Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №37, 2016-09-11
У лемків є наступна «ватра» – у Зимній Воді. Не в тій коло Любіна у Долішньосилезькому воєвідстві у Польщі, а під Львовом. І там є велике село Зимна Вода. Польща 1947 р. закинула у свою Зимну Воду тих, кого в 1945–1946 рр. вона у спілці з Радянським Союзом не змогла вигнати на схід. І от ті другі вигнанці зорганізували щорічні «ватри» в Монастириську на півдні Тернопільської області, потім у Нагірному коло Самбора, а торік, майже на 70-ту річницю вигнання, знайшли достатньо сили пам’яті й організаційної спромоги, щоб у Зимній Воді улаштувати третю. Організатор, а це Львівське обласне товариство Всеукраїнського товариства «Лемківщина», назвав це дійство «Гомоном Лемківщини». Торік туди зійшлося десь 1500, але тепер, 27–28 серпня цього року, могло прибути й 3000 учасників.
На Львівщині найбільше лемків у Пустомитівському (де Зимна Вода) і в Городоцькому районах. Удала імпреза полягає в тому, що це справді велике село, межуючи зі Львовом, пропонує прекрасну поляну серед дерев, куди можна легко доїхати. Хороші умови й комунікація – це технічне вираження ще кращих умов, які панують серед самих лемків: вони прагнуть бути собою з собою. Їх батьківський край – за кордоном, проте в їхній свідомості він далі викликає найгарніші почуття. І тому давніше львівські лемки сходилися на зустрічі у Шевченківському гаю біля своєї церкви. Аж настав час прориву.
Торік не одного могло «прорвати» від саморобної ракети з написом «На Москву!». Не знати, чи хотіли б туди полетіти дві молоденькі лемкині, хоч вони, як було фотографам треба, уміли цю ракету осідлати, як коня. У «симпатії» до Путіна й російської політики лемкам в Україні не відмовити. Адже неважко знайти спільну нитку між депортаціями у 1944–1947 рр. та нинішньою політикою Росії щодо України і щодо лемків. Доля лемків-переселенців у Переможному Луганської області ще діждеться міжнародного трибуналу, проте давні й сучасні психопатичні експерименти Росії на людях тривають (чого лиш варте карпаторусинство…).
Попри офіційну назву Львівський обласний фестиваль «Гомін Лемківщини» цей культурно-розважальний захід функціонує просто як «ватра». Між ним та «Лемківською ватрою» у Ждині – дуже багато спільного. Це громадський рух один одному назустріч. У Львові, Зимній Воді, Пустомитах переселенці й нащадки можуть трішки постояти з собою після богослужіння, а це ж не є оте радісне спілкування, що триває годинами, коли спомини стають майже реальними картинами. Своє бере й загальний цивілізаційний рух людей, утомлених містом (а в Україні також війною), охочих податися хоча б на його край.
Якби зійшлися лемки з одної Зимної Води з лемками з другої Зимної Води, то ясно, що ґрунтом зустрічі була б Лемківщина, незважаючи на те, що вони є мешканцями України та Польщі. Чи не найкраще умів би до них говорити про неї о. Анатолій Дуда-Квасняк. На початку зустрічі – як минулого року, так і тепер – це були слова такої молитви: «Господи, не дай забутя, што не дає будучности, помож тримати в пам’яти шитки красоти Бескиду, гір, полонин, дай нам силу тягнутися до землі дідів і прадідів…».
Раніше присутніх вітав голова Львівської обласної організації ВТЛ Степан Майкович. По молитві він запросив до врочистого розпалення реальної вогненної ватри. Її, освячену, запалив Олексій Головатий (народився 1940 р. в Куляшному на Сяніччині). Делеґації поклали квіти до пам’ятників переселенцям у Сокільниках, Тарасові Шевченку, Єпіфанієві Дровняку та Івану Франкові, оскільки на 27 серпня припав день народження останнього. Хвилиною мовчання всі віддали честь жертвам нинішньої війни з Росією.
Віросповідання і руснацька доля
Як слухати історичний нарис, що його читала молода лемкиня-ведуча, подібність долі між лемками в Україні та в Польщі і симетричність реакції на обидва вигнання – очевидна. Найкращим способом спротиву вигнанню і розкиненню по великих просторах обох держав є гуртування. Його формою лемки обрали собі якраз «ватри». Мене зацікавило те, що «ватряний» вогонь освячував греко-католицький священик («ватра»-мати у Ждині відкрита для обох віросповідань). Це не було питання віросповідного вибору організаторів. Це, як мені здається, була картина віро-сповідної дійсності лемків в Україні: вони там здебільшого – греко-католики. Так звані лемківські церкви, а їх уже три, також греко-католицькі. Отож можна ставити питання про те, куди ділися в Україні православні лемки, яких до 1945 р. на Лемківщині було грубо понад 15 тис. Відомо і те, що саме православні охоче їхали в 1945–1946 рр. на схід, уявляючи собі, що заїдуть в одновірну Росію. Реально приїхали в Україну та, як здогадуюся, їх православне віросповідання пройшло такі два соціокультурні процеси: 1. утрата відчуття лемківської окремішності, часто рівнозначна з русифікацією (на мій погляд, цей процес був більший), 2. зміна віросповідання на греко-католицьке. А от в умовах польського вигнання лемки зберегли віросповідний дуалізм із часу до 1947 р. У польській Зимній Воді існує сьогодні православна парафія, котра гуртує здебільшого виселенців з Бортного. Так чи інакше, але доля православних руснаків в Україні чекає на чийсь уважний опис. Цікаво було б з’ясувати, наскільки віросповідання в умовах України сприяло/не сприяло збереженню лемківської ідентичності.
А вертаючись до опису «ватри» в українській Зимній Воді, слід заявити, що вона вже має свій організаційний канон: офіційне відкриття, молитва, запалення ватри-вогню, виступи до самого вечора. Нічліг – хто удома, хто в наметі. У неділю насамперед Служба Божа, а потім концертна програма, презентації, спортивні змагання. У польових умовах такі пропозиції само собою зрозумілі. ■
