Зверненя українців з Польщі до поляків (УА/PL)

П’ятниця, 9 Листопада 2018, 14:35

«Ми вступаємо в нове польсько-українське століття, не перше і, мабуть, не останнє. Його форма залежатиме від нашої відповідальності, здатності деміфологізувати минуле та боротися з упередженнями, рішучості у візії майбутнього, а не пошуків обґрунтування для виховання комплексів, які своїм корінням сягають у минуле», – закликають автори звернення.

Публікуємо заяву з 8 листопада 2018 року (українською та польською мовами без змін).

Полякам:

Польсько-українське століття: не перше й не останнє

Сто років тому, у 1918 році, збулися мрії багатьох поколінь польських патріотів, які, не погоджуючись з рабством, воювали й гинули за свободу своєї батьківщини. Польща ставала незалежною країною. Подібні мрії виношували й українці, які мали досвід багатовікової боротьби за право на самовизначення – настільки, що мріяли про вільну і незалежну Україну.

З давніх-давен поляки та українці жили поруч, часто-густо на тій же землі, яку обидва народи вважали своїм місцем на землі, своєю батьківщиною. Незважаючи на цю близькість, вони рідко були разом. Вони жили окремо, були чужими один одному, говорили іншою мовою, молилися по-різному, інші співали пісні – поляки про лицарів із прикордонних поселень, а українці про козаків, які воювали з цими лицарями. Вони мали відмінний соціальний та політичний статуси та інший історичний досвід. Нерідко герої поляків були ворогами українців, тоді як прагнення українців вважалися загрозою для поляків.

У той час як польські мрії матеріалізувалися і призвели до відродження Польської держави, надії українців на свою власну державу танули під навалою більшовиків і під натиском відродженої Польщі. Ці події визначали форму та характер польсько-українських відносин у ХХ столітті.

Сто років тому, після закінчення Першої світової війни, поляки та українці розпочали війни. Спочатку вони воювали один проти одного на Волині та Галичині, а згодом – у 1920 році – об’єдналися проти більшовицької Росії. В обох цих війнах українці програли. Західноукраїнська Народна Республіка не втрималася під натиском Польщі. Після Ризького трактату, який ознаменував завершення війни з більшовицькою Росією, розтанули надії щодо незалежної держави над Дніпром. Тисячі українських солдатів і офіцерів, які до того часу боролися пліч-о-пліч разом із поляками, роззброїли і помістили в таборах для інтернованих. І навіть сьогодні, під час відзначення 100-річчя Варшавської битви, й 15 серпня – під час офіційних церемоній святкування Дня Війська польського – мало хто згадав про них – вірних союзників ІІ Речі Посполитої в цій війні.

Чимало поляків позитивно сприйняли зусилля побудови Наддніпрянської України як незалежної держави, але в той же час заперечували аналогічні права для українців із Галичини й Волині, не бажаючи сприймати їх приналежності до однієї нації з жителями Києва чи Харкова. Для багатьох Україна надалі залишалася міфічною країною, де поляки були привілейованою верствою, а українці – місцевими жителями, чиї устремління могли бути реалізовані лише шляхом підпорядкування й послуху. Ліквідація шкіл, обмеження громадянських свобод, відсутність університету, заборони й обмеження в здобутті освіти, відмови в працевлаштуванні українських вчителів, пацифікації, діяльність Корпусу охорони пограниччя (КОП-у), військове осадництво й дискримінація при парцеляції землі, знищення церков, зміцнення польської присутності на так званих кресах, табір в Березі Картузькій, зневага щодо українців – все це породжувало в людях ненависть і призводило до бажання зводити порахунки. Чимало українців сприймали Польщу як безжального поліцейського, розпоясаного вояка, ворожого урядника та іноземного вчителя. Друга Річ Посполита була для них недружньою країною, яка не мала наміру стати їх батьківщиною. Деякі сподівалися, що нею стане тогочасна Радянська Україна. Час показав, наскільки наївними були ці надії.

Початок Другої світової війни оголив страшну прірву, що розділяла два народи, наслідком якої стала трагедія немислимих масштабів. Націоналісти з обох сторін підпалили нагромаджені упродовж багатьох років копиці ненависті. Десятки тисяч поляків були вбиті українцями, тисячі українців вбили поляки. Які б пояснення не були наведені, які б аргументи та обґрунтування не використовувалися – ніщо не може виправдати варварство, до якого тоді дійшло. Повага щодо всіх жертв вимагає, щоб нікого не виправдовувати. Пошук причинно-наслідкових зв’язків покликаний для розуміння, а не для виправдання злочинів.

