Анастасія Канарська ■ КРИНИЦЯ ■ 2009-06-18
{mosimage}
Вважається, що складно писати про близьких і друзів, бо існує небезпека повного суб’єктивізму, адже коли любиш, важко бути об’єктивним. Тепер я зрозуміла, що бувають виклики й складніші – написати про людину, яку не знаєш особисто. Тим паче про таку людину! Про неї так написав минулого року Василь Вовкун, міністр культури і туризму України, для газети “День” з нагоди дня народження поетеси: “Ліну Костенко знає тільки Бог… Ще з нею знайомі її Василі та Оксана”. При тому ця непересічна Особистість з великої літери є близькою багатьом представникам різних поколінь. Тому писати про неї складно. Велика відповідальність.
Здається, що сьогодні – у час штучності, якоїсь несправжності, суцільної “силіконності”, у час підміни понять, такі люди вже не народжуються. Ця жінка просто справжня, чесна, не безхребетна. Подейкують, що може бути різкою, проте чомусь здається, що ніколи не чинить так безпідставно. Вона просто звикла говорити правду. Навіть тоді, коли мовчить.
Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. в місті Ржищеві на Київщині, в родині вчителів. Батьки були для неї зразком, прикладом, вони мали що сказати доньці, чого її навчити. Естети, інтелектуали, високоморальні люди. Батько знав 12 мов. Коли майбутній поетесі виповнилося 6 років, сім’я переїхала до Києва, звідки одного дня її батька, як “ворога народу”, забрали на цілих 10 років – на все дитинство Ліни. Потім була війна. Раннє дорослішання і перші вірші.
У шістнадцятилітньому віці були вже перші публікації.
Потім – навчання в Київському педагогічному інституті, а згодом у Московському літературному інституті. Дипломною роботою Л. Костенко стала збірка віршів “Проміння землі”. Наступного року видавництво “Молодь” видало “Проміння землі” окремою книжкою, а 1958 р. вийшла нова збірка – “Вітрила”. Л. Костенко була однією з перших і найяскравіших серед плеяди поетів, що заявили про себе на межі 50-60-х років. Третя збірка – “Мандрівки серця”, стала мистецькою подією 1961 р. “Її третя збірка має принципове значення, – писав тоді молодий поет Василь Симоненко. – Уже самим фактом свого існування вона перекреслює ту тріскучу та плаксиву писанину деяких наших ліриків, що своїми утворами тільки захаращують полиці магазинів та підривають довір’я читачів до сучасної поезії”. Та політичні реалії середини 60-х років спричинилися до того, що наступні збірки (“Зоряний інтеграл” та “Княжа гора”) були зняті з друку й тривалий час вірші Л. Костенко практично не були доступними для широкого кола читачів. У ті часи, незважаючи ні на що, пані Ліна натхненно працювала й над своїм найвідомішим і найулюбленішим твором читачів – романом у віршах “Маруся Чурай”, за який вона 1987 p. була удостоєна Державної премії ім. Т. Г. Шевченка.
Саме до цього твору знову й знову повертаються театри всієї України. “Маруся Чурай” була однією з перших вистав Львівського академічного молодіжного театру ім. Леся Курбаса. У тій першій виставі Марусю в собі й себе в Марусі шукала заслужена артистка України Тетяна Каспрук. Потім режисер Володимир Кучинський знову й знову повертався до цього матеріалу, давав доторкнутися до нього юним акторкам, які приходили в театр. Так само як і тоді, на початку історії цього театру, сьогоднішня молодь знову й знову повертається до Л. Костенко, шукає себе і в “Думі про братів неазовських”, і в “Снігу у Флоренції”.
Її синя книжка “Вибране”, що побачила світ 1989 р., є чи не в кожній домашній бібліотеці, й час від часу кожен бере її в руки, аби щось собі пригадати, аби щось зрозуміти в собі, в інших, у довколишньому світі… Ця книжка була передвісником великих змін в Україні. Вона з’явилася після збірки “Над берегами вічної ріки”, яка після 16-літнього публічного мовчання стала 1977 р. наче новим дебютом, який відразу повернув Л. Костенко чільне місце в літературі. Після того побачили світ “Маруся Чурай” (1979), “Неповторність” (1980), “Сад нетанучих скульптур” та книжечка для дітей “Бузиновий цар” (1987). І ось це “Вибране” – квінтесенція всього. Дочка поетеси – професор, завідувач кафедри україністики Римського університету “La Sapienza” Оксана Пахльовська, підкреслює: “Після “Вибраного” мама каже, що її творчість тільки почалась”.
