Після завершення відзначень 65-ї річниці Акції “Вісла” в Перемишлі та ІІ Конґресу українців 30 квітня нащадки й самі переселенці подалися до місць, звідки походить їхній рід. Таким чином, наново ожили села, в яких українське життя закінчилося 65 років тому, а разом з тим у людях прокинулися приспані емоції та відчуття кривди й жалю. Голучків, Нижня Жерниця, Старий Диків – це тільки вибрані місця, які того дня витиснули плач, перемішаний зі спогадами.

Сьогодні почуваюся дуже добре, оскільки можу взяти участь у літургії, яку відправляють у моїй церкві, – каже Павло Васьків: його виселено з Голучкова. Тепер він проживає біля Колобжеґа.

– Моє поле знаходиться отам, як ростуть оці дерева, і тягнеться від долини аж за ліс, як колись казали, “на стежки”, а зі “стежок” на Дубенське та на Тиряву-Волоську, куди ходили ми пішки на відпуст, – робить жест рукою П. Васьків, а слова перемішуються зі сльозами. Коли 6 травня 1947 р. з Голучкова виселяли українців, йому було 15 років.
На 65-ту річницю Акції “Вісла” до Голучкова, зокрема, з’їхалися нинішні мешканці Білиці, Білого Бору, Вроцлава, Варшави, Ґурова-Ілавецького, Кошаліна, Щецинка та ті, які проживають на рідних землях, – разом біля сорока осіб. Їх привітав римо-католицький парох з Тиряви-Волоської, який у греко-католицькій церкві в Голучкові відправляє свої богослужіння.
– Для вас це особливе місце й особлива пам’ять, бо звідси тягнеться ваше коріння. Саме тут минули перші роки вашого життя, а на місцевому цвинтарі лежить ваша рідня, – зазначив отець. Він зізнався, що вперше бере участь у греко-католицькій літургії. […]участь у греко-католицькій літургії.
– Сьогодні стаю між вами як той, що хоче принести найбільш гідну молитву Богові за те, що Він дозволив нам тут зібратися й принести жертву за наших батьків, дідів та прадідів, отже за тих, хто нам дав життя, – сказав о. Іван Лайкіш, греко-католицький парох з Ґурова-Ілавецького, батько якого родом саме з Голучкова. До батьківського села о. І. Лайкіш навідувався, будучи ще учнем лігницького ліцею – таким чином він немовби вчився бути в церкві, оскільки на півночі, там де жив, не було ще греко-католицьких святинь з іконостасом. – Це було неймовірне відчуття, коли я міг фізично “доторкнутися” як рукою, так і своїм зором спадщини мого роду, – відзначив о. І. Лайкіш.
– Коли нас виселяли, було так гарно, як сьогодні… Усе зацвіло, сонце світило, було тепленько, – згадує Катерина Тимчак (з дому Черепаняк), яка під час виселення була вже замужньою. Нам постійно казали: ви побачите, що тут буде, як прийдуть нас виселяти. І було страшно, здавалося, що не переживемо… Назад, до рідного села, К. Тимчак повернулася 1962 р.

“Наше слово” №24, 10 червня 2012 року {moscomment}