Андрій Шептицький ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №43, 2013-10-27
Maciej Olchawa: Gwiazdy i Tryzub. Europejska integracja Ukrainy. Maciej Olchawa: Stars and Trident. The European Integration of Ukraine. Мацей Ольхава: Зірки і Тризуб. Європейська інтеграція України, Wydawnictwo Szwajpolt Fiol, Kraków 2013.
Розвиток співробітництва між Європейським Союзом та Україною, зокрема, перспектива підписання Угоди про асоціацію, це чинники, які підвищили зацікавленість цими питаннями. Після декількох років посухи з’являється більше публікацій на цю тему (див. А. Мейхью, Україна і Європейський Союз: фінансування прискорення інтеґрації, Варшава, 2008; П. Кост, Україна щодо Європейського Союзу 1991–2010, Торунь, 2012). Отож і не дивує той факт, що цим предметом зацікавився Мацей Ольхава – експерт з українських питань, у минулому радник у Європейському Парламенті, автор книжки «Імперська гра. Україна в геополітичній стратегії Сполучених Штатів» (Краків, 2009). Коли його попередня публікація мала характер досить широкої монографії, то теперішня є більш синтетичною і спрямована на практичні результати. Книжка має 300 сторінок, а це тому, що вона була опублікована одночасно трьома мовами – англійською, польською та українською.
Видання відкривається двома визначними цитатами Збіґнева Бжезінського та Олександра Мотиля. Їхня ідея однозначна – пасивність Заходу/Європейського Союзу щодо України може під впливом тиску з боку Росії призвести до того, що ця країна стане другою Югославією. Тому необхідно діяти.
Але чи умовою зближення з ЄС є демократизація України, чи навіть авторитарна Україна повинна бути в площині зацікавлення Євросоюзу? Ольхава не має жодних сумнівів: таке ставлення до Віктора Януковича, як до Олександра Лукашенка, було б величезною помилкою, бо Україні далеко до Білорусі. Тим більше, що Янукович веде тепер гру на ЄС і намагається протиставитися тискові з боку Російської Федерації. На жаль, деякі членські держави дотримуються в цьому відношенні іншої думки, тому що для них передусім важливі відносини з Росією.
Західноєвропейські країни спочатку стримано ставилися до незалежності України. Взаємини почали поліпшуватися, коли Україна позбулася порадянської ядерної зброї – тоді підписано Угоду про партнерство та співробітництво (1994 р.). Однак на Помаранчеву революцію ЄС прореаґував обережно – головним чином з огляду на «стару» Європу. Ось і 2007 р. почалися переговори щодо Угоди про асоціацію, інтеґральною частиною якої має бути Поглиблена та всеохопна зона вільної торгівлі Україна – ЄС. Черговим елементом політики ЄС щодо України є послідовні кроки з лібералізації візового режиму.
Новим елементом політики ЄС щодо реґіону є Східне партнерство. Проте, попри динамічний його розвиток, Україна критично оцінює згадану ініціативу, побоюючись, що, зважаючи на відсталість інших пострадянських країн, охоплених цією програмою, вона затримає зближення України до ЄС. Хоч Україна є одним з основних адресатів Східного партнерства, на практиці воно є свого роду альтернативою членству в ЄС. Водночас і фінансова допомога в рамках програми обмежена. Неефективність партнерства спричинилася до того, що Москва перестала сприймати його як загрозу.
ЄС повинен відкрити свої кордони для українців, визнати перспективу членства їхньої країни, відмовитися від стратегії «передусім Росія». Все-таки в кінцевому розрахунку відповідальність за майбутнє України – в руках самих українців.
Книжка Ольхави написана на основі широкого списку літератури з цього питання, хоч по суті тільки англомовної. Автор посилається на документи і низку знавців тематики з України та з-за кордону (Микола Рябчук, Тарас Кузьо, О. Мотиль, Ендрю Вільсон). Основні його тези здаються бути правильними. ЄС повинен ширше відкрити для українців програму студентського обміну «Erasmus». Недоцільним для Європейського Парламенту представляється займатися питанням поваги, з якою ставляться в Україні до Степана Бандери. Ольхава не боїться теж дати різку оцінку (наприклад того, що після 1991 р. західноєвропейські лідери були засліплені звичкою дивитися на Україну через призму Радянського Союзу) .
Однак деякі з його тез слід назвати сумнівними. На думку Ольхави, існують дві України: молодшого покоління, яке часто подорожує, і старшого, яке здебільш (якщо кудись і виїжджає за кордон) подається в Єгипет на відпочинок. І вся надія – на молоде покоління. Що це значить? Більшість українців взагалі не мають закордонного паспорта, а ті, що мають, переважно їздять по всьому світі на роботу. Чи зможуть вони щось змінити? Чи молоде покоління – Яценюк, Кличко, Льовочкін – краще від попереднього? Далі автор пише, що Поглиблена та всеохопна зона вільної торгівлі є третьою найбільш амбітною домовленістю в напрямку економічної інтеґрації після Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) та Європейської економічної зони. Так – це амбітний проект. Справа в цьому, що не знаємо, як він буде виглядати на практиці. Досвід ЄС з укладення угод про асоціацію з арабськими країнами Середземномор’я тут не обіцяє надто багато…
Все ж, це корисна публікація для тих, хто хоче краще зрозуміти відносини Україна – ЄС і знайти відповідь на питання, чому Україна повинна стати кандидатом до членства у цій організації. ■
