Надія Калуш ■ ІСТОРІЯ ■ №50, 2018-12-16
Депортації, вимушені еміграції, евакуації без повернення, трансфери та спеціальні військові операції. У повоєнні роки сотні тисяч західних українців пройшли через ці випробовування. Про їхні долі, пам’ять про втрачену домівку в Національному музеї історії України в другій світовій війні у Києві вирішили розповісти музейною мовою.
Виставковий проект «Вирване коріння» презентує персоніфікований вимір трагедії. За словами кураторів виставки, матеріали для проекту активно збиралися впродовж року. Наукові співробітники навіть вирушали в експедиції з метою поповнення колекції фонду про повоєнні лихоліття.
Родинні реліквії розміщені в дев’яти вітринах. Кожна з них показує окрему сторінку повоєнних переміщень. Відкривається експозиція раритетами родини Гузарів. Документи й світлини представляють долі тисяч галичан, які напередодні вступу радянських військ, передбачаючи репресії, вимушено поїхали на Захід.
Значна частина виставки свідчить про примусове переселення в радянську Україну українців з Польщі впродовж 1944–1946 років. У центрі постійної експозиції – колесо від воза родини Баків із Перемищини.
«Депортації розділили представників цієї родини: одних переселили в Україну, інших – на північ Польщі. Тому ми обрали колесо як символ дороги, яка перемелює людські долі, змінює стиль життя», – пояснює наукова співробітниця музею Ганна Рафальська.
Ще задовго до виставки про трагічну долю українців з Польщі в музеї свідчила вітрина з родинного архіву Патриляків, вихідців із села Нагоряни на Сяніччині. Зі світлини 1935 року дивляться на нас три покоління родини – ясні погляди, стрункі чоловіки, жінки у святкових сукнях із дбайливо укладеним волоссям, усі ошатно вбрані за міською модою.
Внук нагорянина, історик Іван Патриляк – професор, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Саме він був науковим консультантом виставки, адже знає про трагедії депортацій не тільки з архівів та наукової літератури, але й пам’ятає спогади рідних, переселених 1946 року на Тернопільщину. «Тільки у 89-му році мій дід Іван зрозумів, що повернення назад не буде. Не добудовував хату, все хотів повернутися, – повідав родинну історію Іван Патриляк. – Люди вірили до останнього, але їх обманули. Вирвали з корінням, розсіяли, знищили велетенський культурний пласт. І заради чого? В ім’я зміни світу, суспільства і людини – тих змін, які пропагував радянський режим. Цей режим кинув людей у пекло. Переселенці сягнули його дна».
У пам’яті мешканців західноукраїнських сіл примусові переселення закарбувалися як відплата радянської влади за протидію радянізації та підтримку українського визвольного руху.
Окремі розділи виставки розповідають про виселення в Сибір членів родин оунівців і упівців, про так звані «сільськогосподарські переселення», коли мешканці сіл, які не бажали записуватися до колгоспу, за спротив колективізації в авральному режимі цілими колгоспами примусово вивозилися у східні та південні області України. Зокрема, експозиція розповідає про такі переселення у Дніпропетровську область мешканців сіл Русилова на Тернопільщині та Соб’ятина на Волині.
Отець Олекса Петрів, який нині відповідає за зв’язки УГКЦ із політичними органами влади, прийшов до музею не з порожніми руками. Нащадок переселеної родини з с. Орів під Трускавцем приніс родинні реліквії – світлини, вишитий рушник та образ Богородиці-Одигітрії. За словами отця Олекси, з бойківського села його рідних розпорошили по всьому Союзу: в Сталінську область (нині Донецька область України), Архангельську та Пермську області Росії.
У Києві – це вже не перша спроба презентувати депортаційні сторінки української історії в музейному просторі. Виставки з цієї тематики вже організовував у Національному музеї історії України Український інститут національної пам’яті спільно з Тернопільським обласним краєзнавчим музеєм. Широкий резонанс здобула експозиція виставки, представленої торік у Львові в Музеї етнографії та народного промислу. Темою показу були три великі переселення: «обмін населенням» між Польщею та УРСР 1944–1946 років, депортація кримських татар із Криму 1944-го та вимушене переселення українців та кримських татар з окупованого Росією Криму, також – із Донецької та Луганської областей, починаючи з 2014 року. Тематичні виставки також регулярно проводять краєзнавчі музеї Галичини та Волині в обласних центрах, зазвичай приурочуючи їх до круглих дат. Активністю відзначаються історико-краєзнавчий музей у Винниках під Львовом, лемківський музей у Монастириськах на Тернопільщині. Хочеться вірити, що українські музеї продовжать науково-пошукову роботу в цьому напрямку і представлятимуть надбання, які показуватимуть масштаб втрат і долі конкретних родин, не тільки до наступних роковин.