Здавалося б, настали інші часи, можна говорити вголос і творити, але, на жаль, у цей час такі особистості, як Ліна Василівна, воліють голосно мовчати (хто треба почує, а інші – говори не говори, усе одно не зрозуміють). Сьогодні вона зважується на публічні виступи тільки тоді, коли вже зовсім не може мовчати. Як от, наприклад, про історико культурологічні експедиції по Чорнобильській зоні, у якій ось уже 18 років вона разом із сподвижниками збирає “скарби української Атлантиди”. Саме так Л. Костенко називає усе – від рушника до світлини, що залишили після аварії на ЧАЕС жителі Полісся.
Л. Костенко від 1991 р. ходить в етнографічні експедиції зі збереження спадщини українського Полісся і етносу поліщуків, як сама говорить, “обличчя свого народу з під льоду видобуває”.
У мовчанні кристалізується істина. Не можна бути голослівним, треба говорити тільки про важливе – у цьому мудрість цієї великої жінки. Навіщо розпорошуватись?! Думаю, вона багато що має сказати своїм дітям, онукам. Можливо, зараз це важливіше. А ще, в одному інтерв’ю поет і видавець Іван Малкович розповів, що Ліна Василівна працює над повістю “Записки українського самашедшого” та художньодослідницьким твором “Повість про Гоголя”, який стосується гоголівської епохи. Уже цього року має побачити світ одна з названих книжок.
Л. Костенко публічно завжди здається бути жінкою без сентиментів, “залізною леді”, з гордовито піднятою головою. Півтора року тому в столичному Будинку кіно на відзначенні 90-річчя від дня народження покійного керівника кіностудії ім. Довженка Василя Цвіркунова – чоловіка поетеси, пані Ліна сказала: “Плакати можна вдома, де ніхто не бачить. А на людях я звикла триматися. Василь Васильович до останнього дня залишався лицарем. У нього кілька разів був інсульт. Щойно прийшовши до тями, дзвонив мені з лікарні й запитував: “Ну що, ти дуже злякалася?”. Коли його не стало, я розглядала його фото й запитувала, що ж мені тепер робити. Він відповів: “Працювати”. Тому вона не дозволить собі на людях заплакати, буде голосно мовчати, коли треба – скаже правду, якою б різкою і гіркою вона не була, бо в ній бринить стоїцизм батьків, загартований в пеклі випробувань, який вона, їхня доня, увібрала в себе змалку.
Поезія Ліни Костенко часто морально підтримувала людей у складних життєвих ситуаціях. Якось, наприклад, я прочитала таку історію від Юрія Андруховича: “Коли художника Опанаса Заливаху 1965 р. засадили до Станіславської тюрми, він прокидався ночами від того, що якісь зеки жіночої статі, себто “зечки”, виспівували зі своїх камер у протилежному крилі щось на її, Ліни Костенко, слова. Тюремне подвір’я відлунювало польським рефреном “co komu do tego”. Художник Заливаха готувався до суду з наперед відомим вироком, і його наскрізь протинала ця радість, це відчуття зв’язку. Життя вартувало боротьби, тюрма розкладалася зсередини кримінальними жіночими голосами, Л. Костенко вимовляла слова, які зводили нанівець само існування тюрми”. Ці слова приходять до когось з паперових сторінок, а до когось доносяться музикою, звучать піснями. З-поміж інших, хто створив чудові пісні на слова Л. Костенко – бард Ольга Богомолець, головний лікар Клініки лазерної медицини Інституту дерматокосметології. У тому ж “Дні” з нагоди 78-ліття поетеси вона згадувала: “Ще на початку 80-х років мені до рук потрапила її велика книжка, як зараз пам’ятаю, – в синій обкладинці, – книжка з її лірикою. І коли я навмання її відкрила, натрапила на вірш “Осінній день”. Прочитавши його, збагнула, що це – зовсім не вірш, а пісня. То й була перша пісня, яку я написала у своєму житті. Точніше, не я її написала, а мені просто вдалося підслухати ту музику, яку заклала Ліна Василівна в тій своїй поезії. Після того було ще багато пісень на її вірші. Було багато перемог на конкурсах авторського романсу – як українських, так і міжнародних. І всі ці перемоги стали можливими саме тому, що лірика Л. Костенко пробудила в мені таку музику”.
