Павло Лоза ■ РОЗМОВА ■ №48, 2022-11-27

Розмова з Ярославом Вуйциком, диригентом українського чоловічого хору «Журавлі», з нагоди святкувань 50-річчя репрезентаційного колективу Об’єднання українців у Польщі.

27 лютого 1972 року в Музичній академії у Варшаві відбувся перший концерт «Журавлів». Саме в неділю 27 лютого цього року в «Нашому слові» з нагоди ювілею вийшла стаття про 50-річчя хору. Планувалися ювілейні відзначення. Але за кілька днів до цього сталося 24 лютого…

Ярослав Вуйцик: Так, ранок 24 лютого порушив усі плани, не тільки нашого хору. 

Мене тоді у Перемишлі не було. Прокинувся вранці, якраз коли у соцмережах з’явилися перші повідомлення і відео від шокованих людей з Києва та Івано-Франківська. Перша моя реакція – це була мішанина зі смутку, люті і безпорадності. Намагався вийти на контакт з багатьма знайомими з України, щоб підтримати їх словом. Тоді тільки це міг зробити. Звісно, пропонував їм тікати, переїхати до Перемишля, запевнив, що якось допоможемо. І тут цікава річ. Усі вони відмовилися. Усі! Жінки і чоловіки. Писали, що їхнє місце там, що це їхня земля. Мушу сказати, що це стало для мене несподіванкою, адже у багатьох з них малі діти. 

Тоді про ювілей хору ніхто з нас вже не думав. Багато учасників «Журавлів» зразу включилося в організацію допомоги тим, хто вирішив тікати від війни. Але ще у лютому один з нас, здається, Стефан Ющак, подав ідею у Вроцлаві, де з’явилася велика кількість біженців, організувати благодійний концерт, і усі зібрані гроші передати на потреби захисників України. Так і сталося. Концерт, організований спільними силами: катедральної греко-католицької парафії, Об’єднання українців у Польщі та хористів, які проживають у Вроцлаві та Лігниці, відбувся 25 березня у греко-католицькому соборі. Храм був повний людей: поляків, українців, які мешкають там з 1947 року, і «нових» українців, які втекли від московської агресії і яких прийняв під свій омофор Вроцлав. Усіх об’єднало бажання допомогти Україні. Після концерту замість ювілейних привітань прийшло повідомлення – на Львів впали ракети. І знову злість, і знову непевність. Тим більше, що серед нас троє хлопців – вихідці з України, а один з них – зі Львова.

Ще спитаю щодо повномасштабної агресії росії. Як загалом ситуація вплинула на працю і плани хору? 

Відзначення нашого ювілею планувалося ще у другій половині 2021 року. Ідей було багато. Хотіли запросити до спільного святкування нашого «однолітка» – ансамбль «Ослав’яни», хотіли запросити Львівський муніципальний хор «Гомін», з яким уже десятиліття нас пов’язують щирі і дружні контакти та спільні проєкти. Хотіли зробити цикл врочистих ювілейних концертів у кількох містах Польщі: Перемишлі, Кракові, Варшаві, Познані, Ґданську, Ольштині, Щеціні… а закінчити мали у Кошаліні.

Війна перекреслила ці плани. Наш врочистий ювілейний цикл перетворився на цикл благодійних концертів, метою яких став збір грошей на потреби захисників України. Концертів тих було небагато, оскільки їхня організація також вимагає коштів, яких просто немає. Окрім згаданого вроцлавського концерту, благодійно заспівали ще в Ольштині, Ілаві і Перемишлі. Перемиський концерт був організований Перемисько-Варшавською Архиєпархією УГКЦ під час Синоду греко-католицьких єпископів з усього світу. На початку жовтня ми взяли також участь у Фестивалі церковної музики в Ґіжицьку. Зробили також флешмоби на підтримку України. Один із них, який відбувся на вроцлавському ринку, набрав понад мільйон переглядів у фейсбуці. 

Звісно, воєнний час також вплинув і на репертуар. Замість святкових, ювілейних, розважальних творів з’явилися поминальні молитви за жертв московської війни проти України та за перемогу у цій війні. Виконуємо також пісні, які протягом століть закликали борців за волю України до боротьби, і що характерно – завше з тим самим ворогом. 

З ювілейного циклу залишилися лише два концерти: у Кракові, який відбувся у вересні, та листопадовий у Кошаліні, але їхній лейтмотив тепер зовсім не ювілейний. 

Що особливого підготували «Журавлі» на відзначення свого ювілею?

Ми вирішили, на закінчення святкувань за нагоди нашого 50-річчя, помолитися співом за усіх «Журавлів», які відійшли від нас і цей ювілей святкують співаючи з нами, але вже на небесних крилосах. Тому особливою для нас буде Божественна Літургія у кошалінській греко-католицькій церкві, яка служитиметься в їх наміренні у неділю 27 листопада.

Ти співав у «Журавлях» у 80-90 роки. Вже 19 років ти є диригентом хору. Як він протягом цих років змінився?

Це дуже широка тема, яку можна розглядати на різних рівнях. Коли батько привів мене співати в «Журавлях», мені виповнилося 15 років. Це був лютий 1983 року. З того часу все довкола нас змінилося. Змінилася політична система, збільшилися транспортні можливості, настав великий технологічний прогрес, і все це мало і має прямий вплив на зміни у хорі, але це зовнішні зміни. І так, сьогодні хористи мають прямий доступ до нотної онлайн-бібліотеки хору. Не знаючи нот, можуть користуватися записом партитур у форматі MIDI, а також безліччю записів творів у різному виконанні у соцмережах. Хоч і надалі основна робота, як і раніше, відбувається на репетиціях. І для більшості хористів ноти – це такі собі «колючі дроти», з яких важко щось зрозуміти. Проте мені здається, що внутрішньо «Журавлі» завжди такі самі. Сьогодні, як і колись, мають бажання зустрічатися і співати – це справді феномен у світі, де, здається, люди спілкуються лише за допомогою смартфонів. І раніше, і тепер переживають за усе, що пов’язане з Україною. Так, колись могли про неї лише мріяти і обережно згадувати у піснях. Сьогодні, коли Україна проливає кров за свою самостійність, допомагають щиро і відкрито співом і ділом. «Журавлі» будували і будують свою спільноту, бо вона від самого початку не тільки дозволяє пізнати велику хорову спадщину нашого народу, але і допомагає нам захищати і зміцнювати українську ідентичність тут, у Польщі. Якою сильною є ця спільнота, я бачив після ковідового локдауну, коли на першу репетицію «наживо» приїхали майже усі.

Що є сьогодні найбільшою проблемою для диригента аматорського хору, де кожен хорист має свою роботу чи навчання?

Тут також нічого нового. Ті самі проблеми, що були 10, 20, 30 чи 40 років тому. Усі диригенти «Журавлів» з ними мали справу. Можна їх описати одним словом – непевність. 

По-перше, це непевність, спричинена браком часу. Усі вчаться або працюють, часом і те, й інше. Треба брати відпустки, іноді безоплатні. Тому, хоч хор нараховує 55 осіб, на репетиції чи концерти приїжджає в середньому 30-35 хористів, і ніколи до кінця не відомо, хто буде. Це для диригента дуже некомфортно. 

По-друге, непевність, спричинена недостатнім фінансуванням. Такий хор вимагає великих фінансових вкладень. Прилітаємо на репетиції з всієї Польщі. Щоб це мало сенс, мусимо проводити їх раз на місяць, а цього року, року війни і кризи, до сьогодні не вдалося зорганізувати жодної(!). Лише у грудні вдасться, мабуть, призначити першу. Треба оплатити дорогу, нічліг, харчування, інколи корепетиторів, вчителів емісії, і також акомпаніаторку і диригента. Треба також прати костюми. Тим часом бюджет Об’єднання українців у Польщі не гумовий. Діяльність ансамблів, бо ж «Журавлі» – не єдиний український колектив у Польщі, це тільки невелика його частина.

А що скажеш про сьогоднішнього слухача «Журавлів», хто він?

Тут, здається мені, сталися найбільші зміни за ті 50 років. Перші 20 років, до зміни устрою Польщі, зали були переповнені. Переповнені поколінням українців, які пережили примусове виселення з рідних земель: Підляшшя, Холмщини, Надсяння, Західної Бойківщини і Лемківщини. Згодом, з природних причин, їх ставало все менше. Звісно, приходили і приходять їхні нащадки, але їх уже не так багато. Часто зали напівпорожні.

З 90-х років на концерти почало приходити все більше поляків. Сьогодні часом співаємо концерти виключно для польської публіки. Зали при цьому повні, а глядачі реагують не менш доброзичливо і щиро, ніж українці. І вже років 10 з’явилася третя група глядачів – це вихідці з України. У їхніх очах найчастіше бачимо сльози радості, що можуть послухати рідну пісню, і сльози туги за Україною.

Десять років тому, з нагоди 40-річчя, я спитав тебе, як оціниш «Журавлів», коли вони долетять до 50 років. Зараз це питання неактуальне. Проте є, певно, перспектива на наступні роки. Я не питаю про 55 років – а як я десь читав, саме стільки живуть журавлі – а про набагато більше.

Перспектива залежить від двох речей: від того, чи буде кому співати і чи буде для кого. Асиміляційні процеси невпинно штовхають автохтонне українство в небуття, але попри те, щороку приходить 2-3 нових «наших» хористів. З другого боку, з’явилися сотні тисяч українців з України. Цікаво, що дуже часто серед них зустрічаю нащадків депортованих у 1945-1946 роках наших закерзонців. Один із них вже кілька років співає у хорі. Сподіваюся, що це журавлине крило вихідців з України буде міцнішати, тому хочу їх заохотити вступати до «Журавлів». Потрібно небагато – лише музичний слух і бажання вчитися хорового співу. З нашого боку гарантуємо добре товариство, багато сміху і позитивні емоції. Не сумніваюся, що перед нами усіма – чергові 50 років «журавлиної» пригоди. Слава «Журавлям»! Слава Україні!

Фото з архіву хору «Журавлі», автор Томаш Голод (wroclaw.pl)

Поділитися: