Юлія Камінська ■ ІСТОРІЯ ■ №39, 2023-10-01
Трагічна історія цієї родини – красномовний доказ того, як радянський режим ставився до української інтелігенції на початку ХХ століття та чим насправді був комуністичний «рай». Вони наївно ідеалізували радянську батьківщину, а вона кинула їх за ґрати.
Вони шукали Україну, а потрапили у більшовицьку казарму. Страшні факти життєвих перипетій родини Крушельницьких могли б стати основою для глибокого і правдивого драматичного художнього фільму.
Антін Володиславович Крушельницький народився 4 серпня 1878 року в місті Ланьцут Королівства Галичини і Лодомерії, яке зараз належить до Підкарпатського воєводства Польщі. Закінчив Перемишльську гімназію. Навчався на філософському факультеті Львівського університету, де історію викладав сам Михайло Грушевський. Тоді ж у студентські роки майбутній літератор Антін Крушельницький знайомиться з молодою актрисою Львівського театру товариства «Руська бесіда» Марією Слободою. На той час драматична актриса виконувала головні жіночі ролі у п’єсах українських драматургів – Івана Карпенка-Карого, Івана Франка, Михайла Старицького, Івана Тобілевича. Із Львівським руським театром панна Слободівна об’їздила усю Галичину, навіть успішно гастролювала в Польщі. Маючи акторський талант, паралельно Марія робить перші, але впевнені кроки й у письменницькій царині – у 23 роки вона написала власну оригінальну п’єсу «Мачуха», пізніше з’являється збірка оповідань під назвою «І хто ж вона була?», романтичні новели «Прощання», «Хвилі туги», «Поезія молодих її літ», «Штука».
Безхмарний початок молодого життя
Антін і Марія захоплено спілкувалися, їх об’єднували спільні теми: історія, красне письменство, україністика. Вони відкривали одне одного, як одкровення. 1901 року одружилися. Приятелями молодого подружжя були Василь Стефаник, Іван Франко, Лесь Мартович, Ольга Кобилянська, Наталя Кобринська – справжня письменницька еліта України.
У 1900-1903 роках Антін Крушельницький розпочав плідну педагогічну та літературну діяльність – працював у журналах «Молода Україна» та «Літературно-науковий вісник», з 1901 року викладав у гімназіях Коломиї, Станіславова, Львова. Був членом Крайової шкільної ради. З 1915 року обіймав державні посади: був бургомістром містечка Городенки, належав до Українсько-Руської радикальної партії, у 1919 році очолював Міністерство народної освіти. Писав оповідання, повісті, романи, драми, науково-педагогічні праці, статті, рецензії, робив переклади з німецької, французької, польської. Стиль життя молодого подружжя був скромним, але завжди елегантним, як у вишуканій зовнішності, так і у витончених манерах.
Марії більшу частину дня доводилося присвячувати сім’ї, зокрема, вихованню дітей. 1903 року в Коломиї вона народила доньку Володимиру, яка згодом стала лікаркою-дерматологинею, публіцисткою, культурно-громадською діячкою. 1905 року в Рогатині на Івано-Франківщині на світ з’явився син-первісток Іван – поет, літературний критик, перекладач. 1906 року в Станіславові (нині – Івано-Франківськ) народився син Богдан – згодом став економістом, педагогом. 1908 року в Коломиї на світ з’явився син Тарас, у майбутньому перекладач, письменник-сатирик, професійно грав на скрипці. А 1913 року в Городенці народився син Остап – кінознавець, журналіст.
Помилка, що коштувала життя
У жовтні 1919-го на чолі педагогічної місії УНР Крушельницький з родиною виїхав до Відня з метою організації друкування підручників для національної школи та вдосконалення методів шкільної освіти. Прагнув виховувати патріотично налаштовану молодь. Повернувшись у 1920-х роках до Львова, став прибічником і навіть ідеологом оманливої та підступної більшовицької політики українізації. В цей період Крушельницького почала переслідувати польська влада за прорадянські погляди. Родина на той момент мала вибір: виїхати за кордон до Канади, Праги, Відня (можливість така була) або – на «Велику Україну». І тут Антін Крушельницький припустився фатальної помилки, яка коштувала йому та його сім’ї життя. Ще у 1920-х роках в Україні розпочалася українізація з обов’язковим мовним іспитом для пошукачів державної посади. Це, ймовірно, працювало як додаткова приманка для всіх, хто так необачно потрапив у цю пастку. Але ж ця українізація була завуальованою, фальшивою, оскільки Москву цікавила розвинена Україна за однієї-єдиної умови – що українці не стануть претендувати на окремішність від СРСР. А оскільки в Україні вже набирав обертів потужний націоналістичний рух, почалися репресії. Всі, кого було розстріляно, могли стати носіями національного руху – мудрими і глибоко мислячими керманичами у різних сферах життя.