Велике щастя й колосальна відповідальність водночас бути дитиною такої мами. Хочеш не хочеш, а тебе завжди порівнюватимуть з нею – це поперше, а ще складніше – це те, що (як мені здається) дітям Ліни Костенко самим не хочеться схибити перед таким авторитетом, як їхня мама. Думаю, що найприємніше було професору Оксані Пахльовській на презентації своєї книжки “Ave, Europa!” серед великої аудиторії почути від Ліни Василівни, що вона щаслива, бо природа на доньці не відпочила. А гордитися мамі справді є чим, адже вона одна з небагатьох, хто займається популяризацією України, української культури в сучасній Європі. Аналіз культурних, політичних зв’язків з Європою, інтеґрації Східної Європи й ролі України між двома світами (православно- візантійським та католицьким) став другим її покликанням після улюбленої письменницької і перекладацької діяльності. Це завдяки їй хлопці та дівчата, у жилах яких нема ані краплі української крові, закохуються в поезію Шевченка, переймаються проблемами сучасної української політики, розмовляють українською краще, аніж більшість киян, і сприймають Україну не тільки як постачальника дешевої робочої сили для країн Європейського Союзу. Одного разу мені пощастило бути на лекції професора Пахльовської (і зовні, і внутрішньо дуже схожої на свою видатну маму) у Варшаві і я бачила, з яким запалом, а разом з тим твердо, вона доносила свої ідеї до аудиторії. Її українство в жодному випадку не плаксиве, і навіть не сентиментальне, у ньому є, в позитивному значенні, гонор (чого нам, українцям, на жаль, часто бракує), стійкість, витривалість, упевненість разом з відкритістю до світу. Такі українці справді викликають повагу.
Пані Ліна завжди була твердо впевнена у своєму чоловікові – Василеві Цвіркунову, у своїх дітях – Оксані та Василеві, у своєму вихованні, у прикладі, який подає. В одному інтерв’ю Оксана згадувала: “Дітьми ми були дуже вредні. І непоступливі. Та й зараз не змінились. Рід у нас крутий. Але завжди знали одне правило: хоч яку шкоду зробиш, – все нічого. Одного не можна: брехати. Ні іншим, ні собі. Це непросто, але глибина таких стосунків завжди чиста, в них не буває мінливих підводних тіней”. Ліна Василівна була чесною з дітьми і виховувала таку ж чесність і в них. Це було складно в епоху тотальної брехні, але надзвичайно важливо. Л. Костенко старалася виробити собі й дітям імунітет проти брехні. Завжди цінувала в них особистість і давала право власного вибору. Кажуть, що спочатку молодший син писав вірші, згодом захоплювався театром, а потім прийшло захоплення математикою. Мама старалася підтримувати його в усіх починаннях. Сьогодні Василь Цвіркунов – кібернетик, програміст. У Оксани дорослішає чудова донька Ярослава -Франческа, яка вже робить свої перші кроки в літературі, вільно володіє, окрім української, італійською, вивчає англійську, французьку, грецьку мови, латину. Здається, що вона дуже близька зі своєю бабусею і залюбки проводить з нею час в Україні. Можна сказати, що родина Л. Костенко подарувала Україні й світові династію справді достойних жінок.
У наш час суцільних блоґів, живих журналів у мережі та інтернет- літератури поезія Л. Костенко може подобатися, чи не подобатися, накладатися на чиїсь внутрішні переживання, чи ні, але здається, що серед тих, хто читає українською, нема людини, яка б не прочитала жодного її вірша, яка б не згадала “Осінній день, осінній день, осінній!”, чи “Я дуже тяжко Вами відболіла. / Це все було як марення, як сон. / Любов підкралась тихо, як Даліла, / а розум спав, довірливий Самсон”, чи “У драмі людській небагато дій: / дитинство, юність, молодість і старість. / Роби, що хоч, ридай або радій. / Неси свій хрест. Все інше – позосталість”, чи історію про “Оту саму Ївгу”: “Тепер їй восьмий десяток. Тепер вона не та сама.”
“Наше слово” №25, 21 червня 2009 року {moscomment}
