В українському прокаті вже завершився показ дебютної стрічки Ярослава Лодигіна за романом Сергія Жадана «Ворошиловград» – «Дике поле». Фільм отримав багато як схвальних, так і критичних відгуків, а його творці в унісон із самим письменником закликали сприймати кожен твір як окремий та самостійний, а не як роман і його екранізацію. З одного боку, зрозуміло – роман Жадана опублікований 2010 року, а фільм намагалися адаптувати під сучасні реалії і наситити алюзіями на теперішнє українське суспільство. Один твір створений до початку війни, інший – після. Чи є відтак речі, що не змінюються?

У книзі та у фільмі історія зав’язується схоже: молодий Герман мусить повернутися до рідного містечка, бо його брат, який тримає там автозаправку, раптово кудись зник («здається, в Амстердам»), залишивши своїх знайомих і друзів ні з чим. На автозаправку – вірніше, землю, на якій вона стоїть – давно поклали око «місцеві бандити», що підпорядковуються серйознішому і немісцевому вже керівництву. Герман не уявляє, ані що йому робити із власне заправкою, ані як йому поводитися з колишніми друзями і сусідами. Не розуміє спершу, навіщо та заправка взагалі треба, і чому місцеві дивляться на нього зневажливо, розуміючи, що він не проти її продати. У якомусь сенсі він повертається до «дому», який насправді бачить уперше – за роки тут все змінилось, і друзі дитинства, подорослішавши, стали вже чужими людьми.

Поступово Герман розуміє, що продавати заправку за 50 тисяч – не варіант. Хоча таке рішення ризиковане і тягне за собою купу проблем. Розбиратися-бо треба не тільки із немісцевими рейдерами, але й з цілком близькими, тутешніми людьми – зі складною психологією місцевої спільноти, де багато хто сам не може зрозуміти, чого прагне.
Тут варто зазначити, що, хоча фільм – класичний пригодницький істерн (на відміну від оригінального твору, де переважали сцени магічного реалізму), деякі сюжетні повороти все ж викликають відчуття «нереальності». Глядач міг би повністю на цьому зосередитися і сприймати їх як частину тих же пригод, якби не постійні алюзії на сучасну суспільну, політичну ситуацію чи навіть конкретні події. Так Герман десь поблизу українсько-російського кордону серед ночі, втікаючи від убивць, потрапляє у майже міфічний потяг, яким їздить одна-єдина людина (не рахуючи її обслуговуючого персоналу). «Дивний ви народ, місцеві», – каже Германові цей персонаж, не розуміючи, чому «ці місцеві» так вперто тримаються за те, що в очах інших може бути й нічого не варте: наприклад, самотня заправка посеред дикого поля, де пройшли твоє дитинство і юність.

Помітно було, що частково творці фільму намагаючись згладити стильову різницю екранізації та оригіналу (що, може, було й взагалі непотрібно, зважаючи на згадані заклики сприймати обидва твори окремо). Так до канви оповіді потрапив закадровий текст – уривки роздумів чи описів, цілком відповідних духу «жаданівської прози». Утім, десь на середині фільму закадровий голос зникає. Чи то Герман уже достатньо розібрався у ситуації, чи то події, у які його затягнуло, стають надто серйозними, аби ще слухати якийсь третій голос.

«Ворошиловград» Жадана – книга об’ємна, і ще до звершення зйомок було зрозуміло, що багато чого просто не влізе у хронометраж фільму. Таким чином деякі сцени виявилися без бекграунду (скажімо, смерть тещі Кочі), але той, хто читав книжку, і так знатиме, про що йдеться. А той, хто вперше познайомився з історією у фільмі, не почуватиме себе загубленим у сюжеті, бо всі персонажі – Коча, Травмований, Пастор, Оля, – виписані добре, самостійно і цілісно.

Приємно, що фінал залишився відкритим, але й не викликав відчуття «розхристаності» сюжету чи загальної незавершеності. Бо головна думка фільму й так зрозуміла і добре пропрацьована: не просто «захищай своє» (офіційний слоган «Дикого поля»), а й «починай з малого»: захисти свою заправку, перш ніж будувати наполеонівські плани, але при цьому – не захищай її наодинці. Увесь сюжет підштовхує Германа до того, аби він у цьому розпорошеному, незрозумілому та суперечливому світі шукав своїх однодумців (і зрештою знаходив).
Сміливий експеримент творців фільму – саундтреки. Звуковий супровід подій настільки різношерстий, наскільки, мабуть, можуть бути його герої: уявіть собі, наприклад, поєднання типових пострадянських вулиць маленького містечка і джазових ритмів чи індійських мотивів.

І зрештою треба віддати належне операторам. Після двох годин споглядання сонячних, літніх степів східної України, соняшникових полів (останнім часом такі пейзажі в публічному просторі ми помічаємо лише у військовому контексті – фільм ніби намагається повернути їм початкові риси) примиритися з тим, що надворі – холодний грудень, було складно. Цікаво, чи виконає «Дике поле» ще й іншу культурно-туристичну функцію: скільки людей навесні вирушить побачити на власні очі Старобільськ – містечко на Сході, де відбувалися зйомки.

Поділитися: