Григорій Сподарик ■ АНАЛІТИКА ■ №10, 2021-03-07
Польський Сейм у 2016 році окремою постановою визнав Волинську трагедію людиновбивством (пол. ludobójstwo, геноцид). Проте донині серед фахівців немає єдиного підходу до того, як оцінювати ці події.
Водночас, залежно від інтерпретації, такий термін можна вжити і щодо депортації українців в межах акції «Вісла». Дискусію про проблему геноциду і приклади його використання у політиці окремих держав 22 лютого організувала Лабораторія імені проф. Ричарда Пайпса, що діє при Інституті політичних студій Польської академії наук.
У науковій літературі існує понад 50 визначень геноциду. Тому, по суті, ним може бути все, що хтось визнає такою трагедією. З іншого боку, широка інтерпретація дає можливість заперечень. Ситуацію не змінила прийнята у 1948 році Організацією об’єднаних націй Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Серед широко описаних випадків новітніх часів є Голокост євреїв, вбивство 1,5 мільйона вірмен в Османській імперії (1915-1923) чи Голодомор в Україні. Масові вбивства траплялися і в колонізаторську добу, коли страждало, зокрема, корінне населення Америки. Геноциди відбувалися і відбуваються в наші часи. Науковці не пишуть позитивних сценаріїв й для майбутнього, в якому причиною масових убивств можуть бути кліматичні зміни, боротьба за воду чи доступ до сільськогосподарської землі.
Учасник дискусії, професор Пйотр Мадайчик, підкреслив, що метою геноциду не мусить бути саме вбивство, а просто бажання знищити окрему групу людей. Тому в Польщі краще було би вживати саме термін «геноцид», а не «людиновбивство». На думку науковця, перший термін не треба використовувати у суперечках про те, хто більше постраждав. Основною метою досліджень повинно бути вивчення механізмів – наприклад, тих які призвели до геноциду або його припинили. Тим не менше, визнання або заперечення такої події часто використовується предметно. До прикладу, офіційний Ізраїль досі не визнає геноцидом вбивство вірмен в Османській імперії, бо хоче мати підтримку Туреччини у напружених відносинах з арабськими сусідами.
Ще один співрозмовник, професор Лех Ніяковський, зауважив, що проблеми з розмовами про геноциди чимось нагадують дискусії щодо післявоєнних польських концтаборів. Сама згадка про таке формулювання спричиняє критику і навіть може бути підставою для судового процесу через образу польського народу. Тут видно, як політика втручається у наукові дослідження. Відомо також, що певні дослідники в окремих державах досі не можуть потрапити до архівів. Водночас у Польщі дуже легко отримати і такий доступ, і непогані гонорари за праці, тема яких – поляки як жертви.
Редактор Константи Ґеберт, зі свого боку, наголосив, що знищення якоїсь нації має свої особливі риси – масовий характер, бажання винищити всіх її представників у світі тощо. На його думку, турки, вбиваючи вірмен, не мали такого наміру, натомість німці, організовуючи Голокост, – уже так. Їм не вдалося повністю досягти цієї мети, бо вони програли війну. На думку редактора, говорячи про геноцид, завжди варто уточнювати, кого він стосується – євреїв, вірмен, тутсі тощо. Таке означення не відбирає у тих, хто вижив, почуття особливості їхньої трагедії. Не створює враження, мовляв, «вона була всього-на-всього однією з багатьох».
Константи Ґеберт підкреслив також, що базова риса геноцидів, яка відрізняє їх від інших масових злочинів, – те, що їх скоюють моральні люди. Вони не мусять керуватися задоволенням від убивства чи прагненням розбагатіти; вони вважають, що створюють умови для кращого світу, побудові якого загрожує визначена ними група людей. Середньовічні описи завоювань показують, що спочатку ставалася кривава різня, яка закінчувалася за кілька днів. Агресори втомлювалися і зупинялися. Якщо комусь вдавалося вижити, то його вже не чіпали. У випадку геноциду все інакше. «Тут дія відбувається не для того, аби задовольнити свої потреби чи отримати задоволення, а щоби робити жахливі речі в ім‘я створення кращого світу», – пояснив Константи Ґеберт.
Під час дискусії учасників попросили також прокоментувати питання Волинської трагедії. Лех Ніяковський зауважив, що ця сумна сторінка польсько-української історії має більше ознак етнічної чистки, ніж геноциду. «На мою думку, ключовим є те, що українці хотіли вигнати поляків з цієї спільної території, а не екстермінувати їх (винищити за мовними чи релігійними ознаками)» – пояснив науковець. Він нагадав, що правове визначення геноциду з’явилося лише у 1948 році, а події на Волині відбулися на 5 років раніше. На його думку, найважливіше тут – детально описати процес підготовки та процесу вбивств: коли, хто і за чиїм наказом чинив злочини, чому і в який період міг це робити тощо. «Не варто сперечатися на дуже абстрактному рівні, чи це „тільки етнічна чистка, чи вже геноцид“», – говорив Лех Ніяковський.
Такий погляд на проблему підтримав Константи Ґеберт. На його думку, оцінюючи події на Волині, обґрунтовано можна говорити про «акти геноциду на фоні кампанії етнічних чисток». Разом із тим, редактор підкреслив, що за такі злочини відповідають обидві сторони польсько-українського конфлікту. Пйотр Мадайчик натомість зауважив, що межі між згаданими визначеннями дуже тонкі. Він схиляється до того, аби називати Волинську трагедію геноцидом. «Несуттєво, що частину людей хотіли повбивати, частину змусити втікати, а ще когось хотіли асимілювати. Мета була одна – знищення визначеної групи, яку ми вважаємо такою, що нам загрожує» – відзначив Мадайчик. Формулювання «злочин з ознаками геноциду», на його думку, є некоректним і вказує на певну безпорадність дослідників: «Ми або визнаємо щось геноцидом, або ні. Якщо злочин має такі ознаки, то насправді це означає, що у нас немає засобів, аби визначити межі між етнічною чисткою та власне геноцидом».
Приєднуючись до дискусії, історик Ян Пісулінський вказав на предмет своїх досліджень – польсько-український конфлікт на території сучасної Польщі. Результати праці його та інших дослідників показують, що на цих землях загинуло більше цивільного українського населення від рук поляків, аніж такого ж польського населення – від українців. «Отже, маємо розподіл на жертв геноциду, тобто поляків, і жертв звичайних злочинів – українців. Це показує, на мою думку, певну пастку таких категоризацій», – відзначив Ян Пісулінський.
Він поставив також запитання про те, чи акцію «Вісла» можна було би визнати геноцидом. Фактом є те, що кількість цивільних жертв тут була відносно невеликою, якщо порівняти її з кількістю всіх депортованих українців. Але те, з чим вони потім зіткнулися, – розпорошення, неможливість навчатися у школах рідною мовою, заборона створювати організації чи молитися у своїх храмах – усе це мало на меті знищення українськості у Польщі. Відповідаючи на це запитання, Пйотр Мадайчик визнав, що, застосовуючи широке визначення, акцію «Вісла» можна назвати «геноцидом, реалізованим через знищення культурної спільноти, депортації тощо». Водночас, за словами дослідника, найбільш доцільним і зрозумілим було би використання терміну «етноцид».
Один із сумних висновків цієї дискусії – геноциди, як би їх не описували, радше не залишаться тільки питанням історичних досліджень. Тому велике завдання науковців, суспільних активістів та митців – пояснювати людям можливість появи нових форм таких злочинів у майбутньому. Також варто розробити «систему раннього попередження» і запобігання пасивності міжнародної спільноти у відповідь на трагедії, які вже відбуваються або можуть траплятися у найвіддаленіших куточках світу. Геноцид може початися з того, що влада накаже якомусь вчителю в Африці створити список дітей із зазначенням їхньої племінної приналежності. Потім це перетворюється у трагедію на зразок тієї, з якою поляки та українці не можуть розібратися вже близько 80 років.