Після війни, у новій реальності, нав’язаній народам Центральної та Східної Європи, відбулося насильницьке переселення людності, у тому числі поляків та українців, які опинилися на іншому боці нового польсько-радянського кордону. Тих українців, яких не виселено до Радянського Союзу, було депортовано в рамках операції «Вісла» – найбільшого злочину проти людяності в комуністичній Польщі. Розпорошені на території так званих повернених земель українці могли бути етнічною групою, місцевим фольклором, але вони не могли мати права на історію, батьківщину та своїх героїв.

Комуністичне поневолення протверезило і змусило багатьох до роздумів. Їх розпочали еміграційні середовища, а також польські та українські ієрархи. У 1980-х роках народилася «Солідарність», яка заявила про своє прагнення до солідарності також із поневоленими народами та переслідуваними меншинами. У вирішальний момент, коли Україна проголосила незалежність у 1991 році, Польща стала першою країною, яка визнала та офіційно підтримала цю незалежність.

Вже майже тридцять років вільна Польща та незалежна Україна багато зробили для процесу примирення та побудови реального партнерства. Політики та священнослужителі зустрічалися, робили важливі, мудрі та необхідні декларації. Виявилося, однак, що цей процес не торкнувся глибинних шарів історичної свідомості – сформованих у національній міфології і нашій уявній географії, яка для сусідів відводить певні історичні ролі. Дуже швидко стало ясно, що українська версія сприймається як ворожа і шкідлива для Польщі, українська точка зору вважається необґрунтованою, а польська розповідь про трагедії Волині й Галичини одержала підтримку в українофобських кресових середовищах і відродженій ідеології Національно-радикального табору (ONR). На жаль, українська сторона також винна у цьому. Наступила пауза в польсько-українських відносинах. Приводом стала суперечка про історію, а скоріше про тлумачення символів, які в новому контексті набули іншого значення. Місця поховання польських та українських жертв стали конфліктогенним питанням. До того ж представлення іншої, окрім офіційної «польської точки зору», щодо польсько-українських відносин може стати приводом прокурорського розгляду.

Ми вступаємо в нове польсько-українське століття, не перше і, мабуть, не останнє. Його форма залежатиме від нашої відповідальності, здатності деміфологізувати минуле та боротися з упередженнями, рішучості у візії майбутнього, а не пошуків обґрунтування для виховання комплексів, які своїм корінням сягають у минуле.

Тому ми закликаємо до взаємної поваги та розуміння, а також до справжньої солідарності, яка змусить нас, поляків та українців, протистояти наростаючій хвилі націоналізмів, ксенофобії, претензій та упереджень, а також відродження імперських амбіцій і не лише російських. Ми закликаємо шукати те, що нам допоможе, а не те, що нас розділяє. Без цього декларації про примирення виявляться красивими, але порожніми гаслами.
Варшава, 8 листопада 2018 р.

Українці – громадяни Республіки Польща

д-р Вітольд Бобрик
проф. Роман Дрозд
д-р габ. Святослав Р. Ґаль
д-р габ. Богдан Гальчак
проф. Ігор Галаґіда
Олег Гнатюк
Богдан Гук
д-р Маріуш Гумецький
проф. Владислава Лучка
д-р Ольга Кіх-Маслей
Олександр Маслей
д-р габ. Марко Мельник
д-р Євген Місило
д-р Мирослав Пецух
Ярослав Присташ
Юрій Рейт
Мирослав Скірка
Роман Шаґала
Лідія Свйонтковська
Адам Вєвюрка
Ярослав Вуйцік
д-р габ. Роман Висоцький

 

Do Polaków.

Cały wiek polsko-ukraiński: nie pierwszy i nie ostatni.

Sto lat temu, w roku 1918, ziszczały się marzenia wielu pokoleń polskich Patriotów, którzy nie godząc się na niewolę, walczyli i ginęli za wolność swej Ojczyzny. Polska stawała się krajem niepodległym. Podobne marzenia mieli Ukraińcy, doświadczeni wiekami walk o prawo do samostanowienia — tyle, że marzyli o wolnej i niepodległej Ukrainie.

Od niepamiętnych czasów Polacy i Ukraińcy żyli obok siebie, często na tej samej ziemi, którą zarówno jedni jak i drudzy uważali za swoje miejsce na ziemi, swą Ojczyznę. Pomimo tej bliskości, tak naprawdę rzadko jednak byli razem. Żyli osobno. Byli dla siebie obcymi. Rozmawiali w innym języku, modlili się inaczej, inne śpiewali pieśni — Polacy o rycerzach z kresowych stanic, a Ukraińcy o kozakach, którzy z tymi rycerzami walczyli. Mieli inny status społeczny i polityczny, inne doświadczenia historyczne. W wielu przypadkach bohaterowie jednych byli wrogami drugich, zaś aspiracje jednych były traktowane jako zagrożenie dla drugich.

W czasie, gdy nadzieje Polaków materializowały się i doprowadziły do odrodzenia Państwa Polskiego, nadzieje Ukraińców na własne państwo gasły pod naporem bolszewików i pod presją odrodzonej Polski. Te wydarzenia zdeterminowały kształt i charakter relacji polsko-ukraińskich w XX wieku.

Sto lat temu, po zakończeniu I wojny światowej, Polacy i Ukraińcy rozpoczęli wojny. Najpierw walczyli przeciwko sobie na Wołyniu i w Galicji, potem — w roku 1920 — wspólnie, przeciwko bolszewickiej Rosji. W obu tych wojnach Ukraińcy przegrali. Zachodnio-Ukraińska Republika Ludowa padła pod naporem Polski. Po traktacie w Rydze, kończącym wojnę z bolszewicką Rosją, runęły także marzenia o niepodległym państwie nad Dnieprem. Tysiące żołnierzy i oficerów ukraińskich, walczących dotąd ramię w ramię z Polakami, rozbrojono i zamknięto w obozach internowania. I nawet dziś, w 100-lecie Bitwy Warszawskiej, podczas oficjalnych uroczystości Święta Wojska Polskiego 15 sierpnia mało kto wspominał o nich — wiernych sojusznikach Rzeczypospolitej w tej wojnie.

Wielu Polaków pozytywnie postrzegało trud budowy Naddnieprzańskiej Ukrainy jako niepodległego państwa, lecz jednocześnie odmawiało analogicznego prawa Ukraińcom z Galicji i Wołynia nie chcąc zaakceptować ich przynależności do jednego narodu z mieszkańcami Kijowa czy Charkowa. Dla wielu Ukraina jawiła się nadal jako mityczny kraj, gdzie Polacy byli warstwą uprzywilejowaną, zaś Ukraińcy — ludem miejscowym, którego aspiracje mogły być realizowane wyłącznie poprzez poddaństwo i posłuszeństwo. Niszczenie szkół, ograniczanie praw obywatelskich, brak uniwersytetu, zakazy i limity na uczelniach, zakazy zatrudniania nauczycieli, pacyfikacje, działania KOP-u, osadnictwo wojskowe i dyskryminacja przy parcelacjach ziemi, niszczenie cerkwi, akcja umacniania polskości Kresów, obóz w Berezie Kartuskiej, pogarda wobec ludności ukraińskiej – to wszystko zakorzeniało w ludziach nienawiść i rodziło chęć wyrównania rachunków. Wielu Ukraińców kojarzyło Polskę z bezwzględnym policjantem, rozpasanym żołdakiem, wrogim urzędnikiem i obcym nauczycielem. Druga Rzeczypospolita była nieprzyjaznym im państwem, które nie miało zamiaru stać się ich ojczyzną. Niektórzy łudzili się, że będzie nią ówczesna sowiecka Ukraina. Czas pokazał jak naiwne były to nadzieje.

Wybuch II wojny światowej obnażył straszliwą przepaść dzielącą oba narody, której pokłosiem stała się tragedia o trudnej do wyobrażenia skali. Nacjonaliści po obu stronach podpalili gromadzone latami pokłady nienawiści. Dziesiątki tysięcy Polaków zostało zamordowanych przez Ukraińców, tysiące Ukraińców zamordowali Polacy. Jakie racje nie byłyby przywoływane, jakich argumentów i usprawiedliwień by nie użyto — nic nie może usprawiedliwić barbarzyństwa, do jakiego wówczas doszło. Szacunek wobec wszystkich Ofiar wymaga tego, by nikogo nie usprawiedliwiać. Szukanie związków przyczyn i skutków jest wysiłkiem zrozumienia; nie może służyć usprawiedliwieniu zbrodni.

Po wojnie, w nowej rzeczywistości narzuconej narodom Europy Środkowej i Wschodniej, doszło do przymusowych przesiedleń ludności, w tym Polaków i Ukraińców, którzy znaleźli się po drugiej stronie nowej granicy polsko-sowieckiej. Tych Ukraińców, których nie wysiedlono do Związku Sowieckiego deportowano w ramach Akcji „Wisła” — największej zbrodni przeciw ludzkości komunistycznej Polski. Rozrzuceni po Ziemiach Odzyskanych Ukraińcy mogli być grupą etniczną, lokalnym folklorem, ale nie mogli mieć prawa do historii, ojcowizny i własnych bohaterów.

Komunistyczne zniewolenie otrzeźwiło wielu i zmusiło do refleksji. Podjęły ją środowiska emigracyjne, a także hierarchowie polscy i ukraińscy. W latach 80-tych narodziła się „Solidarność”, która zadeklarowała pragnienie bycia solidarnymi także z ujarzmionymi narodami i prześladowanymi mniejszościami. W kluczowym momencie ogłoszenia przez Ukrainę niepodległości w 1991 r. Polska była pierwszym krajem, który tę niepodległość uznał i oficjalnie poparł.

Przez niemal 30 lat wolna Polska i niepodległa Ukraina zrobiły wiele dla procesu pojednania i budowania realnego partnerstwa. Politycy i duchowni spotykali się, składali ważne, mądre i potrzebne deklaracje. Okazało się jednak, że proces ten nie dotknął najistotniejszych pokładów świadomości historycznej – wykreowanych mitologii narodowych i naszej geografii wyobrażonej, która sąsiadowi przypisuje określone role historyczne. Szybko okazało się, że ukraińska opowieść jest traktowana jako wroga i szkodliwa dla Polski, ukraińskie racje uznawane są za bezzasadne, zaś polska narracja o tragedii Wołynia i Galicji zaczęła wspierać się na ukrainofobii środowisk kresowych i renesansie ideologii ONR-owskiej. Niestety jest też w tym winna strona ukraińska. Nastąpiło załamanie relacji polsko-ukraińskich. Pretekstem był spór o historię, a raczej o interpretację symboli, które w nowym kontekście nabyły innego znaczenia. Kwestią konfliktogenną stały się miejsca spoczynku polskich i ukraińskich Ofiar. Do tego prezentowanie innego, niż oficjalny „polski punkt widzenia” w odniesieniu do relacji polsko-ukraińskich może stać się powodem postępowania prokuratorskiego.

Wchodzimy w nowy wiek polsko-ukraiński, nie pierwszy i, prawdopodobnie, nie ostatni. Jego kształt będzie zależał od naszej odpowiedzialności, umiejętności odmitologizowania przeszłości i zwalczania uprzedzeń, determinacji w patrzeniu w przyszłość, a nie szukaniu uzasadnień dla pielęgnowania kompleksów zakorzenionych w przeszłości.

Apelujemy więc o wzajemny szacunek i zrozumienie, a także o realną solidarność, która uczyni nas, Polaków i Ukraińców, razem silniejszymi wobec powracającej fali nacjonalizmów, ksenofobii, roszczeń i uprzedzeń, a także wobec odradzania aspiracji imperialnych, nie tylko rosyjskich. Apelujemy o to, abyśmy zaczęli szukać tego, co nam pomoże, a nie tego co nas dzieli. Bez tego deklaracje o pojednaniu okażą się pięknymi, ale pustymi sloganami.
Warszawa, 8 listopad 2018 r.

Ukraińcy – obywatele Rzeczypospolitej Polskiej

dr Witold Bobryk
prof. Roman Drozd
dr hab. Światosław R. Gal
dr hab. Bohdan Halczak
prof. Igor Hałagida
Oleh Hnatiuk
Bogdan Huk
dr Mariusz Humecki
prof. Władysława Łuczka
dr Olga Kich-Masłej
Aleksander Maślej
dr hab. Marek Melnyk
dr Eugeniusz Misiło
dr Mirosław Pecuch
Jarosław Prystasz
Jerzy Rejt
Mirosław Skórka
Roman Szagała
Lidia Świątkowska
Adam Wiewiórka
Jarosław Wujcik
dr hab. Roman Wysocki

Поділитися:

По темі

Коментарі

  1. У хорі останньої брехні, яка поширюється у Польщі – людина дозріває, щоб сказати правду. Польща виборола свою незалежність ціною спільної боротьби з українською арміею, яка за свою боротьбу знайшлася в польських таборах, а Західна Уккраїна попала в польську окупацію. В резильтаті якої українські землі були колонізовані, ліквідовано україномовне шкільництво, українські громадські і молодіжні організації, врешті в 1938 р. знищено на Хомщині і Підляшші около 130 українських православних церков. Про все те треба чесно по людськи сказати і не робити брутальних і не правдивих виводів, які не гоять ран, а їх роздражнюють. Доки не буде зрозуміння і правди між нашими народами, -доти буде поширюватися ненависть і зло.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*