Юлія Боєчко ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №45, 2016-11-06

Фестиваль «Гомін Лемківщини» у с. Зимній Воді на Львівщині вдруге зібрав чимало лемків. Тут побувала і родина Волошинських із с. Сокільників на Львівщині.

Родиною вони щороку їздять на лемківські фестивалі у Ждиню, в Монастириська, бо мати Ганна співає в хорі «Лемковина». Гуртуються в лемківській церковці в Шевченківському гаю, а також у товаристві «Лемківщина» та молодіжній вітці «Молода Лемківщина».
Завдяки фейсбуку батько Олександр і дочка Юлія належать до лемківських груп «Лемки Львова», «Лемки України», «Молода Лемківщина» та інших. Щомісячно отримують «Лемківський вісник», тому є у вирі лемківських новин і подій. А ще слухають лемківське радіо http://www.lem.fm. Про своє лемківське коріння розповіла Юлія Волошинська.

Коли ти вперше почула про те, що ти – лемкиня, що твоя мама і бабуся походять з Лемківщини?

Скільки себе пам’ятаю, завжди знала, що я – лемкиня. Бабця до смерті бесідувала по-лемківски. Бабуся моя народжена в Мисцовій, а свою хату з дідусем побудували в Полянах, звідки їх і виселили. Ці два села – у Ясельському повіті Підкарпатського воєвідства Польщі. Належать до ґміни Кремпна.
У селі моєї бабусі гори лагідні, низенькі. Довкола ліси, а селом тече річечка. В центрі Полян стоїть храм. Йому нещодавно минуло 100 років. Мій прадід Федір Мишковський і ще двоє членів церковної десятки їздили до Києва за проектом храму. Після того прадід за цей вчинок відсидів у криміналі. З нагоди 100-річчя храму в Полянах проводили врочистості, видано книжку про село. Ми їздили всією сім’єю на святкування.
Моїх дідуся і бабцю по мамі звали Іван та Анастасія Мишковські. По бабці прадіда і прабабцю звали Михайло і Марія Цюри. Прадід був дяком у церкві. Також мав веселу вдачу, його часто брали на весілля старостою, бо вмів гарно забавляти людей.

Чи залишилася ваша родинна хата в Полянах? Що там зараз?
дід з бабцею 1937 р. побудували цегляну хату. Цегла в той час була рідкістю. Дід мав робітників, що випалювали цеглу. До війни таких хат було усього дві в Полянах. Дерев’яних традиційних хат було багато, бо лемки жили серед лісу. На жаль, хата до наших днів не збереглась, але стоїть її фундамент. Майже щорічно після «Лемківської ватри» заїжджаємо в с. Поляни на те місце. Мама завжди плаче на руїнах хати своїх батьків. Там ще росте яблуня, яку посадив мій дідусь. В останні роки ця ділянка відгороджена і, певно, має нового власника…

Як жили твої бабця і дід на Лемківщині? Які вони були? Що говорили?
Лемки загалом були чесні, довіряли один одному і навіть дверей не зачиняли. Полінцем притискали до одвірків, щоб сусіди знали, коли нікого нема в хаті. Злодійства не було. Народ уникав брехні, як хтось брехав – то його всі знали і соромили. Були побожні. Мали свої правила, традиції. Наприклад, на Юрія йшли помагати вдовицям. Культурне життя не лише існувало, а й активно розвивалося. В селі мали читальню, бібліотеку, хор церковний, хор «свіцький». Бабця співала в церковному хорі, а дідусь і у «свіцькому». Розповідав, як ще в довоєнний час дід Іван їздив на «фестини» до Львова з хором.
Народ був добрий. Хоч дід і бабця не мали відповідної освіти (бабця взагалі тільки кілька класів закінчила), все життя читали багато і дбали, щоб їхні діти отримали добру освіту. Всі їхні діти й онуки здобули вищу освіту. Дід завжди казав дітям: «Ти мусиш вміти все зробити. Не мусиш робити, але вміти зробити мусиш».

Що пережили твої рідні в роки війни?

