що в її рамках відбувалися події – як їх описує одна з прокурорів Інституту національної пам’яті Люцина Рончи – «які могли, але й не мусили мати ознаки злочинів». Своєрідно нюансовані долі священиків, висвітлені І. Галагідою, здається, кориґують оцінювання в правильний бік.
