Редакція ■ ПОСМЕРТНА ЗГАДКА ■ №26, 2018-07-01
До 20-річчя від дня смерті редакторки Анни Цєханович.
Передчасно 24 червня 1998 р. залишила «нашеслівську» громаду одна з перших творців українського тижневика у Польщі з додатками «Наша культура» та «Світанок» – редакторка Анна Цєханович, яка майже 40 років віддано працювала над якістю газети, її вдосконалюванням. Пані Аня – це теж марка у підготовці видань Українського суспільно-культурного товариства, бо ж була професійною коректоркою, а відтак технічною редакторкою газети і «Українського календаря» та інших книжкових видань, а також підручників. Її педантичність, сумлінність, велика прив’язаність до українського друкованого слова і громади, були Її єством понад усе, а навіть, у що важко повірити, понад сімейним життям. Цінуємо Її і тепло згадуємо по нинішній день, ті – рештка редакційного складу з вулиці Новоґродзької – попереднього осідку «Нашого слова» в центрі Варшави.
Аню, молитвою і думками будемо при Тобі і під час Богослужіння і панахиди у Твоїй інтенції та всіх з колективу «Нашого слова», які вже спочивають на столичних цвинтарях, а навіть у Ялті в Криму. У Твоїй газеті згадуємо Тебе, Аню, добрим словом.
Наталя Кравчук:
У час встановлювання редакційних кадрів сестри Аня і Наталя Грабовецькі, мов ластівки, прилетіли з Кошалінщини, куди потрапили з Буковини.
У Варшаві Аня створила сім’ю з Богданом, також технічним редактором потужних книжкових видавництв у столиці. Народились діточки, але повнотою родини недовго тішились. У 1969 р. чоловік згинув в автомобільній катастрофі, їдучи у відрядження. Осиротив Юрка (11 років) та Малґосю (9 років, на тиждень перед І Св. Причастям), а також дружину Аню і маму, бо був одинаком.
Свої терпіння і біль топила у праці, ще сильніше працюючи над кожним текстом і сторінкою. Навіть коли нас двоє-троє читали текст, Аня, взявши його в руки, своїм соколиним оком завжди щось догледіла. Здавалося, що робитиме це довічно, бо в цьому знаходила розраду… Та судилося по-іншому. Прийшла зміна поколінь… Останнє число
«НС» під її технічною редакцією вийшло 7 квітня 1996 р. До сорокаліття її відданої праці забракло десятка тижнів… Дуже болісно прийняла це рішення.
Маючи тільки неповних 59 років, почався в неї вкрай інший етап життя – хвороба та сильне терпіння. Пішла в довічний сон до чоловіка на військових Повонзках. Могилу вкрили червневі квіти, зрошені сльозами дітей, онучат, сестри і дальшої родини та близьких приятелів. ■
Мирослав Вербовий, головний редактор «Нашого слова» в 1980-1991 та 2002-2007 рр.:
Минуло двадцять років з того часу, як Аня Цєханович пішла у засвіти, залишивши дітей, «нашеслів’ян», друзів і знайомих. А могла ще радіти життю (хоч і не легкому для неї), щодня переступати з притаманною їй усмішкою поріг редакції, яка за сорок років стала її другим домом, та властивою українській вимові інтонацією, коли віталася з нами. На жаль, її життя увірвалося передчасно.
Я знав Аню ще з середини 60-х років, коли раз на місяць (у середу) редакторам доводилося перечитувати виправлені
коректорками сторінки «Нашого слова» і підписувати їх до друку. Аня Цєханович та її напарниця Ірина Фуґлевич були останньою інстанцією, що завершувала роботу над газетою перед її появою. У тісній кімнатці друкарні «Тамка» на Повіслі, де друкувався наш тижневик, ми знаходили час і на коротенькі гутірки.