У 1944 році відбувалась Карпатсько-Дуклянська наступальна операція. Шість тижнів стояла лінія фронту. На Дуклянському перевалі була битва. «Совєцькі» генерали пускали дітей перед військом і технікою на неминучу смерть. Тисячі підлітків, лемківських синів, там загинули.
У той час моя бабця з дітьми в Мисцовій у пивниці ховалися з іншими односельчанами. За їжею не могли піти, бо падали бомби, зривалися міни. Бабця мені розповідала, як якогось дня з подругою вийшла з пивниці, щоб на полі пошукати бульбу. На її очах подруга підірвалась на міні. А бабця стояла поруч у шоковому стані і без пам’яті тріпала свій одяг, так наче хотіла витрясти осколки з себе. Не пригадувала, скільки часу тривало то її оціпеніння… У пивниці чекали діти, грудне маля – моя мама, не мала що їсти. Від постійного шоку і недоїдання в бабці пропало молоко, а мама плакала голодним криком в холодній темній пивниці. В ті дні бабця молилась про те, щоб її дитя померло і так не мучилося… На щастя, тоді Бог милував, усі вижили.
Радянська влада обманула, що три дні в їхніх селах буде іти фронт, тому, щоб урятуватись, потрібно було забратися з хати. Їхали без нічого. Все залишили вдома, куди збиралися повернутись за три дні, та ніхто вже не повернувся.

Куди виселили? Як вони обжились на нових місцях?
Коли виселяли, то погрузили у вагони і завезли прадіда з прабабцею в с. Синюшин Брід. Тоді розселяли тільки по одній сім’ї на село. Буквально людей з лісу переселили у степ, то була каторга для них. Лемки мали купу дров удома, а в степу доводилось кізяки мішати з соломою і на тому пекти хліб…
Навесні туди потрапили і пробули до осені. А далі вирішили втікати «домів», бо за той час спільно з дідом заробили мізерних 35 кг зерна… Як з тим зиму перезимувати?! Місцеві люди встигли звикнути до системи колгоспів, уміли красти. наші лемки не вміли красти, а чесно на такому сім’ю не прогодували би. Коли вирішили втікати назад на Лемківщину, то купили в циган осликів і возик. Місцеві люди, коли почули про їхні плани, то допомогли. Принесли хліб, масло, сушеню, яйця. Вночі їхали, а вдень ховались у посадках. Взуття, гідного одягу не було. В моєї бабці повідпадала шкіра на ступнях ніг. Втікали на Лемківщину та мусили осісти біля Львова, бо кордони вже були закриті. Три дні дід сидів у криміналі у Львові, бо не мали документів. Казали йому: «Як надумаєш втікати – будеш у Сибірі». Бабця з дітьми плакала під криміналом. До неї підійшов якийсь невідомий чоловік і вислухав її історію, після цього пішов і викупив дідуся. Бабця до смерті не знала, хто це тоді був, але завжди за нього молилася.
З села Сокільників біля Львова виселяли поляків і були вільні хати, але щоб у покинуту хату заселитись, бабця мусила їхати аж до Києва по дозвіл. У Сокільниках якраз почали закладати колгоспи. А бабця ще з одеських поневірянь знала, що то таке, тому відмовилась іти в колгосп. За це теж сиділа в криміналі. Згодом мусила погодитись і піти в радгосп «Освєча», там хоч платили грішми, але то теж були копійки. Через те, що не були в колгоспі, їм не дали городів у селі. Потім дали дуже далеко, їм було важко їх обробляти і городину звозити.

Здається, що родину твого батька також виселили?
Родичі мого батька із с. Потуржина Томашівського повіту (південна Холмщина). Їх не виселили, вони самі втікали, боячись за своє життя, після трагедії в Сагрині у квітні 1944 року. Дідусь був православним священиком.

В сусідньому селі Новосілках був убитий священик о. Гольц, погроми були страшні. Моя бабця казала: «Якщо ми зараз не втечемо, то нас усіх уб’ють». Нічого не взяли з собою, втікали вночі. За тиждень тато мав повернутись за речами, але за сім днів хата була пограбована і спалена. Ні документів, ні майна! Голі, босі втекли у с. Вар’яж і були там до кінця літа. Кордону не було через річку Буг, тому перебрались у м. Сокаль в Україну.

Твоєму синочкові – рік. І він уже також на «Лемківській ватрі»…
Ми хрестили Северина, звісно, в лемківській церкві у Шевченківському гаї, щоб пам’ятав теж завжди про своє коріння… А на «ватрі» він вперше, але, думаю, що будемо возити щороку, щоб чув лемківські пісні, мову… Мої дід і бабця довший час мріяли повернутись на Лемківщину, але так вже й не змогли… Тож ми їздимо туди, бо кличе наше коріння… На наші рідні лемківські землі… На Батьківщину! ■

Поділитися: