13.01.2023
Відомий фотограф став аеророзвідником: «Я на своєму місці – роблю, що вмію»
Валерія Гуржий ■ РОЗМОВА ■ №2, 2023-01-15 Сергій Рістенко став знаним завдяки своїм знімками Києва як з землі, так і з неба. З початку...
Анна Руссу ■ КУЛЬТУРА ■ №7, 2024-02-18
Фотографка й засновниця напряму української етнофотографії Анна Сенік у своїх роботах реконструює старовинне вбрання, створюючи яскраві автентичні образи. Серед її доробку – альбоми зі строями різних регіонів, а також спільний з істориком Миколою Балабаном проєкт «Воїн крізь віки», де зображено українських захисників від часів Київської Русі й до наших днів. Наприкінці минулого року Анна представила книгу «Ukrainian Folk Fashion | Українська традиційна мода. Етнофотографія», яка охоплює світлини та описи одягу, вишивки, прикрас дев’яти етнографічних регіонів України. Про роботу над книгою, її унікальність, зйомки строїв із рідного села Воронівці та мистецтво етнофотографії – у розмові з Анною Сенік для «Нашого слова».
– Майже 12 років ви працюєте з темою українського національного одягу. До нещодавно виданої книги увійшли ваші попередні роботи чи це була зовсім нова зйомка, зроблена саме для цього проєкту?
– Для книги спеціальні зйомки не проводились. Вона стала зібранням фотографій за всі попередні роки. Це, можна сказати, велика підсумкова робота. Про книгу вже давно говорили, питання майоріло й чекало свого часу. Восени 2022-го мене знайшло видавництво «CP Publishing». Разом з Люсією Бондар, засновницею і керівницею видавництва, ми проговорили ідею. Обидві наші сторони були в захваті, що розуміємо одне одного та наші думки збігаються. У нас із видавцем було повне порозуміння, як саме має виглядати книга. Склалися ідеальні стосунки. Мені важливо, що саме вони це зробили. І дуже тішуся, що, нарешті, книга з’явилася.
– Видання дуже гарне візуально й має коментарі від етнографа Юрія Мельничука – не лише дослідника, а й вишивальника, який цю традицію перейняв від бабусі. Як почалася ваша співпраця? Ви працювали разом раніше або об’єдналися тільки зараз для створення книги?
– Для мене було дуже знаково й важливо, що саме пан Юрій був автором текстів для цієї книги. Тому що всі ці роки він залишається для мене великим авторитетом етнографії. Крім того, Юрій Мельничук є ще й колекціонером старовини: строїв, сорочок, – за якими вивчає техніки й потім навчає інших людей. Тобто не досліджує заморожені традиції, а продовжує їхнє життя. Наша співпраця почалася за кілька років до книги. Він долучався до створення образів: деякі з них були зроблені за його консультаціями або зі строями чи прикрасами з його колекції. Тобто він брав безпосередню участь у багатьох зйомках, кілька з яких увійшло до книги.
– Яка зйомка запам’яталася найбільше?
– Це як вибрати, яка ваша дитина найулюбленіша з усіх (сміється). Важко так сказати, бо всі зйомки дуже різні. Складно, коли залучені тварини чи потрібно працювати на вулиці взимку. Бувають зйомки, які фізично легші, але потребують духовного й морального опрацювання самого образу. Ти довше його виношуєш або довше шукаєш людину. Кожна має якісь свої нюанси.
– Ви часто працюєте з непрофесійними моделями. Чому для вас це важливо?
– Просто професійні моделі зазвичай високі. Це вимоги сучасної модної індустрії. А старовинні строї, які я в більшості випадків використовую (хоча бувають і репліки), розраховані на людей нинішнього середнього й нижче середнього зросту. Тому навіть за всього бажання не змогла б залучати дівчат зі зростом метр вісімдесят. Я не проти професійних моделей. Серед них є багато гарних, типажних людей, які б мені підійшли. Але тут постає питання фізичних параметрів. Переважно працюю зі звичайними людьми. Проте коли мені вдається запросити того, хто має досвід бути моделлю, – це додатковий бонус. Значно полегшує роботу, якщо людина дотична до етнографії, краще відчуває та розуміє тему, з якою ми працюємо. Або якщо залучений професійний театральний актор чи танцюрист, котрий добре володіє своїм тілом, розуміє, як воно розташоване в просторі, знає спеціальні прийоми грації, міміки. Але є й ті, хто абсолютно не дотичний до нічого етнографічного або сценічного, а в кадрі виглядає прекрасно. Бути гарною моделлю – це певного роду талант. Потрібні не тільки фізична врода, антропологічні параметри, щоб людина підходила під один чи інший регіон. Важлива упевненість у собі, що дає можливість бути вільною в кадрі. Тоді з людиною легше працювати.
– Тобто ви обираєте модель для зйомки так, щоб її зовнішність і стрій, який вона вдягне, відповідали одному регіону?
– Так, звичайно. Бо в нас є типажі ближчі до Наддніпрянщини, Поділля, Галичини. Це абсолютно нормально. І одяг, який віками складався, люди робили таким, щоб він пасував саме тим типажам, які проживали в певному регіоні. Відповідно й моделей треба підбирати теж. Бувають універсальні люди, яких я можу залучати для зйомки одягу різних регіонів. Але універсальність моделі, типажу трапляється рідко. Зазвичай у мене за моделями закріплені регіони, які їм пасують найкраще.
– Якби обирали стрій собі, то саме за регіоном?
– Мій регіон – це Вінницька область, Хмільницький район. У жодних строях не виглядаю так добре, як із мого села Воронівці. І коли знімала одяг цього села, запросила як модель троюрідну сестру. Ми з нею подібні за типажем. Усе дуже добре на ній виглядало. У селі, звідки походить моя родина, через три хати на четверту є така жінка чи дівчина, як ми. Тому вбрання нам і пасує.
– Строї, використані для зйомки, залишилися вам у спадок?
– На жаль, ні. Образ тієї зйомки складався важкувато. Тому що одяг, який нам надали, належав колекціонеру й продавцю старовини. Сорочка на той момент була вже продана. Однак нам дозволили її використати для зйомки, а потім передали новому власнику. Я натомість отримала спідницю зі свого села й крайку (пояс), що для мене дуже цінно. Як і сама зйомка, бо Вінниччина не настільки часто представлена, як Полтавщина чи, наприклад, західні регіони. Також ця місцевість для мене рідна. Плюс, якби в мене не було дідуся та бабусі в селі, навряд чи я б займалась тим, чим займаюсь. Той час, який провела там, близькість до природи, сільського побуту, живих традицій – це мало величезний вплив.
– Ви дуже докладно готуєтесь до зйомок. Багато робите самі, як-от, зачіски. Самі вдягаєте моделей так, щоб це органічно та гарно виглядало в кадрі. Як цьому вчилися: засвоювали теоретичний матеріал і зараз втілюєте знання на практиці? Чи використовуєте так званий метод проб і помилок?
– Насамперед зазначу: те, що роблю зачіски, вдягаю модель разом із костюмером тощо – це взагалі не робота фотографа, а лише моє небажання делегувати деякі нюанси. Я багато чого люблю робити сама, і для мене це важливо. Так краще можеш відчути, виправити щось та водночас подивитися на людину, допасувати, як краще. Якщо ми говоримо тільки про роботу фотографа, то вона полягає на тому, щоб просто зняти й зробити ретуш. У декого на це бувають окремо ретушери. Те, що я роблю такий комплекс, лише з моєї любові до цього. Хоча, якщо працюю з костюмерами, з котрими ми вже багато років разом створюємо образи, можу навіть нічого не торкатись. До мене приходить готова модель. Безперечно я присутня, коли її збирають, проговорюю всі нюанси, але із самою людиною не працюю, поки вона не вийде на знімальний майданчик. Щодо того, як вчитися на фотографа, то не знаю, чи можна про мене казати, що я на нього вчилась. Безперечно, я підвищувала свої технічні знання та навички, тренувалась. Купувала якісь спеціальні курси, вчилась, пробувала. Але якоїсь спеціальної освіти в мене немає. Чесно, я не дуже нею цікавилась. Мені здається, що для того жанру, з яким працюю я, набагато важливіше насичувати себе традиційною естетикою та дивитися не на фотографії інших колег, а на живопис. Тому, якщо в мене є якась можливість скласти свою самоосвіту, то це візити в музеї, галереї, де дивлюсь на шедеври світового живопису. Таким чином теж учусь.
– Ваші роботи дуже естетично виглядають. Ідеться не просто про фотографії старовинного одягу. За кольорами, світлом, тим, як особа поводиться в кадрі, – це насправді мистецтво. Тому мені цікаво, як ви приходите до таких образів.
– Скажу мою суб’єктивну думку. В іншого фотографа вона може бути інша. Тематика традиційних образів повинна бути наближена саме до живопису, не до сучасної фотографії. Тому що коли з’явилася фотографія, традиційний одяг почав свій занепад – з індустріалізацією, глобалізацією світу. Вони не розминулися в часі, але коли одне занепадало, друге тільки набувало обертів. Тож найкраще спиратися на живопис. Мені здається, що образи, подібні до малярських, гармонійніше виглядають.
– У своїх інтерв’ю ви говорите, що фотографія – це насамперед те, що любите, тому не закладаєте якусь глобальну ідею у свої роботи, а просто показуєте. Проте, читаючи про зйомки, складається відчуття, що відбувається якась магія перевтілення людини. Коли вона бачить себе в строї, то змінюється, відчуває зв’язок поколінь. Можливо, тому ці роботи так відгукуються іншим?
– Тут така тонка межа між мистецтвом і пропагандою, при чому пропагандою в хорошому сенсі, не в якомусь поганому. Є проєкти подібні до моїх, коли люди декларують ідеї про те, що показують зв’язок із корінням, відроджують традиції тощо. Це все дуже добре й правильно, але це пропагандистські ідеї, а не мистецькі. Бо щойно ти починаєш робити щось тільки з розрахунку на те, яким буде ефект від кінцевого результату, втрачаєш саму суть мистецтва. Митець завжди робить те, що він любить. Взагалі мистецтво – це дуже егоїстична річ. Усі митці створюють роботи собі в задоволення. Або роблять за гроші те, що їм у задоволення. Будь-яка інша мотивація, не скажу, що лукавство, але це вже не мистецтво, а пропаганда – навіть хороша, на користь України, підтримки традиційної культури. У мене просто язик не повертається розповідати, що я створюю роботи заради того, щоб щось показати. Це відбувається, однак є вже другорядним, побічним ефектом. Я почала знімати й всі роки знімаю насамперед тому, що для мене самої – це заряд любові до життя, України. Я відчуваю такий кайф, шалене задоволення від цього. Задоволення від того, що щось маєш, любиш і хочеш усім показати. І люди теж це люблять. Найвище задоволення цією любов’ю ділитися. Уже потім приходить те, що виходять календарі, книги, відбуваються міжнародні виставки, іміджеве представлення України.