ДОРОТА НАВПАКИ ■ ПОГЛЯДИ ■ №33, 2018-08-19
Коли ми юні, нам хочеться самовиражатись завдяки зовнішньому вигляду. Часто наш вигляд – це протест проти правил, виклик батькам, школі, суспільству. У 16 років, живучи у Львові, будучи з порядної галицької родини, я стала неформалкою. Багато сережок у вухах, кольорове волосся, спідниці поверх штанів, аграфки всюди, де можна, море різних «феньок» і прикрас. Хлопці з моєї компанії мали широкі штани і довге волосся. У школі нас цькували «реальні пацани», ми відчували себе в андеграунді, і нам це подобалось. На 1 курсі я сама проколола собі губу, але не дуже вдало, тому батьки мене легко підкупили стильними важкими черевиками, у народі званими «гадами», взамін за те, що я зніму кульчик. Перші курси університету були райськими, у певному сенсі, для нас – юних неформалів. Адже у широких університетських коридорах і на площі перед альма-матер ми виявили, що нас багато. Ми вихоплювали одне одного поглядами, знайомились, ходили разом на рок-концерти у легендарну львівську «Ляльку». Ближче до кінця університету ці загострення у зовнішньому вигляді почали якось стиратись, щось почало змінюватись. Ми, мабуть, почали дорослішати. Уже на випускному деякі однокурсниці, що приїхали у свій час до Львова, з сіл або маленьких міст, признались, що на 1 курсі, коли я проходила поруч, вони хрестились за моїми плечима. Мене це дуже розвеселило і викликало ностальгію за часом, коли зовнішній вигляд міг бути аж таким шокуючим і важливим. Коли я проколола ніс, цим вже важко було когось здивувати, хіба що моїх бабусь. Ніс на той момент (приблизно 2007 рік) проколювали представниці різних субкультур і просто звичайні чемні дівчата. Час привертання уваги до свого яскравого зовнішнього вигляду і реагування на чужий, здається, закінчився. Я почала викладати в університеті. Невдовзі я дізналась, що нові студенти, які мене ще не знали або не запам’ятали, говорили про мене поміж собою: та симпатична дівчина з кульчиком в носі. Отже, якими би ми дорослими не були, ми все-таки й далі реагуємо на зовнішній вигляд інших, навіть на такий, що лише трішки відрізняє людину від загальної маси. Я захистила дисертацію ще з кульчиком у носі, а потім він сам десь випав, загубився. Так, наче виконав свою місію продемонструвати усім (зокрема бабцям), що можна бути успішним викладачем, серйозним на-
уковцем із пірсингом на обличчі.
Довгий час мені здавалося, що з юністю мого покоління закінчились усі ці поділи на звичайних і незвичайних,
формалів і неформалів. І справді, молодіжних субкультур стало тепер дуже багато, вони дуже динамічно розвиваються і змінюються. Підлітки з пірсингом і кольоровим волоссям вже нікого не здивують, проте у дорослому житті все ще існує маса стереотипів і правил, яких ти маєш дотримуватись, щоб надто не відрізнятись, інакше неодмінно будеш натикатись на несхвалення і нерозуміння.
Усе, як то кажуть, пізнається у порівнянні, і лишень поживши деякий час у Польщі, я збагнула, що тут до зовнішнього вигляду – як власного, так і чужого – ставлення більш байдуже, аніж в Україні. Чим далі на Захід, тим менше шансів ловити на собі здивовані погляди, якщо ти виглядаєш якось нестандартно. Можливо, це також специфіка більших міст. У Львові, де всі або твої знайомі, або знайомі знайомих, важко не привертати до себе увагу. У Варшаві, набагато легше залишатись незауваженим. За 5 років життя у Польщі я звикла до того, що люди тут не так зациклюються на зовнішніх ознаках – це стосується не лише вигляду, але й машин, будинків і, загалом, способу життя. Тут не мусить бути все «по-багатому» чи «краще, ніж у сусіда». Але є одне «але», яке мене тривожить. Я дуже люблю спостерігати за людьми. І я зауважила, що, якщо хтось у Польщі неадекватно реагує на зовнішність інших, тикає пальцями, сміється, то часто це наші люди з України. Приїжджаючи сюди, багато українців не готові до того, що чоловіки будуть ходити у вузьких штанах, сорочках у квіточки, з гарними зачісками і вищипаними бровами, або до того, що у багатьох тіла вкриті різнокольоровими татуюваннями. Виходить, що, залишаючи свою країну, українці не завжди залишають свої стереотипи і обмеження. Нещодавно ми з чоловіком і другом їхали з вокзалу «Варшава Заходня» на весілля за місто. Усі троє ми були нарядно одяшнені: хлопці у модних костюмах, з метеликами і кольоровими подарунками, а я у святковій сукенці, намальована, з зачіскою. Можливо, ми
справді виглядали у буденній метушні вокзалу трохи недоречно, але ніхто не звертав на нас увагу. Ніхто, окрім
групки чоловіків з України, що одразу почали на нас зиркати, підсміюватись і перешіптуватись. Виходить якось так дивно, що можна бути висміяними, дискримінованими за зовнішніми ознаками у чужій країні громадянами своєї власної.
Мені би хотілось приїжджати до Львова у подертих джинсах і не чути від старшого покоління, що я виглядаю як безпритульна. Хотілось би іноді вийти на львівську площу Ринок на каву одягненою максимально просто, без макіяжу, і не відчувати себе якоюсь обділеною, не ловити на собі жалісливі погляди інших, одягнених, наче на
подіум. Але найбільше мені хотілось би не розпізнавати українців у Варшаві за їхньою неадекватною реакцією на
зовнішність когось, хто не вписується у їхні уявлення чи звички. Мені завжди здавалось, що толерантність до іншої людини приходить з дорослістю. Діти і підлітки часто цькують когось, хто відрізняється від них. Але у дорослому світі все мало би бути по-іншому. Не повинно бути ворожості до когось, хто розмовляє іншою мовою, є іншої національності чи відрізняється зовнішньо. Не повинно бути, але є. Дорослість – це не завжди розум, не завжди долання кордонів у головах. Іноді таки здається, що бути неформалом у підлітковому віці легше, аніж індивідуальністю у звичному світі дорослих.
