Мирослава Олійник ■ РЕПОРТАЖ ■ №41, 2012-10-07
«Бойківська ватра» запалала удванадцяте серед чудових краєвидів карпатських Бескидів (пол. Bieszczady), у місцевості Устрики-Долішні. Запалювали її члени суспільно-культурного Товариства «Устрики» з України, які проживають у Миколаєві, Жидачеві, Ходорові, Трускавці, Дрогобичі, Бориславі, Самборі, Старому Самборі, Новому Роздолі на Львівщині, а також з інших областей.
Про переселення 1951 р., як про трагічну сторінку історії, довго замовчувалося, мовби нічого не сталося. А насправді, як про це свідчать очевидці та їхні нащадки, – відбулася подія, що зруйнувала людські долі. «Рівняючи» кордони, влада Польщі та влада Радянського Союзу вирішила перемістити, зруйнувати, розрубати. Цю подію називаємо «Акцією 51».
Товариство «Устрики» перші кроки розпочинало 1998 р. з ініціативи Марії Чемерис та Ірини Возної. Вони встановили контакти з виселенцями. Керівниками в різні роки були Віктор Козоглодюк і Леся Петрів. Об’єднавши понад 400 осіб, вони зуміли створити суспільно-культурний осередок, девізом якого є «пам’ять про рідну землю, шанування традицій предків, збереження живої історії». Сьогодні товариство очолює невтомний В. Козоглодюк, мати якого була депортована з устрицької землі. Керувати такою кількістю людей, що проживають у різних місцях, не просто, але Козоглодюк не нарікає, допомагають в цьому його позитивні риси, патріотизм та енергія. Для тих, хто в Устрики їхав уперше, пан Віктор зробив короткий історичний екскурс.
Перша «Бойківська устрицька ватра» була проведена в рамках відзначення 50-річчя примусового виселення етнічних українців з території колишнього Нижньо-Устрицького району тодішньої Дрогобицької області. У місті Устриках-Долішніх Товариство «Устрики» за сприяння активістів місцевого осередку Об’єднання українців у Польщі (Стефанії Гаврилець, Івана Федецького, Ольги Сенцьо) зібрало 26–28 серпня 2001 р. в карпатських Бескидах біля 500 переселенців. Відтоді «Ватра» запалювалася як в Устриках, так і в селах Чорному, Рябому, Солині. От і 2011 р. вона зібрала представників переселенських родин із Львівщини, Івано-Франківщини, Тернопільщини, Миколаївської області та Києва на відзначення 60-річчя виселення.
Прибувши в Устрики-Долішні, люди розійшлися до своїх рідних місць, до родичів, знайомих, а також пішли на цвинтар, щоб упорядкувати могили рідних, запалити свічки. «Акція 51» включала не тільки місто УстрикиДолішні, а й навколишні села, як-от Рябе, Гошів, Ялове, Мочари, Жолобок, Журавин, Смільник, Чорна, Поляна, Бандрів, Рівня, Ясень, Хревть, Хміль та багато інших.
* * *
Я бачила схвильовані обличчя, особливо тих, хто пам’ятає роки дитинства на цій землі – як пасли корови, ходили до школи, а потім – страшне слово «виселення». Куди? Чому? Хто розпорядився? Без розмов і протестів, їм не давали часу, щоб як слід зібратися в дорогу. Я розмовляла з цими людьми. Коли вони згадували – в очах блищали сльози. Для всіх це була трагедія: для літніх, які хотіли померти в рідній стороні і бути похованими тут; для старших, які мали роботу, вели домашнє господарство, виховували дітей; для молодих, які мали своїх друзів, займалися улюбленими справами, вчилися жити; і особливо для дітей, які відвідували школу, бігали в ліс, ловили рибу… І все це раптово покинути, не знаючи майбутнього? Криком душі промовляють сьогодні очевидці та їхні нащадки.
Членами Товариства «Устрики» є не лише ті, кого особисто торкнулося виселення 1951 р., а також люди, чиї діди, бабусі, батьки, родичі були депортовані з бойківських Карпат. Ось декілька розповідей.
Пані Катерина: «Я в Устриках закінчила сім класів. Мати померла 1944 р., а тато – перед виселенням. Ми залишилися сиротами: п’ять сестер і троє братів. Два мої брати були засуджені, бо перебували в Югославії на заробітках. Їх послали в Сибір. Там вони важко працювали в холоді та голоді. Писали нам листи з проханням посилати їм те, що свині не доїли (!).
Пам’ятаю день виселення. Було 19 вересня, а мені – 17 років. Ми їхали зі швагром, у якого вже було двоє малих дітей. У великі вагони поміщали по чотири, а в малі – по дві сім’ї (дорослі, діти, речі, худоба). Сиділи і спали на клунках. На станціях вибігали з горшками за їжею, бо діти плакали, що хочуть їсти. Їхали три дні. Потім, на возі, – у незнайому місцевість. Приїхавши, ходили до місцевих мешканців допомагати збирати картоплю, щоб вижити…»
Пані Люба: «Моя мама народилася 1934 р., а виселяли в серпні. Сказали забирати з собою все, що можна: худобу, птицю. Їх разом з людьми поміщали у вагони. Майже тиждень вони простояли на вокзалі. З моєї родини їхали дід, бабця, мама, цьоця, а вуйко заховався, не бажаючи нікуди виїжджати. Цілий місяць прикордонники його шукали і таки знайшли, подзвонили до нас, щоб приїхати за ним. Батько їздив за сином на кордон. Але мій дід на новому місці довго не прожив, бо, як ми вважаємо, йому не підходив клімат.
Моя мама увесь час жила спогадами примусово покинутих земель, але не можна було виїхати за кордон, і тільки через 49 років ми вперше поїхали в Устрики-Долішні. Я пригадую, як ми шукали свою хату і не могли знайти. Допомогла пані Аня з Ходорова. І ось перед нами – наша рідна дерев’яна хата, яка збереглася, бо не всі приїжджі могли знайти і побачити свій куточок: у когось вона зруйнувалася, у когось – спалили.»
Пані Надія: «Мої батьки народилися 1939 р., мали своє господарство. Увечері повідомили про виселення, а зранку відправили невідомо куди. Нічого не дозволили взяти з собою. Мені розповідали, як плакали і цілували хліб, цілували кути своєї хати. Мою родину вислали на схід України, де клімат різко відрізнявся від клімату Карпат. Що там говорити – люди важко приживалися, але були змушені жити, працювати, доглядати дітей. З часом родина переїхала на західні території, щоб бути ближче до кордону, маючи надію на повернення, але поверталися одиниці…»
Пан Микола: «Коли виселяли мою родину, мені було 5 років. Я запам’ятав на все життя свою хату, подвір’я, сусідів. Сьогодні я з дружиною вперше приїхав на ці рідні місця. Їдучи, я був переконаний, що побачу і впізнаю все залишене в тому самому вигляді. Але я не побачив нічого – усе зруйноване, все змінилося. Сльози самовільно заступили мої очі, тому що я вже ніколи не доторкнуся до тих дверей, речей, які так довго живуть у моїх спогадах…»
* * *
Увечері ми зібралися всі разом, щоб запалити ватру, заради якої і відбуваються щорічні поїздки. Право запалити вогонь доручено найстаршим учасникам товариства. З нами були присутні отець Роман Кілик, який відправляє Служби Божі українською мовою в місцевій греко-католицькій церкві, С. Гаврилець, яка в Устриках очолює гурток Об’єднання українців у Польщі, поляк пан Марек, який знімав нашу «Ватру» на камеру, щоб зранку видати готові диски.
Святкування «Бойківської ватри 2012» розпочав вступним словом В. Козоглодюк. Минулі події описала власними поетичними словами пані Лілія. Жіночий ансамбль з Жидачева заспівав нам пісні, не даючи забути, заради чого ми сюди прибули. Виступили як старші учасники товариства, так і молоді, адже вони увібрали пам’ять про своє коріння, яку свято бережуть і передадуть своїм дітям. Всі ділилися спогадами – добрими і сумними. Довго над карпатськими Бескидами розвіювався дим нашої ватри і лунали пісні, особливо запам’яталася пісня-гімн Товариства «Устрики» з районного Миколаєва «Рідні Бескиди», слова якої написав В. Козоглодюк, а музику скомпонував Андрій Грицко.
Наступного дня ми взяли участь у Богослужінні в церкві з нагоди свята Успіння Пресвятої Богородиці. Після Служби Божої освячено хрест, потім процесія обійшла навколо церкви, щоб підкреслити величність цього свята. А ще донедавна не було можливості спільно молитися в цій церкві, адже після виселення українців вона була майже зруйнована. Церкву, збудовану 1874 р., використовували як конюшню. Повністю відновленою вона постала 2005 р. Місцева парафія, а це і навколишні села, налічує близько 70 українських родин. Парох отець Роман народився на півночі Польщі, але батьки його були виселені власне з устрицьких земель 1947 р. Та, за велінням долі, отець повернувся в рідні краї. Йому вдається підтримувати українство у цьому куточку Бескидів.
В. Козоглодюк організував покладення вінка на могилі українським патріотам, які загинули під час І Світової війни. Не всі полеглі поховані в могилах, не одні кістки розвіяні по світу – про це ми мусимо пам’ятати.
Окремою сторінкою є історія «Солини», куди пролягав наш кінцевий маршрут. Гігантське водосховище скриває в собі глибоку таємницю. Це вона, «Солина», є початком, як вважають дослідники, цих «незабутніх» подій переселення 1951 р. 50 тисяч українців, ціною роз’єднання родин, які назавжди втратили свою Батьківщину. На тому місці створено штучне море Солинської ГЕС для задоволення енергетичних потреб реґіону. Пустивши близько сім сіл Бойківщини під воду, почалося найбільше будівництво у Польщі в післявоєнний період. Вода залила гори, ліси, долини. Безжально затоплено світ ориґінальної бойківської культури. Сьогодні тут найбільш комерційний закуток карпатських Бескидів.
На закінчення поїздки затверджено ідею членів Товариства «Устрики» побудувати біля греко-католицької церкви українську світлицю. Це має бути місце, куди приїжджатимуть усі, хто захоче відвідати рідні землі, місце проведення зустрічей і свят. Ця справа не з легких. Дай їм, Боже, сил, натхнення, задумів… ■
Вступне слово В. Козоглодюка перед запаленням ватри. автор фото О. Околович
