Людмила Лабович ■ КУЛЬТУРА ■ №23, 2022-06-05

Триває набір робіт на І Підляський літературний конкурс «Пішемо по-свойому». Він розрахований на осіб, які розмовляють українськими підляськими говірками, а крім того, ще й пишуть ними літературні твори (або хочуть почати). Праці на конкурс можна подавати до кінця року. 

Українські говірки – варто знати і зберігати

Конкурс організовує Підляський науковий інститут. Його ідея – заохотити людей писати рідною мовою літературні твори, а також популяризувати творчість підляських авторів, які використовують говірку. Окрім того, метою конкурсу є зміцнення престижу народної мови та збереження підляського мовного різноманіття. Це доволі складно, оскільки говірки виходять з активного вжитку, до того ж, їх часто не сприймають як елемент українського культурного надбання. Отож, варто згадати про цей окраїнний український говір та парадокси, з ним пов’язані, які також мають вплив на літературну творчість цією мовою.

Говірки території Північного Підляшшя – архаїчні та доволі різноманітні. Уже в середині ХІХ ст. дослідники назвали їх «малоруськими», тобто українськими. Жодних сумнівів щодо того, якою мовою розмовляють підляшани, не мали й польські дослідники у ХХ ст., наприклад визначний професор Владислав Курашкевич. Та оскільки після Другої світової війни влада офіційно заявила, що всі православні краю – це білоруси, то й українська мова цих «білорусів» відразу стала «білоруською». Це поширювали навіть науковці, які писали про «білоруські говірки» (або й про «перехідні білорусько-українські»). 

Наукова недостовірність – то була серйозна проблема, що заважала популяризації ґрунтовних знань про підляську мову. Розповсюдження брехні вело до того, що навіть самі люди, які послуговувалися говірками – оці штучно створені «білоруси», – часто й гадки не мали, що розмовляють українською мовою, хоча й відчували, що вона не білоруська. Переконання, що мова Підляшшя невідомо яка, «помішана», різна в кожному селі та зовсім не схожа ані на польську, ані на білоруську – було причиною того, що нехтували нею навіть її носії. Проте говірка доволі довго була основним засобом спілкування, також серед дітей, бо багато підляських сіл були майже повністю православними, та діти часто переймали після батьків сільське господарство і залишалися в селі. 

Ситуація дещо змінилася, коли молоде покоління захотіло кращого життя по містах. Батьки, щоб «полегшити» дітям життєвий старт, почали масово вживати в контактах з ними польську мову. У 1990-х рр. до дітей вже й мало хто звертався «по-свойому». Тому й зараз чи не основний виклик – зберегти підляське мовлення в щоденних контактах, а також у писемній формі. А це неможливо зробити без доведення людям, що їхня мова не «якась помішана», що це українська говірка, що її знання не стигматизує, а навпаки – може бути престижним. І понад те – що тією мовою можна творити літературу.

Літературна творчість говіркою

Те, що підляська говірка може стати літературним знаряддям, знали вже давно. Одним із перших народних творців з Північного Підляшшя, принаймні – більш відомим, був Василь Білокозович (1899–1981) з села Видова, якого відкрив Богдан Струмінський, співробітник «Нашого слова». Уже з 1957 р. на сторінках української газети в Польщі почали з’являтися вірші підляського поета.

Твори, написані українською говіркою, друкував також білоруський тижневик «Ніва». Саме у ньому мав свій дебют 1971 р. відомий український поет з Підляшшя, Іван Киризюк (1949–2021). У білоруських виданнях друкувалися й інші поети та поетки, які писали українською говіркою – Петро Киризюк, Софія Сачко, Ірина Боровик.

Та траплялося, що україномовні підляшани залишали рідну говірку та переходили на білоруську. Прикладом може бути Василь Петручук (1926–2019), автор написаної польською та білоруською мовами автобіографічної повісті «Ściernisko» (1986) – «Пожня» (1987). Цікаво, що діалоги подані в книжці в оригіналі – українською говіркою. Письменник є також автором творів, написаних українською мовою. 

Коли почалося українське відродження на Підляшші у 1980-х, важливою складовою того процесу став український літературний рух. Для багатьох підляських творців саме писання місцевими говірками було шляхом до їхнього українства. Іван Киризюк, Юрій Гаврилюк, Женя Жабінська, Іван Хващевський – це лише декілька прізвищ творців, які були учасниками цього процесу. 

Втім, не всі рушили в бік українства, тож деякі автори і досі функціонують на межі української і білоруської культур (напр. Софія Сачко): пишуть українськими говірками, однак друкують свої твори в білоруських виданнях. Звичайно, білоруси замовчують, що мова цих творів – українська, та найчастіше вживають евфемізм «книжки мовою підляських білорусів». Це робиться свідомо, оскільки білоруське середовище сприймає українські говірки Підляшшя як частину свого культурного надбання. Існує навіть такий курйоз, як спроба створення на основі українського говору «ще однієї літературної мови білорусів Підляшшя». Автором цієї концепції є білоруський діяч Ян Максим’юк (svoja.org), який перекладає своєю рідною говіркою літературні твори (навіть Оксану Забужко – з української літературної на українську говірку) та казки для дітей. Видаються також інші книжки, написані згідно з правилами, створеними Максим’юком. Можна тут згадати хоча б останню збірку оповідань Галини Максим’юк „Słova na viȇtrovi”. 

Українську говірку використовують у своїй творчості також народні сільські творці (напр. Володимир Сосна), які нерідко не ототожнюються ні з білоруським, ні з українським середовищем. Вони часто записують свої вірші польськими буквами, спрощуючи запис, оскільки важко передати такі звуки, як, наприклад, дифтонги. Польський алфавіт використав також Вася Плятонішин (насправді Василь Поскробко), автор оповідань українською говіркою «Tak rozkazuwali», які вийшли минулого року.

Як видно, українські говірки Підляшшя уже кількадесят років присутні в літературній творчості, головним чином у поезії, хоча останнім часом з’являються також прозові твори. Українською мовою пишуть не лише автори, які заявляють про себе як про українців. Місцеву говірку експлуатують і білоруси, пробуючи записувати українське мовлення білоруською абеткою. Щоразу частіше різні творці беруть, однак, за основу латинку, щоб на базі української говірки творити підляську мікромову. 

Пишімо мовою села!

Знаючи про те, що на Північному Підляшші вже існує багата традиція писання «по-свойому», Підляський науковий інститут у партнерстві з Союзом українців Підляшшя створив Підляський літературний конкурс «Пішемо по-свойому». Хоча це захід українського середовища, однак він спрямований до всіх: творців, які вже пишуть говіркою, та дебютантів, свідомих українців та тих, хто просто хоче зберегти в літературі рідну мову. Щоб взяти в ньому участь, слід надіслати власний оригінальний літературний твір, написаний підляською говіркою. При цьому немає обмежень, коли йдеться про вибір літературного жанру, обсяг праці або спосіб запису. Можна надсилати вірші, оповідання, навіть повісті, спогади, репортажі, комікси та інші твори літературного характеру. Вони можуть бути записані або кирилицею, або латинкою – як хто вміє та як кому зручніше.  Однак нагороджені роботи потім друкуватимуться українським алфавітом. 

Праці можна надсилати до кінця 2022 року на адресу poswojomu@gmail.com. Хто зацікавився деталями – знайде всю інформацію та правила конкурсу на сайті організатора www.pninstytut.org (в закладці «Популяризація»). Без сумніву, варто докласти зусиль, бо лауреати та учасники отримають цінні нагороди та бони, на які передбачається виділити загалом 10 тисяч злотих. 

Підляський літературний конкурс «Пішемо по-свойому» – це перша ініціатива такого роду. Чи вдасться заохотити до участі в ньому творців, які вже багато років пишуть українською говіркою, також з-поза українського середовища, а також осіб, які досі ще навіть не пробували писати? Чи притягне він молодих, які побачать у цьому шанс повернутися до мови предків? Дізнаємося в середині 2023 року, коли після роботи журі буде оголошено результати.

Конкурс відбувається як один із трьох етапів публічного завдання «Промоція української мови та культури Підляшшя», що фінансується коштом Національного інституту свободи – Центру розвитку громадянського суспільства в межах Урядової програми Фонду громадських ініціатив NOWEFIO на 2021–2030 роки. 

Поділитися: