Наталя Кравчук, випускниця 1970 р. ■ ПОДІЇ ■ №40, 2013-10-06
За урочистий стіл 28 вересня у Варшаві засіло – немов до апостольської вечері – дванадцятеро випускників варшавської україністики, яка має за собою довгу історію, бо невдовзі відзначатиме 60-річчя свого існування.
«Справа не в ювілеї, про відзначення якого поки що не чути, а в тому, що ця кафедра підготувала десятки, ба, сотні висококваліфікованих кадрів, які працюють на благо української громади в Польщі. Варшавська україністика постала 1953 р., а то були складні часи, коли Польща мала бути державою з національно однорідним суспільством. Українці скористалися тоді настанням політичної „відлиги” і створили свою організацію, пресовий орган, пункти і школи навчання, почалося відродження церковного життя, – розказував про її історію Василь Назарук, випускник (1970 р.) цієї кафедри і її багатолітній викладач, а нині – професор, декан відділу права і управління Вищої менеджерської школи в Лігниці. – У це русло включилися й україністи, які ставали лідерами культурно-освітнього життя не тільки в Польщі. Таким чином ми теж зробили свій вклад у відродження самостійної України, яка зараз знаходиться на шляху до європейського співтовариства».
У легкій бесіді, з домішкою гумору, притаманного нашому другові Василеві, ми дізналися про початки україністики ВУ, про що йому колись розповів під час інтерв’ю перший керівник кафедри проф. Пшемислав Зволінський. «Це був випадок, так, випадок… Приїхав до Варшави проф. Смагленко на Тиждень української культури (в рамках радянської культури). Він так переконливо розповідав полякам, що Москва нібито зацікавлена створенням тут україністики, пояснюючи, що це був би найкращий вияв пошани до СРСР, до української культури та зміцнення дружби… Під тим впливом заметушилися міністерства, а Польсько-радянський інститут став ініціатором створення закладу української філології. Почали підшуковувати кадри, – розповідав Зволінський. – Заглянули в Краків, знайшли львів’янина Пшемислава Зволінського. Той знайшов германістку Тетяну Голинську – українку, доньку офіцера січовиків, зі шляхетського роду. З Вроцлава витягнули Остапа Лапського – русиста. Приєдналася Климентина Олещук, потім прийшов Флоріан Неуважний. І так україністика почала зміцнювати польсько-радянську дружбу. Справді, це був щасливий збіг обставин».
Тепер, за святковим столом, розмірковуючи про зручний термін на наступний рік для зустрічі професорів, викладачів, випускників і студентів, запропонували дату 13 вересня. Звичайно, учасники цьогорічної зустрічі спершу проведуть розмови з керівництвом кафедри, бо тільки спільними силами можливо організувати такий форум. Традицію україністів треба підтримати, не дати забути про неї та перших подвижників. Для цього потрібно провести конференцію, підготувати монографію, ширшу зустріч і визначити нові шляхи для розвитку кафедри, бо перед нами – нові виклики часу.
Хвилиною мовчання гості зустрічі вшанували пам’ять україністів – викладачів і випускників, які вже відійшли до вічності, таких як проф. Пшемислав Зволінський, проф. Флоріан Неуважний, д-р Михайло Балій, Антін Середницький, Остап Лапський, Михайло Баранович, Іван Співак, Роман Галан, Богдан Гнатюк, Богуслава Мацієвич, Ольга Кертичак, Євген Фіцак і Лариса Шост.
А всі ті, що приїхали до Варшави і провели вечір в камерній, дружній атмосфері, радіють з цього приводу і складають слова щирої подяки Яніні Домбек, випускниці 1973 р., яка минулого року стала ініціатором того, щоб випускники україністики зустрічалися за радісніших обставин, аніж прощання з приводу передчасної смерті.
_________________________________________
Чому ви обрали «україністичний» шлях життя?
Мирослав ПЕТРИЧКО, випускник 1978 р.: «Користуючись рідною мовою з дитинства (після виселення батьків на Кошалінщину), хотілося поглиблювати її, шліфувати та пізнавати літературу. Після отримання диплому я поселився і створив сім’ю в Цеханові на Мазовші. Тут вчителював у ліцеї, відтак 20 років був директором цього ж ліцею. Зараз я дуже зайнятий, займаюся перекладами. Сьогодні той, хто йде вивчати українську філологію, повинен зразу обрати другу мову або другий напрямок, тоді це стане доброю перспективою на майбутнє».
Надія КОСТИК, випускниця 1979 р.: «До того, щоб податися на заочні україністичні студії, спонукав мене проф. Флоріан Неуважний, коли приїхав до уескатівської домівки з гарною літературною доповіддю. Подумала, що я вже маю математичну освіту, то чому б не пізнати рідну культуру і літературу. Щомісяця нічним поїздом з Ґданська приїжджала до Варшави. Кожна лекція мене дуже мобілізувала. Хочу одне підкреслити: сьогодні я приїхала на зустріч, щоб вшанувати пам’ять надзвичайного професора Неуважного і вшанувати моїх друзів».