Анна виростала в Україні, тому хороше знання української мови дозволяло їй знаходити в не завжди охайно складених лінотипістами текстах найменші помилки і журналістські неточності. Вона ввічливо їх виправляла, хоч і доводилося часом вести бої з лінотипістами за введення змін у текстах, щоби тижневик потрапляв до рук читача чистим, без помилок.
Вдруге доля тісніше нас зблизила на початку 70-х років, коли внаслідок персональних змін у редакції (відхід на
пенсію заступника головного редактора і секретаря редакції) її призначено технічною редакторкою «Нашого слова». Цю зміну Аня глибоко переживала, бо їй довелося перейняти обов’язки від дуже прискіпливого попередника Анатоля Кобеляка, який тепер став секретарем редакції. Але саме завдяки його вимогливості вона у дивовижно короткий час зуміла ввійти у нове робоче русло. З тих пір Анна наче знімала з редакційного гурту творчу напруженість, своєрідну метушню, змушуючи працівників бодай на мить відірватися від своїх обов’язків і поговорити про все і вся.
Вона мужньо витримала й складний період редакційної скрути, коли друкарня «Тамка» у часи політичних страйків 80-х років відмовилася друкувати український тижневик. Саме на долю Анни випало опановувати нову технологію випуску газети і їздити понад сотню кілометрів до поліграфічної бази в Цєханові, яка перейняла друк тижневика. Аня Цєханович була роботящою, немов бджілка. Ми любили її не тільки за підхід до своїх обов’язків, а й за щирі дружні розмови, за теплоту, сердечність і прямолінійність. Аня була щедрою людиною – не раз у літню пору пригощала нас вишнями зі своєї присадибної ділянки.
Аню, я не був на твоєму похороні, не попрощався з тобою, бо працював тоді у Києві. Але після повернення додому я навідався до тебе на Повонзки, щоб поклонитися тобі та в задумі воскресити у своїй пам’яті майже кожну мить прожитого нами в часи Вєйської, 14 та Нооґродзької, 15 у «Нашому слові», якому ти віддала все своє життя. Нехай мої скромні слова ляжуть на твою могилу барвінком пам’яті, сповненим вдячності й туги за тобою… ■
Богдан Гук:
З Анною Цєханович я познайомився на початку 90-х років, бо почав тоді публікувати перші тексти в «НС» і заходити в редакцію на вул. Новоґродзькій. Ця жінка вражала красою, яка відразу встановлювала пошанну віддаль. Коли я почав працювати в редакції тижневика, ця віддаль скоротилася. Досі шкодую, що, уже тоді, займаючись збиранням споминів, не записав її розповідей про стару редакцію «НС». Там точилося життя, що його ніякі комунізми, режими та комуністи не могли стримати; там творилася леґенда, якої тепер нікому згадувати й шанувати. Узагалі «НС» як культурне явище відійшло в минуле неописаним, напіванонімним. Якщо Мирослав Вербовий не залишить своїх спогадів – це буде взагалі катастрофа.
Я приходив у редакцію пополудні. Пані Анна – які в неї були блискучі очі! – вносила коридором дві чашки кави у свою робочу кімнату, запрошувала мене, і після цього кількадесят хвилин можна було слухати її розповіді. Якщо
вона довіряла комусь, розповіді ставали дуже особистими. Так я дізнався про історію її кохання та про її чоловіка.
Вона мала свою оцінку старих редакторів Миколи Щирби чи Григорія Боярського. З першим можна було жити, бо був щиріший, але другий, любитель жінок, не дочекався прихильних оцінок. Узагалі пані Анна нарікала на низький клас редакційного чоловіцтва.
Мене любила чомусь настільки, що, коли я одного разу прийшов у редакцію з дівчиною, вона казала нам закритися
в кімнаті, а сама збиралася сторожити з іншого боку дверей…
Цінувала творчих індивідів, виділяючи здебільшого чоловіків. Жінки в неї під категорію творців не попадали. Тоді в редакції на Новоґродзькій частим гостем був Микола Рябчук, бо в 90-х у Києві з грошима навіть у такого автора
було скупо. Підробляв. От прийде, сяде в малій кімнаті поруч з Анною на кілька годин, а потім – віддає готовий машинопис: політичний коментар, рецензію Місилової «Акції „Вісла”». Цєхановичці, як ми її називали, це імпонувало.
