Богдан Гук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2010-09-09
{mosimage}
Archiwum Ringelbluma, red. naukowy serii F. Tych, t. 3, Relacje z Kresów, oprac. A. Żbikowski, Żydowski Instytut Historyczny IN-B, Warszawa 2010.
Ідея підготувати та видати друком серію документів підпільного архіву варшавського ґето – названого від прізвища його творця “архівом Рінґелблюма” – виникла 1997 р. Після двох перших томів – “Листи про Знищення” та “Діти – таємне навчання у варшавському ґето” – третій том увібрав реляції жидів з 1939-1942 рр. зі Східних Кресів колишньої ІІ Речі Посполитої. Матеріал публікується за територіальним принципом. Після Білосточчини й Західної Білорусі та Вільнюса подані реляції зі “Львова і південно-східних воєвідств, Волині” (с. 501-923).
Автором вступного слова є редактор усієї серії, проф. Ф. Тих. Він, зокрема, ужив у ньому термін “польські жиди” (с. V). Здається, що цей термін далеко не бездоганний: він надто міцно визначає жидів стороннім національним терміном. Неможливо розуміти цей термін у державному плані, тому що Польщі як держави тоді не було, а в національному – тим більше. Територіально також важко погодитися з терміном “польські жиди”, тому що Галичина не була польською етнічною територією. Крім цього, якби послідовно іти за терміном “польські жиди”, то в період неіснування Польщі вони мали б бути… “німецькими жидами”, оскільки галицька територія Генерального губернаторства була підпорядкована ІІІ Рейхові. Отож здається, що жидів треба називати жидами, а не застосовувати щодо них слово “польський”, яке, зокрема на Східних Кресах, має неясну семантику. А коли врахувати реакцію жидівського населення на появу Червоної армії після 17 вересня 1939 р. у формі вітальних брам і спонтанної радості, то “польські жиди” обернуться на своє заперечення.
Професор Ф. Тих не встерігся також від мовної гри та прозорого жонґлювання фразою. Погляд, що “На території Східної Галичини (…) та Волині німці мали підтримку українських націоналістів, які інколи вбивали жидів першими”, є неспівмірним супроти погляду, що “у частині Ломжинщини все- таки бували масові вбивства жидів, учинені за німецькою інспірацією та заохотою, польськими руками” (с. VI). Тимчасом здається, що німецька інспірація була подібною як щодо українських, так і польських націоналістів.
На східній території колишньої ІІ Речі Посполитої, у 1939-1942 рр. проживало понад мільйон жидів. Тільки деяким із них після наступу ІІІ Рейху на СРСР вдалося дістатися до Варшави, де працівники Рінґелблюма записали їх свідчення – у рецензованому томі опубліковано 46 таких розповідей свідків Голокосту. Автор “Вступу” А. Жбіковський мовою соціології передає списаний досвід жидів як “презентацію суспільних механізмів у кри тичний момент історії”, коли “розладнуються міжсусідські зв’язки, відчужуються цілі групи, змінюється професійна структура, порядок цінностей, коли під загрозою опиняються основи життя” (с. XX).
У Жбіковського, історика з великим досвідом, також можна знайти цікаві положення щодо поляків та українців. У примітці ч. 7 на стор. XX він написав, що поляків на Східних Кресах проживало менше ніж 50 відсотків (тобто дуже багато!), а на стор. XXII пише про “території, де проживала литовська та українська людність”, тобто поляки не знати яким способом зникли, а жидам довелося мати справу тільки з аґресією з боку місцевих мешканців.
Результатом різного типу дій було близько 19 тис. жертв серед жидів Галичини лише протягом першого місяця після початку німецького наступу на схід. Жбіковський убивцями приблизно 12 тис. назвав “українців, здебільшого членів “Січі” (…) та українського батальйону “Нахтіґаль”” (с. 507). Найімовірніше, що так і було, але ж краще було б, якби автор подав у цьому місці посилання на наукові дослідження, в іншому разі його погляд має таку саму вартість, як і те, що батальйон “Нахтіґаль” був український (це була німецька частина, укомплектована українцями). Що дивно, тут же, у наступному реченні, він подав аж три дуже докладні примітки ч. 10, 11, 12 щодо німецьких частин, які вбивали жидівське населення. Недостатньою з наукового погляду є також інформація в наступному абзаці про “Дні Петлюри”, тобто погром, учинений жидам українцями в річницю вбивства Петлюри атентатником-жидом: автор не спромігся подати докладнішої історичної довідки про те, ким саме були їхні виконавці. “Львівські українці та приїжджі селяни з навколишніх сіл” (с. 507) – цього трохи замало, як на відому подію. У результаті такого підходу Жбіковського читач ніяк не збільшив своїх знань про трагічні “Дні Петлюри” у Львові 25-27 липня 1941 р.
Більше про них, хоч не з позиції свідків, а переповідання почутої інформації, розповідають самі автори реляцій: Генрик Бурштин (с. 756-757), Станіслав Ружицький (с. 553-554), анонім (с. 723-724); натомість мені не вдалося – незважаючи на інформацію Жбіковського в примітці 13 на стор. 507 – прочитати будь-що про “Дні Петлюри” в анонімних реляціях ч. 29 та 39.
Усупереч поглядам та значущим замовчуванням у передмові Ф. Тиха та вступі А. Жбіковського у реляціях жидів про Львів на початку німецької окупації дуже ясно виділяється – поступаючись українцям, але переважаючи над німцями – роль поляків. Анонімний автор реляції ч. 39 розповів про те, як гаряче вітали львівські поляки німецькі війська (с. 756), а далі про те, що годі знайти щось, що можна б узагалі “порівняти з убивчим переслідуванням львівських жидів поляками” (с. 758). Слід додати, що в перші дні німецької окупації панівною в переслідуванні та вбивствах була українська стихія, але ж питання львівських погромів вимагають уважного вивчення, оскільки відомо і те, що у Львові кількісно переважало польське, а не українське населення.
Цінним і в міру безстороннім коментарем до українсько- польських відносин є реляція С. Ружицького (с. 538-565), узагалі чи не найкраща з- поміж усіх львівських текстів “Реляцій з Кресів”. Автор позиціонує себе раціонально до всіх сторін напрочуд різноманітних конфліктів. Його текст має аналітичний характер, але і цей автор припустився логічної помилки, коли на стор. 551 написав про жидівську гекатомбу, вчинену українцями в перші дні окупації Львова німцями, а далі, на стор. 553, що ці жертви були невеликі.
Картину суспільних відносин у другій половині 1941 р. він представляє як здійснення давніх мрій: “поляки мають торгівлю, українці установи, а жиди фізичну працю” (с. 553). Ружицький побачив також зміни: напр., те, що “дедалі більше торгово -промислових установ нижчого типу опановують поляки”, і те, що львівські поляки – супроти української переваги – прагнули до угоди з німцями (с. 555). Чи не найвлучніша, просто знаменита, є констатація Ружицького про українську інтеліґенцію Львова на початку німецької окупації: “українцям вільно було в Польщі бути пілсудчиками, у червоній республіці – комуністами, а тепер націоналістами…” (с. 550).
Підсумовуючи: третій том “Архіву Рінґелблюма” приніс цікавий і цілком ориґінальний, досі не використаний істориками матеріал про долю жидів на західних землях України, Білорусі та Литви в 1939-1942 рр. Історичні коментарі до них хибують подеколи упередженням, зокрема на їхній основі читач має переконатися щодо достоїнств жидівської політики ІІ Речі Посполитої порівняно з СРСР та ІІІ Рейхом. На українському полі жидівської історії Тих та Жбіковський не показали себе так чутливими, як на польському, уважали належним змалювати українців чорнішими кольорами, ніж поляків, проте важливішим видається та недостача, що в їхніх передмовах та коментарях замало якраз намагання прочитати реляції пожидівському. Матеріали “Архіву Рінґелблюма”, імовірно, краще було б видати англійською мовою та помістити їх поза польським дискурсом на тему жидів, тому що польський дискурс неминуче – навіть під пером таких авторитетних авторів, як Жбіковський і Тих – набуває специфічної і не завжди безсторонньої барви.
“Наше слово” №37, 12 вересня 2010 року
