15.05.2023
«Гумор – це дуже сильна підтримка»
Аліна Кувалдіна ■ РОЗМОВА ■ №16, 2023-04-23 Сашко Даниленко – український художник-мультиплікатор, котрий живе та працює у США. Багато робіт Сашка після 24 лютого...
Аліна Кувалдіна ■ КУЛЬТУРА ■ №34, 2023-08-27
Нікіта Тітов — відомий український художник і плакатист. Серед його робіт – живопис, ілюстрація, графіка та дизайн. Особливої популярності набули ілюстрації художника на тему війни, котрі швидко набули популярності в соціальних мережах завдяки своїй актуальності та влучності.
Художник також займає активну громадську позицію, виступаючи за збільшення інклюзивності українського суспільства. Крім цього, на своїй фейсбук-сторінці він розповідає про власний досвід життя з біполярно-афективним розладом, розширюючи таким чином обізнаність про ментальні розлади та хвороби серед українців.
«Нашому слову» Нікіта розповів, як йому допомагає у творчості досвід роботи в рекламі, яка ілюстрація стала символом його життя за останній час та що потрібно зробити українцям, аби наблизити психіатричну інклюзію.
– Плакати – це насправді не вся моя творчість. Плакатом я називаю те, що стосується політичної ситуації і взагалі подій в Україні. Але також у мене є роботи про кохання, наприклад. Я не називаю їх ані плакатами, ані постерами. Це моє цифрове мистецтво.
Щодо плакатів, то я малюю їх, бо образ сам по собі вбирає в себе набагато більше, ніж будь-яке поняття або цифри. Найбільш об’ємна мова – це мова образів, за допомогою яких можна розповісти або певну історію, або відчуття. А плакат – це дуже стисло передана думка, за якою стоїть дуже багато емоцій. І не тільки моїх, а, як виявляється, і людей, які на них дивляться.
Тож це доволі простий і ефективний спосіб розповісти те, що я думаю, при цьому уникнути великої кількості літер.
– Почнемо з того, що мене дуже великий досвід роботи в рекламі. Я працював там приблизно 13 років. Із них більшу частину свого творчого рекламного життя я присвятив створенню рекламних компаній для дуже відомих брендів. Як світових, так і українських.
Робота в рекламі – це постійна розмова з людьми, зокрема, за допомогою певних символів або якихось історій, як, наприклад, в рекламних роликах. І плюс, це така робота, що потребує дуже швидких рішень. Тож у мене є дуже великий досвід того, як створювати якісь повідомлення, меседжі та як їх демонструвати. А ще – як дивитися на будь-що під різними кутами зору.
Одним словом, реклама дала мені велику школу, я вмію дивитися на речі не прямо в лоб, а з усіх боків. Тож знаходити якийсь певний образ – це для мене доволі… ну, не те, щоб зовсім легко. Але це, скажімо, в моєму випадку дуже натренований м’яз.
Та не можна казати, що це тільки механічна робота. Є певні моменти, коли я сам дивуюся – як з’являються ідеї. А останнім часом вони зазвичай з’являються дуже швидко, я відчуваю себе фактично таким собі «приймачем». Починаю про щось думати – і відразу маю ідеї.
Я ніколи не роблю якихось замальовок, не думаю, як це має виглядати, не шукаю ідеальних завершених ліній чи якогось ідеального вишуканого дизайну. Мені важливо просто передати те, що я відчуваю зараз.
Приходить думка, і я миттєво створюю малюнок для того, щоб просто звільнити себе від того стану, в якому перебуваю. Часто це ж дуже болючі історії. А коли ти ділишся тим, що тобі болить, то це своєрідна терапія, стає трошки легше. Тож мені дуже пощастило, що я митець, бо, виходить, я сам собі трохи лікар, можу керувати своїми станами.
– У мене такого не було довгий час взагалі. Бо кожен з малюнків – це певна історія дня або цілого досвіду. І дуже важко в житті все розділити і сказати, що цей момент був найкращий, а цей найгірший. Бо насправді кожен день, який ми тут живемо, є квитком з народження в смерть. І важко виділити будь-який день. Навіть якщо ти, грубо кажучи, лежав на ліжку цілий день, він все одно має дуже велику цінність. Це особливо розумієш під час таких подій, як війна. Коли знаєш, скільки людей страждає, скільки людей гине.
Але я також зрозумів для себе: якщо об’єднати все, що я робив, то є одна робота, яку можна називати певним символом мого життя за останній час. Це «Дякую Боже, що я зараз тут». Вона найбільш чітко передає те, що я відчуваю взагалі в цій ситуації. Бо я насправді відчуваю і гордість через те, що я тут, в Україні, і одночасно великий біль. Я також розумію, що всі ці події дуже впливають на мене як на людину і вони мене формують. Я розумію, що таким би, як зараз, я не став би в будь-якій іншій країні. І наскільки б це не було страшно і боляче, але я кожен день дякую, що я саме тут, в Україні.
– По-перше, мені сама творчість допомагає, для мене це вже терапія. Хоча є і періоди, коли час від часу я дуже виснажений через те, що дуже багато роблю. Фейсбук – це не все, що відбувається в моєму житті, і в творчому плані так само. Тож я, чесно кажучи, іноді себе просто заганяю в якісь важкі стани, також враховуючи хворобу…
По-друге, сил додає, коли ти дивишся на людей, особливо на військових, на наших волонтерів. В мене є багато знайомих волонтерів ще з 2014-2015 років, у них вже давно є втома від війни. Вона з’явилася не зараз, не вчора, а триває роками, майже 10 років. І коли дивишся на цих людей, то розумієш, що ти не можеш опускати руки, ти маєш все одно щось робити. Скільки у нас хлопці без ротацій взагалі воюють зараз, і вони просто весь час на передовій. Тобто ти можеш нічого не робити, але вони не можуть. І це настільки надихає, змушує задуматися. І тоді продовжуєш працювати і все.
– Можу сказати, що зараз починають відбуватися зміни. Якщо взяти нашу медицину загалом, і психіатрію зокрема, то вони у нас зробили неймовірний крок. Навіть не стільки в якихось там технологічних рішеннях, бо у нас нема великих ресурсів, скільки в людяності.
У нас було дуже багато нарікань на нашу медицину в більш-менш мирний час. Але зараз я можу сказати, що велика кількість лікарів просто перестрибнули через прірву. І те, що вони зараз роблять, в плані людського підходу, пошуку рішень, намагання врятувати наших хлопців, важко порівняти з закордонною медициною.
Зараз я співпрацюю з новим лікарем-психіатром, який має досвід і працює з хлопцями, які повернулися з фронту, але поки ми цих тем не торкалися, бо зараз більше працюємо над моїми власними станами. Але на майбутнє домовилися, що будемо щось робити. Я як творча людина і він як професіонал.
Взагалі, якщо говорити про інклюзію, то в нас не інклюзивна країна ні для кого. Ні вулиці, ні заклади, ні державні установи не пристосовані для людей з особливими потребами. Хоча державні установи вже десь попідтягувалися. Наприклад, ЦНАПи (Центри надання адміністративних послуг – прим. ред.) будують такі, більш-менш інклюзивні простори.
Але стосовно саме психіатричної інклюзії, то в нас просто катастрофа. Ми реально на якомусь печерному рівні знаходимось, але не тільки держава. У нас люди перебувають на рівні неандертальців. І саме тому я почав зараз вести блог і розповідати про свої хвороби для того, щоб привернути до цього увагу. Аби люди почали розуміти, що це такі особливості, це такі вади. Можливо, в деяких проявах вони не дуже приємні, але нам потрібно вчитися одному простому слову – повазі.
Бо у нас немає поваги насправді. Це слово з’явилося у нас на Майдані у 2014 році, потім трошки ми його загубили. Потім воно знов у нас з’явилося, під час подій в Донецькому аеропорту. І потім теж ми почали його губити. І 2022 рік, він просто створив неймовірний прецедент, коли українське слово «повага» звучало по всьому світу. Тобто весь світ поставився до нас повагою, як і ми самі. І потім ми знову це втратили.
Нам треба вчитися дуже простим речам. Треба поважати людей навколо і навчитися поважати самих себе. Бо психіатрична інклюзія – це найбільша проблема, яка зараз насправді стоїть перед нами. Це набагато страшніше, ніж економічні випробування в майбутньому, бідність і тому подібне. Навіть не порівняти з, наприклад, можливим спалахом злочинності.
Бо повернуться з війни люди, а в нас немає такої кількості підходящих робочих місць і більше того – немає психіатричної інклюзії. Нам потрібні зміни на рівні не тільки влади, а й на рівні родин, дружин, матерів, синів. Навчитися приймати людей, які вже змінилися.
І нам треба також усім вчитися розмовляти і з військовими, і одне з одними. Просто ми зовсім цього не вміємо робити. У нас зараз два важливі слова – це «повага» і «людяність». І нам потрібно колосальними темпами вчитися ці два слова застосовувати. Не просто декларувати, не просто називати. Нам треба вчитися жити з цими словами в середині себе. І це надскладне завдання, але це завдання абсолютно для всіх.
Ми зустрінемося з речами, досвіду яких у нас ще не було. І проблеми, з якими ми стикнемося через відсутність людяності, поваги і розуміння, будуть настільки великі, що зможуть мати різні не дуже позитивні наслідки.
Нікіта Тітов — відомий український художник і плакатист. Серед його робіт – живопис, ілюстрація, графіка та дизайн. Особливої популярності набули ілюстрації художника на тему війни, котрі швидко набули популярності в соціальних мережах завдяки своїй актуальності та влучності.
Художник також займає активну громадську позицію, виступаючи за збільшення інклюзивності українського суспільства. Крім цього, на своїй фейсбук-сторінці він розповідає про власний досвід життя з біполярно-афективним розладом, розширюючи таким чином обізнаність про ментальні розлади та хвороби серед українців.
«Нашому слову» Нікіта розповів, як йому допомагає у творчості досвід роботи в рекламі, яка ілюстрація стала символом його життя за останній час та що потрібно зробити українцям, аби наблизити психіатричну інклюзію.
– Плакати – це насправді не вся моя творчість. Плакатом я називаю те, що стосується політичної ситуації і взагалі подій в Україні. Але також у мене є роботи про кохання, наприклад. Я не називаю їх ані плакатами, ані постерами. Це моє цифрове мистецтво.
Щодо плакатів, то я малюю їх, бо образ сам по собі вбирає в себе набагато більше, ніж будь-яке поняття або цифри. Найбільш об’ємна мова – це мова образів, за допомогою яких можна розповісти або певну історію, або відчуття. А плакат – це дуже стисло передана думка, за якою стоїть дуже багато емоцій. І не тільки моїх, а, як виявляється, і людей, які на них дивляться.
Тож це доволі простий і ефективний спосіб розповісти те, що я думаю, при цьому уникнути великої кількості літер.
– Почнемо з того, що мене дуже великий досвід роботи в рекламі. Я працював там приблизно 13 років. Із них більшу частину свого творчого рекламного життя я присвятив створенню рекламних компаній для дуже відомих брендів. Як світових, так і українських.
Робота в рекламі – це постійна розмова з людьми, зокрема, за допомогою певних символів або якихось історій, як, наприклад, в рекламних роликах. І плюс, це така робота, що потребує дуже швидких рішень. Тож у мене є дуже великий досвід того, як створювати якісь повідомлення, меседжі та як їх демонструвати. А ще – як дивитися на будь-що під різними кутами зору.
Одним словом, реклама дала мені велику школу, я вмію дивитися на речі не прямо в лоб, а з усіх боків. Тож знаходити якийсь певний образ – це для мене доволі… ну, не те, щоб зовсім легко. Але це, скажімо, в моєму випадку дуже натренований м’яз.
Та не можна казати, що це тільки механічна робота. Є певні моменти, коли я сам дивуюся – як з’являються ідеї. А останнім часом вони зазвичай з’являються дуже швидко, я відчуваю себе фактично таким собі «приймачем». Починаю про щось думати – і відразу маю ідеї.
Я ніколи не роблю якихось замальовок, не думаю, як це має виглядати, не шукаю ідеальних завершених ліній чи якогось ідеального вишуканого дизайну. Мені важливо просто передати те, що я відчуваю зараз.
Приходить думка, і я миттєво створюю малюнок для того, щоб просто звільнити себе від того стану, в якому перебуваю. Часто це ж дуже болючі історії. А коли ти ділишся тим, що тобі болить, то це своєрідна терапія, стає трошки легше. Тож мені дуже пощастило, що я митець, бо, виходить, я сам собі трохи лікар, можу керувати своїми станами.
– У мене такого не було довгий час взагалі. Бо кожен з малюнків – це певна історія дня або цілого досвіду. І дуже важко в житті все розділити і сказати, що цей момент був найкращий, а цей найгірший. Бо насправді кожен день, який ми тут живемо, є квитком з народження в смерть. І важко виділити будь-який день. Навіть якщо ти, грубо кажучи, лежав на ліжку цілий день, він все одно має дуже велику цінність. Це особливо розумієш під час таких подій, як війна. Коли знаєш, скільки людей страждає, скільки людей гине.
Але я також зрозумів для себе: якщо об’єднати все, що я робив, то є одна робота, яку можна називати певним символом мого життя за останній час. Це «Дякую Боже, що я зараз тут». Вона найбільш чітко передає те, що я відчуваю взагалі в цій ситуації. Бо я насправді відчуваю і гордість через те, що я тут, в Україні, і одночасно великий біль. Я також розумію, що всі ці події дуже впливають на мене як на людину і вони мене формують. Я розумію, що таким би, як зараз, я не став би в будь-якій іншій країні. І наскільки б це не було страшно і боляче, але я кожен день дякую, що я саме тут, в Україні.
– По-перше, мені сама творчість допомагає, для мене це вже терапія. Хоча є і періоди, коли час від часу я дуже виснажений через те, що дуже багато роблю. Фейсбук – це не все, що відбувається в моєму житті, і в творчому плані так само. Тож я, чесно кажучи, іноді себе просто заганяю в якісь важкі стани, також враховуючи хворобу…
По-друге, сил додає, коли ти дивишся на людей, особливо на військових, на наших волонтерів. В мене є багато знайомих волонтерів ще з 2014-2015 років, у них вже давно є втома від війни. Вона з’явилася не зараз, не вчора, а триває роками, майже 10 років. І коли дивишся на цих людей, то розумієш, що ти не можеш опускати руки, ти маєш все одно щось робити. Скільки у нас хлопці без ротацій взагалі воюють зараз, і вони просто весь час на передовій. Тобто ти можеш нічого не робити, але вони не можуть. І це настільки надихає, змушує задуматися. І тоді продовжуєш працювати і все.
– Можу сказати, що зараз починають відбуватися зміни. Якщо взяти нашу медицину загалом, і психіатрію зокрема, то вони у нас зробили неймовірний крок. Навіть не стільки в якихось там технологічних рішеннях, бо у нас нема великих ресурсів, скільки в людяності.
У нас було дуже багато нарікань на нашу медицину в більш-менш мирний час. Але зараз я можу сказати, що велика кількість лікарів просто перестрибнули через прірву. І те, що вони зараз роблять, в плані людського підходу, пошуку рішень, намагання врятувати наших хлопців, важко порівняти з закордонною медициною.
Зараз я співпрацюю з новим лікарем-психіатром, який має досвід і працює з хлопцями, які повернулися з фронту, але поки ми цих тем не торкалися, бо зараз більше працюємо над моїми власними станами. Але на майбутнє домовилися, що будемо щось робити. Я як творча людина і він як професіонал.
Взагалі, якщо говорити про інклюзію, то в нас не інклюзивна країна ні для кого. Ні вулиці, ні заклади, ні державні установи не пристосовані для людей з особливими потребами. Хоча державні установи вже десь попідтягувалися. Наприклад, ЦНАПи (Центри надання адміністративних послуг – прим. ред.) будують такі, більш-менш інклюзивні простори.
Але стосовно саме психіатричної інклюзії, то в нас просто катастрофа. Ми реально на якомусь печерному рівні знаходимось, але не тільки держава. У нас люди перебувають на рівні неандертальців. І саме тому я почав зараз вести блог і розповідати про свої хвороби для того, щоб привернути до цього увагу. Аби люди почали розуміти, що це такі особливості, це такі вади. Можливо, в деяких проявах вони не дуже приємні, але нам потрібно вчитися одному простому слову – повазі.
Бо у нас немає поваги насправді. Це слово з’явилося у нас на Майдані у 2014 році, потім трошки ми його загубили. Потім воно знов у нас з’явилося, під час подій в Донецькому аеропорту. І потім теж ми почали його губити. І 2022 рік, він просто створив неймовірний прецедент, коли українське слово «повага» звучало по всьому світу. Тобто весь світ поставився до нас повагою, як і ми самі. І потім ми знову це втратили.
Нам треба вчитися дуже простим речам. Треба поважати людей навколо і навчитися поважати самих себе. Бо психіатрична інклюзія – це найбільша проблема, яка зараз насправді стоїть перед нами. Це набагато страшніше, ніж економічні випробування в майбутньому, бідність і тому подібне. Навіть не порівняти з, наприклад, можливим спалахом злочинності.
Бо повернуться з війни люди, а в нас немає такої кількості підходящих робочих місць і більше того – немає психіатричної інклюзії. Нам потрібні зміни на рівні не тільки влади, а й на рівні родин, дружин, матерів, синів. Навчитися приймати людей, які вже змінилися.
І нам треба також усім вчитися розмовляти і з військовими, і одне з одними. Просто ми зовсім цього не вміємо робити. У нас зараз два важливі слова – це «повага» і «людяність». І нам потрібно колосальними темпами вчитися ці два слова застосовувати. Не просто декларувати, не просто називати. Нам треба вчитися жити з цими словами в середині себе. І це надскладне завдання, але це завдання абсолютно для всіх.
Ми зустрінемося з речами, досвіду яких у нас ще не було. І проблеми, з якими ми стикнемося через відсутність людяності, поваги і розуміння, будуть настільки великі, що зможуть мати різні не дуже позитивні наслідки.