Рената МАЖЕВСЬКА-ДРОГОСЬ, випускниця 1970 р.: «Навчання на україністиці було потрібне для реалізації моєї основної мрії – після її завершення піти далі на журналістику. І вдалося. Звичайно, були теж сімейні сентименти. Моя родина жила в Україні, у Станіславові, нині Івано-Франківську, мама знала українську мову, одна з її тіток вийшла заміж за українця… Ось типова кресова доля. Я чула прекрасні розповіді про українські краєвиди. Для 18-літньої дівчини все це складалося у романтичне рішення. Ніколи цього не жаліла. Я пізнала літературу і складну історію України. Навчали мене надзвичайні науковці – Пшемислав Зволінський, Флоріан Неуважний, Тетяна Голинська. Добре згадую привітного «опікунчого» Михайла Балія. Я знайшла тут багатьох українських друзів. Завдяки магістерській роботі про Євгена Плужника вдалося мені хоч трошки пізнати найважчий в українській літературі період 30-х років. Єдине, про що жалкую – не вдалося мені вповні використати знання української мови, на Сілезії не було зацікавлення перекладами з української мови».
Катерина СЕНЬ, випускниця 1989 р.: «Після закінчення ліцею в Ґолдапі, я хотіла потрапити на російську філологію в Україні, але не вдалося. Вирішила вступити на україністику, щоб гарно вивчити батьківську мову. Можу сказати, що рівень навчання був дуже високим, і я, знаючи відносно добре українську мову, відважилася редаґувати і коректувати тексти книжкових видань в українському видавництві, чим займаюся до сьогодні».
Анна КУПИНСЬКА, випускниця 2002 р.: «Закінчила я в Білгораї польський ліцей і захотіла краще пізнати мову свого роду та мати більше мовних контактів. З приємністю зі студентських часів згадую проф. Степана Козака. Мова пригодилася, бо я тепер професійно займаюся перекладами. Питаєте, чи рекомендувала б я сьогодні молоді йти моїм слідом? Відповідаю: ні, бо виростатиме мені конкуренція».
Михайло ШУМАДА, випускник 1968 р.: «Я закінчував україністику в рік польської революції, тож певною мірою втягнувся в неї, а потім мав проблеми на роботі. Попри те, що це був час глибокої комуни, викладачами були спеціалісти високого класу, переважно жидівського походження. Великі вимоги перед нами ставив проф. Пшемислав Зволінський і д-р Михайло Балій, біографія якого була позначена засланнями і тюрмами у 40-50-х роках. Україністичні студії відкрили мені стежки до поглиблення знань про літературу і правдиву історію України».
Любомира ТХІР, випускниця 1988 р.: «У „Нашому слові” я вичитала, що у Варшаві можна студіювати україністику. Приїхала в університет з Лемківщини. Приємно згадувати час навчання та проф. Степана Козака. Після отримання диплому я зразу стала навчати української мови дітей в Пєнєнжні, відтак в українському ліцеї в -Ґурові-Ілавецькому (16 років), а зараз вже сьомий рік очолюю комплекс українських шкіл у Бартошицях. У Ґурові я паралельно займалася громадською і церковною діяльністю. А діточки росли в українській атмосфері разом з нами, бо чоловік теж бере участь у культурному, освітньому і церковному житті громади».
Стефанія ЛАЙКОШ, випускниця 1989 р.: Українська мова з нами, дітьми, була від народження. Початкові класи я закінчила в українській школі в Білому Борі… і гайда до Лігниці. А потім варшавська україністика стала закономірним продовженням зростання в українському руслі. Просто я не уявляла собі іншого життєвого шляху. Незважаючи на те, що мені запропонували в М’ястку бути вчителькою польської мови, я без вагань прийняла ОУПівську посаду у Варшаві, а потім зайнялася видавничим процесом у «Тирсі». Так і по сьогодні я очолюю це видавництво та працюю в ГУ ОУП».
Іван ОЛІЙНИК, випускник 1970 р.: «З Лідзбарка-Вармінського, де закінчував педагогічний ліцей, я хотів піти на україністику, бо моя сестра вже вчителювала і навчала дітей української мови й культури. Мама постійно передплачувала «Наше слово», попри те, що сама була неписьменною, але, як казала, робила це для дітей, щоб ми читали. Я зачитувався статтями про Україну. Переписував їх у свій зошит і так вивчав мову. Після ліцею давали направлення тільки на вчителювання в школі. Я схитрував і зміг вступити на музичне виховання, бо в школах бракувало вчителів з цієї спеціальності. Після першого курсу я зібрав документи, але мені бракувало направлення на університетське навчання. Написав до редакції і до ГП УСКТ, що маю клопіт, і можливо, хтось мені допоможе. Редакція мій лист надрукувала, а пані Любомира Кобеляк з Головного правління відписала мені, щоб я вислав документи без направлення. Щасливо я закінчив україністику в ґроні знаменитих колеґ і виїхав до Лігниці до нашого ліцею, де пропрацював до пенсії. Радію, що я своє життя пов’язав з українським середовищем, був творцем уескатівського життя, черпав натхнення в «Журавлях», «Водограї», зустрічався і дружив з багатьма літераторами та лідерами боротьби за вільну Україну».
Анна Коженьовська-Бігун, випускниця 2004 р.: «Коли я вже вчилася на першому курсі україністики, подзвонив до мене знайомий українець. Сказав, що до нього у Варшаву приїхав друг з Чернівців, який не знає тут ще майже нікого, а до того ж не володіє польською мовою. Попросили мене, щоб я з ним зустрілася і порозмовляла, оскільки я вже трошки володіла українською. Можна сказати, що я зустрічаюся з ним і розмовляю вже понад тринадцять років. Його звати Андрій Бігун і зараз він мій чоловік. Що ж – україністика часом у житті придається». ■
