Анна Вінницька ■ КРИНИЦЯ ■ 2010-09-22
{mosimage}
Інтеґрація української жіночої громади, можливість спілкування, більша активізація жінок у громадському житті, а також підкреслення особливої ролі жінок у наших громадах – це чи не найважливіші приводи, задля яких уже протягом кількох років з ініціативи Вроцлавсько-Ґданської єпархії організовуються з’їзди жінок. Один з останніх таких з’їздів відбувся 10 липня у Валчі – його організувала місцева греко-католицька парафія.
На цей раз з’їхалися жінки з Кошалінського та Слупського деканатів, у тому числі з Білого Бору, Інська, Кошаліна, Мястка, Старґарда-Щецинського, Свідвина, Тшеб’ятова, Щецина, Щецинка, Члухова та, звичайно, Валча. Разом – понад 100 жінок.
З’їзди жінок – це нова форма активності парафіянок, яку започаткувала Вроцлавсько-Ґданська єпархія. Ідею з’їздів піддав Вроцлавсько-Ґданський владика Володимир Ющак. Щороку організовуються два такі з’їзди – один для північних, а другий – для південних деканатів Вроцлавсько-данської єпархії. Як правило, для того, щоб активізувати місцеве жіноцтво, щоразу змінюється місце проведення з’їзду. З’їзд – це також добра нагода, щоб показати іншим власні надбання – господарями цього заходу бували, зокрема, жінки (звичайно, разом зі своїм парохом) у Білому Борі, Кошаліні, Слупську, Щецині, Лігниці та Шпротаві.
– В ідею з’їздів закладена інтеґрація української жіночої громади, а також підкреслення ролі жінок у наших громадах, які після виселення на західні землі завжди єднали нашу спільноту. Це особливо видно саме на прикладі Валча, де жінки головним чином були і є організаторами культурного життя українців; саме завдяки жінкам відбуваються виїзди на рідні землі та в Україну, а все це робиться з думкою про збереження нашої ідентичності, – говорить валецький парох о. Аркадій Трохановський, цьогорічний господар з’їзду.
Кожна зустріч складається з трьох частин – молитовної, конференційної та товариської. Подібно було й у Валчі. З’їзд жінок розпочався літургією, а згодом відбулася конференція, під час якої обговорювано питання профілактики раку грудей (доповідач Ґражина Мордас) та ідентичності жінки на прикладі існування спільноти у Валчі (доповідач Олена Комар). Підбір тем учасницям з’їзду дуже сподобався, бо, як кажуть, на щодень людина не думає про власну ідентичність та здоров’я, а тим більше про рак. До цього додається можливість обміну досвідом – наприклад тим, як окремі громади дають собі раду зі щоденними проблемами – хоча б навчанням української мови.
– Думаю, що ці теми могли б бути ще більш різноманітними, бо ж людина є багатовимірною, однак недостача часу змушує організаторів до певного обмеження, – каже представниця молодшого покоління Ольга Терефенко-Бабич. Як правило, у з’їздах бере участь середнє та старше покоління жінок, натомість О. Терефенко-Бабич впевнена, що до нього мають також приєднатися молоді українки: – По- перше тому, щоб зближувати покоління матерів та дітей. Крім того, є багато проблем, спільних для всіх жінок, незалежно від віку, – як, хоча б, самосвідомість та здоров’я людини, а на з’їзді обговорюються такі теми, – продовжує думку О. Терефенко-Бабич.
Треба сказати, що з’їзди жінок проходять у сердечній та теплій атмосфері, оскільки дуже часто зустрічаються знайомі, які віддаються безкінечним розмовам у перервах конференції.
– Такі зустрічі повинні відбуватися частіше, щоб жінки нарешті мали можливість обмінятися досвідом, поговорити про свої проблеми – навіть не конче на загальному засіданні, а під час приватних розмов, – каже Євдокія Терефенко. А Софія Мінько додає, що такі зустрічі варто організовувати також для кращої інтеґрації нашої громади. Хоч до Валча їй треба їхати неповних 70 км (живе в Щецинку), у валецькій церкві вона побувала вперше.
Організатори з’їзду переконані, що ми насамперед повинні дотримуватися власної традиції та зберігати свою мову – саме цьому сприяють подібні зустрічі. Тому О. Комар у своїй доповіді, зокрема, закликала відвідувати рідні землі та посилати дітей до білобірської школи. На її думку, відвідування рідних земель – це лекція живої історії, адже вона переказана очевидцями:
– На рідних землях є могили наших предків, завдяки яким ми віднаходимо свій родовід, – наголошувала О. Комар. Вона відзначила, що більшість валецької молоді продовжує навчання в українському ліцеї в Білому Борі (раніше дітей посилали до Лігниці), тим самим закликаючи батьків з інших міст посилати туди і своїх дітей: – Адже білобірська молодь має такі самі, а, може, ще кращі умови для навчання, як у польських школах, а до того молодь має змогу пізнати свою мову, історію та дізнатися про Україну, – підкреслила О. Комар. Вона звернула увагу на те, що до Білого Бору посилають насамперед дітей з малих міст, натомість з великих – як хоча б з Кошаліна чи Щецина – ні, оскільки там вважають, що кращі ліцеї мають у себе. А навчання в українських школах приносить користь – молодь, яка тут вчилася, крім здобутих знань у майбутньому значно менше піддається асиміляції, ніж та, яка до таких шкіл не ходила.
Сьогоднішній ритм життя дуже часто не дозволяє нам займатися власними проблемами, зокрема ідентичністю чи хоча б здоров’ям, оскільки ми постійно зайняті роботою. Тому обмін думками, можливість спілкування з жінками з різних місцевостей, де є власні проблеми, до того вміло проведена аґітація за наше спільне добро, яким є українські школи, може тільки тішити.
“Наше слово” №39, 26 вересня 2010 року{moscomment}
