(гс) ■ УКРАЇНА ■ №34, 2015-08-23
Проукраїнські журналісти з Донбасу видавали газети під обстрілами, потрапляли в полон сепаратистів, приховувалися, аж остаточно за свою позицію були змушені покинути рідну землю, проте й надалі працюють на місцеву громаду. Свої медіа вони відтворили на звільненій території або почали працювати в зовсім інших виданнях. Від лютого беруть участь у «Програмі підтримки журналістів з Луганської і Донецької областей», яку реалізує Об’єднання українців у Польщі та Громадська організація «Інтернюз-Україна». У рамках програми, зокрема, вони пройшли в Києві вишкіл з творення привабливих мультимедійних матеріалів, а в Польщі відвідали польські редакції та вивчали місцевий досвід. В Українському домі у Варшаві 13 серпня взяли участь у дискусії, розповідаючи про свою працю і реалії життя на сході України, зокрема на окупованих сепаратистами територіях.
Андрій Діхтяренко з «Реальної газети», яка виходила в Луганську, говорив, що ще восени 2013 р. в реґіоні проросійські сили не були такими сильними і багато також тут говорилося про інтеґрацію з Євросоюзом. За його словами, відмова від цього напрямку пов’язана не тільки з внутрішньою ситуацією в Україні. Віктор Янукович і його команда просто піддалися на шантаж президента Росії і тому змінили концепцію. Замість того почали говорити про зближення з конструйованим Москвою Митним союзом. «Люди вийшли на Майдан не лише за Євросоюз, але також тому, що Янукович зробив з держави кримінальну зону», – сказав Олександр Білінський з порталу Gorlovka.ua. Водночас утеча українського президента призвела до розгубленості місцевої еліти, яка тоді практично все контролювала. Тим шансом скористався Путін і почав реалізувати план своєї аґресії. У рамках дискусії доповідачі наголошували, що сепаратисти просто не можуть існувати без війни, бо саме воєнна економіка є єдиною, яка на цій території існує. «Коли Україна встановить контроль над кордоном з Росією, то сепаратистські республіки довго не проіснують», – висловив свою думку в цьому контексті А. Діхтяренко. Описуючи реалії окупованих територій, він згадував і про «сіру зону», яка опинилася в тоталітарній пастці з браком свободи слова, праці, а навіть їжі. Стан цей може продовжуватися й тому, що аґресори захопили мас-медіа і їм вдається утримувати людей у пропаґандистському полоні. Питання в тому, як довго населення це витримає. Як відзначав А. Діхтяренко: «Поки що не видно там проявів громадянської непокори». У випадку населення можна так само говорити про Стокгольмський синдром, тобто ототожнення жертви зі злочинцем. Люди не можуть довго функціонувати у «воєнній напрузі», тому з часом сепаратистські республіки почали вважати своїми, якось пристосовуватись. Тут частина провини лежить і по стороні української центральної влади. Журналісти ствердили, що навіть на звільнених територіях в околицях Луганська видно брак довіри до офіційного Києва, який мало робить, щоб такий стан змінити. Напевно, як говорили українські гості, виходом не може бути системна блокада цих територій, мовляв, немає сенсу підтримувати сепаратистів та їх прихильників. Без гуманітарної допомоги і без можливості луганському фермеру продати свої помідори в Україні, у тих людях ніколи не вибудується довіра до української влади. Крім того, блокада Донбасу означає, що туди перестають потрапляти товари з України, у місце яких появляється російське виробництво. Водночас у таких реаліях, як правило, страждає малий та середній бізнес. Олігархічний вміє долати такі перешкоди. Вугілля Рината Ахметова з територій сепаратистів потрапляє на українську електростанцію, з якої струм отримують одна і друга сторони.
Змінити ситуацію напевно буде нелегко. Бо як дотерти до людини, яка свідомо відмовляється від роботи, скажімо, на державній пошті, бо не хоче працювати на українську державу. Однак саме в людях А. Діхтяренко бачить ключ: «Наша місія полягає в тому, щоб покинути всю образу і намагатися виходити на цих людей. Тут потрібний постійний аналіз. На все це слід дивитися крізь людей. Зрозуміти, чому вони прийшли до такої думки, що Україна погана», – говорив журналіст. На думку його колеґи А. Білінського, треба постійно показувати тих, хто відповідає за розпалення вогню ворожнечі. Показувати їх шикарні машини і розкішне життя в Криму чи Москві, куди вони повивозили свої сім’ї. Показувати, як з сепаратизму вони зробили вигідний для себе бізнес. Черговий виклик – це донесення правди про Росію. Багато хто зі сходу України вважає її благополучною і кращою для життя державою. Тому, наприклад, у момент вибуху війни охоче зголошувалися на виїзд туди. Сьогодні вже більше як рік перебувають у таборах для переселенців, годовані гречкою тричі на день, без перспектив на працю тощо. Москва декому запропонувала поселення в Сибірі чи на Алтаї, найчастіше в селах, звідки втікають місцеві люди. Отже, вся ця дійсність виглядає далеко не так, як на телевізійних картинах, знятих у Москві або її околицях: «Росія, якби це парадоксально не звучало, навчить тих переселенців любити Україну», – підсумовував А. Білінський.
Саме розповсюджуванням правдивої інформації займаються донбаські журналісти. Працюють по-різному. Часом на власну відповідальність ризикують і їдуть у контрольовані сепаратистами реґіони. Деякі редакції мають там свої «вуха та очі». Сепаратисти і росіяни досі не можуть встановити, хто з-поміж прихильних їм журналістів знімає матеріали для другої сторони. Джерелом інформації є також Інтернет і соціальні мережі. Часом користуються матеріалами сепаратистської сторони. Так діється, наприклад, у випадку повідомлень щодо планованих обстрілів. Вони достовірні, тому з метою попередження людей їх передруковують.
Проукраїнські журналісти з Донбасу сьогодні перебувають у своєрідному екзилі. Не перестають працювати на свого первісного «споживача». Вірять, що теперішня завіса зникне і ці території повернуться до України. В їхній оцінці, рани людей напевно залишаться надовго, та все ж, оскільки це один народ, то їх дасться зшити.