Я не знав, що вона, хоч сама не писала текстів, за роки праці навчилася легко впізнавати, хто є хто, а що є що (хвалити Цєхановичка не була скора). І от одного разу я писав про «Журавлів», і не вдома, а в редакції на Рябчуковому місці. Анна підходила, дивилася, як розростається текст, і наприкінці сказала: «Творець…». Мав я вже 30 років, але це була похвала, неабияк для мене цінна.
У мене є подарунок від неї. Це її посвідчення працівниці редакції. Посвідчення старе, але Анна Цєханович на ньому молода й прекрасна. Дала мені цей подарунок, хоч, хтозна, чи раніше не мала наміру викинути старі обгортки разом з фото. Однак глянула й, даючи, сказала: «Богданю, тримай курс…». ■
Ірина Боберська:
Аня (властиво, тоді – пані Аня) появилась у моєму житті 1 грудня 1980 р. Це був перший день моєї праці в тижневику «Наше слово», а саме — у друкарні «Тамка», де знаходилось робоче місце коректорок і технічної редакторки газети, якою була Анна Цєханович. Пані Аня була дуже вимоглива, рішуча і конкретна, слідкувала за дотриманням термінів виходу газети, не допускала спізнень, одним словом, була хорошим фахівцем і своєрідним посередником між нами та працівниками друкарні, які набирали тексти, а після її редакції робили ломку газети. Пані Аня була дуже компетентною людиною, тому я багато від неї навчилась. Ця праця мене настільки зацікавила, що я вирішила піти на курси технічного редаґування, які закінчила два роки пізніше. З часом у поліграфїї наступили величезні зміни – з’явились комп’ютери, оцифрування, але запах друкарської фарби залишився невід’ємним елементом спогаду про мою працю з Анною Цєханович… ■
Ігор Щерба, головний редактор «Нашого слова» в 1995- 2002 рр:
Я прийшов працювати в редакцію у складний для неї час. Це був час персональних змін і в ОУП, і в «Нашому слові», через що атмосфера в колективі була не найкраща. Прихід людини ззовні мав покращити міжлюдські відносини в редакції, яка тоді знаходилася в центрі Варшави на вул. Новоґродзькій, 15. Людиною, яка внесла спокій і лад у бурхливі редакційні будні, була Анна Цєханович. Вона вміла розмовляти з кожним, навіть з поетичним хуліганом Остапом Лапським, який дозволяв собі часом веселі витівки щодо журналісток.
Однак, я хотів би згадати Анну трохи в ширшому контексті. Вона була технічною редакторкою в часи змін. Настала
епоха комп’ютерів і треба було звикати нам усім до нових викликів. Дивлячись на видавничий процес тижневика через призму часу та участь у ньому Анни, я все більше усвідомлюю, який шлях ми пройшли. Адже тоді все робилося на ходу: тексти писалися на друкарській машинці, макет сторінки виклеювали на аркуші паперу. Те саме відносилося й до фотографій: треба було все виміряти лінійкою, краї обклеїти «гусячою шкіркою» і т. д. До сих пір пам’ятаю вираз обличчя Анни, коли вона приносила макет газети, з якого звисали «хвости», тобто статті, що не поміщалися на сторінку. Це була дуже мозолиста робота, яка забирала у кожного з нас багато часу, а в Анни також вихідні. Але вона сприймала «нашеслівську» дійсність з легким серцем і почуттям гордості за результати своєї кропіткої роботи.
Пам’ятаю, як освоюючи нову комп’ютерну техніку, Анна вживала безліч «ненормативної лексики», проте в її голосі
завжди відчувалося бажання побороти перешкоди. І це, здається, була головна риса її характеру. ■