У травні 1934 року родина виїхала до Харкова. Майже пів Львова зібралося на вокзалі, щоб провести Крушельницьких. Це був дуже щемливий і драматичний момент. «Ми їхали у двох вагонах, забравши все з 10-кімнатного помешкання. Їхали меблі й бібліотека», – пригадує Лариса Крушельницька – онука Антіна Крушельницького. Їх розмістили у знаменитому письменницькому будинку «Слово», мешканцями якого були Микола Хвильовий, Остап Вишня, Павло Тичина, Микола Зеров, Лесь Курбас, Валеріан Підмогильний. Майже всіх їх знищила репресивна радянська машина за те, що знали ціну і силу слова. І тепер, за нинішніх моторошних реалій російська орда знову прагне стерти навіть пам’ять про цей історичний будинок – осередок українського прогресивного духу. На початку березня 2022 року ворожою ракетою було пошкоджено вікна та фасад. Як і сто років тому, російська влада цілеспрямовано знищує українську націю й українське слово.
Свої чисельні речі Крушельницькі так і не встигли розпакувати. Ілюзія радянського «раю» зникла. 6 листопада 1934 року на порозі квартири Крушельницьких з’явилися енкаведисти. Спочатку заарештували синів Тараса та Івана. Потім черга прийшла до батька. Тортурами на допитах у Антіна Крушельницького вибили свідчення про співпрацю з ОУН. Це було відчайдушне і мужнє рішення – заради спасіння своїх синів він узяв провину у сфабрикованій справі на себе. Але, на жаль, це зізнання нікого не врятувало. Тараса та Івана розстріляли у грудні 1934-го у підвалах Жовтневого палацу в Києві. Антіна Крушельницького та ще двох синів, Богдана й Остапа, та ж сама трагічна доля спіткала 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Найстаршу дочку Володимиру розстріляли того ж кривавого 1937-го під Ленінградом. Мама Марія Степанівна не витримала цього невимовного психологічного напруження і померла 28 серпня 1935 року у Харкові.
Спогади галичанки – дім, наповнений любов’ю
Лариса Іванівна Крушельницька, онука Антіна Крушельницького – докторка історичних наук, археологиня, письменниця, яку не зламали трагічні події, а навпаки – зробили сильною, шляхетною особистістю. Минуле не минає безслідно. Спогади супроводжують нас протягом усього життя, навіть у нашій підсвідомості.
На межі тисячоліть побачила світ книга пронесених крізь часи «одокументалених» спогадів Лариси Крушельницької «Рубали ліс… Спогади галичанки». «Зрубали ліс, і передусім найвищі дерева», – страшна характеристика часу. Коли на родину навалився шквал репресій, 6-річну Ларису вивезли до Курська. За парадоксальною іронією долі тепер потрібно було вирвати дівчинку з того омріяного комуністичного «раю», щоб врятувати життя. Марія Крушельницька звернулася до польського консульства у Харкові. І лише завдяки надзусиллям та добрій волі дружин Юзефа Пілсудського й Максима Горького дівчинку Ларису вдалося вивезти «контрабандою» за документами Червоного Хреста назад до Львова, а потім до Варшави. Лариса Крушельницька з невимовною теплотою згадувала той щасливий час, коли родина була разом: «Це був дім, сповнений любові, бо стільки тепла й затишку створила в ньому бабуня Марія! – пригадувла пані Лариса. – Я запам’ятала різьблені гуцульські меблі, які називала вишиваними, начищений до блиску гарний паркет, по якому бігала й ковзалася. Бабуня присвятила своє життя дітям. Я її ніколи не бачила в халаті – він служив для того, аби зі спальні перейтися до ванної кімнати». Крушельницькі знали, як важливо, щоб людина виростала в атмосфері любові й пошани. Відтак ніхто ніколи з такої родини нікого не принижуватиме, не нищитиме гідність іншої людини.
У книзі спогадів Лариса Крушельницька пише: «Хвороблива амбіція при пересічних знаннях (або взагалі неуцтві) – це страшна річ. Сталінізм опирався на людей саме з такими якостями. Таких людей використовували для найпідліших вчинків; тупаки з амбіціями були досконалим знаряддям влаштованого «батьком народів» геноциду РОЗУМУ». Це був геноцид української нації. Така політика розпочалася давно. Ми маємо тривалий досвід нищення українства за часів російського колоніального панування над Україною. Це досвід заборон українських книг і викладання, поглинання української церкви, переслідування і вбивств українських письменників та митців, умисної маргіналізації української культури.
У Російській імперії намагалися створити триєдиний російський народ, в якому українцям відводилася роль етнографічної гілки – малоросів. У Радянському Союзі метою русифікації було створення нової історичної спільності – «радянського народу». Ані царська, ані радянська імперії не лишали українцям шансів на збереження і розвиток як нації.
Розмірковуючи про розвіяні ілюзії, в одній зі статей письменник и правозахисник Євген Сверстюк констатував: «Українська інтеліґенція справді мала європейську школу, але вона відрізнялася від західної тим, що несла в собі драму поразки у національно-визвольній війні та неспокій національного болю. Вона прагнула продовжити боротьбу на ниві культури там, на Великій Україні. Цю ілюзію живила вся Західна Європа, яка співчувала “соціяльному експериментові в Росії” і поділяла погляди на “проґресивний розвиток” та “героїчні зусилля народних мас”».
Однак сьогодні знову гинуть українці за Україну. Декоративна, синтетична незалежність підвела. Війна триває. Чому? Всі ми прагнемо якнайшвидше побачити світло в тунелі, яким мчить український потяг.
Фото: euromaidanpress.com
