о. Віктор Головач ■ 50-ліття ліцею в Ґурові-Ілавецькому ■ №25, 2018-06-24

У 1960-ті роки про вибір школи вирішували батьки і від них залежало, де їхні діти будуть продовжувати навчання. Для навчання в українських класах ґурово-ілавецького ліцею треба було переконувати батьків, щоб туди посилали своїх дітей. Робили це в основному деякі місцеві вчителі української мови. А коли на хвилі реформи шкільництва 1968 р. виринула можливість (не без труднощів) створення паралельних українських класів («Б») у Загальноосвітньому ліцеї в Ґурові-Ілавецькому, до діла переконування приступив і Теофіль Щерба. За ініціативи Т. Щерби, його зусиллям створювалася можливість відкрити навчання української мови у загальноосвітньому ліцеї. Його особисті контакти з батьками приносили позитивні результати. Він, маючи мотоцикл «Ява», їздив по селах, де в початкових школах проводилося навчання української мови. Тут переконував батьків і збирав учнів. Основна трудність – це писемна заява від батьків. Чому в тому була проблема?

Після переселення українців 1947 р. під час Операції «Вісла» на терени Східної Пруссії переслідування не зупинялися. Хоча б згадати тільки лютий 1948 р., коли Управління безпеки [УБ] в Бранєві провело «операцію Лельково». Арештували 70 українців, 20 засудили до 10-ти і більше років тюрми. А початки 1960-х – це «боротьба з націоналізмом». в січні 1960 р. на ІІ З’їзді УСКТ віце-міністр внутрішніх справ Зиґфрид Шнек заявляв: «…вашим важливим завданням є бачити ворога на власному подвір’ї і це власне подвір’я вичистити від сміття залізною мітлою».

У національно свідомих батьків того часу – слідкування УБ за окремими середовищами й особами – це основна причина здержливості від писемної заяви про навчання української мови їхніх дітей. У них існував фактор страху про долю своїх нащадків.

Незважаючи на те, мої батьки хотіли передати нам чим побільше зі своєї культурної спадщини, тому й вирішили послати мене (а потім і мої дві сестри) до Загальноосвітнього ліцею в Ґурові-Ілавецькому. Казали: «підеш до Нашої школи, чогось більше навчишся». Не скажу, що я був пасивний. До мене промовляла фраза: «щось більше навчишся». У той час мене цікавила музика і я хотів навчитися грати на інструменті і чомусь я ці бажання пов’язував з ліцеєм у Ґурові. Був ще інший фактор, який промовчували. Це – бажання майбутнього дітей. Щоб вони запізнавались зі своїми, дружили і в майбутньому одружувались зі своїми і виходили заміж за своїх. «А чи одружився зі своєю, чи вийшла заміж за свого?» Такі питання часто було чути в розмовах старших людей. Школа в цьому також давала їм якусь надію.

Я розглядаю школу як середовище формування особистості, не в категоріях позитивного чи неґативного. Позитивне й неґативне можемо знайти у всіх школах. Враховуючи часову перспективу, вже саме перебування в Нашій школі дало можливість, може, не до кінця усвідомлюючи в той час, формування особистості, національної ідентичності. Офіційне вивчання мови і літератури було важливим фактором. Ця офіційність для мого покоління була дуже потрібною. Моє покоління виховувалося на усній історії, переказах і ми знали, що не треба те знання розповсюджувати. У той час не про все можна було говорити. Хоч мені було ясно, який мій рід, бо ж виніс я це з хати, а також українське середовище (село Лельково і церква в Пєнєнжні), в якому виростав, мало великий вплив на формування моєї свідомості. Однак Наша школа, а точніше класи «Б» – офіційне вивчання, хоч тільки української мови і літератури, давало самовпевненість.

Пригадую, як на паузі запитав я професора Щербу про упівців. Змалку наслухався розповідей про визвольні змагання, і знав, що про те не можна говорити вголос. Думаю, що шукав я офіційності, тому й запитав. Відповідь учителя була: Ти слухай і мотай на вус. Я зрозумів усе! Це була важлива лекція з української історії, якої в той час у ліцеї ми не вивчали.

Небагато було можливостей для учнів розвивати свої зацікавлення. Крім ансамблю пісні і танцю «Думка» було мало або й не було інших форм, щоб зацікавлювати учнів. Ми самотужки щось вивчали, чимось цікавилися: хтось малюванням (Богдан Вітик), хтось проявленням фотографічних плівок (Богдан Мілян), а дівчата: Марійка Мандрик, Христина Юройць театром. Тоді у школі й не так звертали на це увагу.

Я цікавився історією. Змалку любив слухати розповідей дідусів і батьків про селянські народні звичаї, побутові історії, церковні традиції, які завжди починалися: «А в нас вдома». Так починали розповідати про часи перед виселенням з прадідівських земель. Для українських переселенців, Пруссія не була їхнім домом. Це підкреслювала саме ця ж фраза: «А в нас вдома». Розповіді були й про жахіття переселення. Історії України у школі ми не вивчали, тому усна історія, історія – свідоцтво пережитого було єдиним джерелом знання. Інший предмет мого зацікавлення – це астрономія. На жаль, і тут не було змоги розвивати знання в цій галузі, бо у школі для цього не було інструментів, був тільки один малий телескоп (під ключем у шафі), але кілька разів учитель Т. Цеймер дав дозвіл його вживати.

Професор Щерба, порівнюючи з іншими учителями, проводив з нами найбільше часу. Він вчив нас української і російської мови, української літератури, вів виховні години. Пригадування про важливість спілкуватися українською мовою (не цвенькайте) мали вплив, хоч не на всіх, на ставлення до мови. Для мене, коли зустрічаюсь з українцями, природним є спілкування цією ж мовою, хіба що вони не володіють нею. Мова є носієм культурних цінностей народу. Мені запам’ятався й Т. Цеймер – учитель географії та астрономії, а також керівник гуртожитку. Він вимагав здисциплінованого життя. Це не всім подобалося. Бували порушення побутових правил у гуртожитку. А за тим приходили методи коректування – напр., стругання картоплі.

Однак на сформування людини має вплив передусім сім’я, а далі середовище, в якому вона виростає, церква і школа. Можна сказати, що Наша школа мала позитивний, доповнюючий вплив на формування моєї особистості. Я вибрав шлях, який дає мені змогу реалізації персональної ідентичності, осмисленої на канві українських культурних цінностей. Саме цей вибір формувався під час навчання в ліцеї. ■

Поділитися: