Олена Гуменюк ■ ІСТОРІЯ ■ №22, 2023-06-04

Опинитись, так би мовити, поза системою в Радянському Союзі означало ‒ смерть. Комуністична партія не пробачала критики чи вільнодумства. А наважитись на таку антисистемну поведінку могли одиниці. Одним із таких сміливців став Микола Руденко. Він виступив проти системи і вижив.

Системний комуніст

Микола Руденко ще замолоду вірив та слідував комуністичним ідеалам. Приятель, дисидент ‒ Євген Сверстюк згадував про його компартійні захоплення: «Микола Руденко належав до «вроджених» марксистів, тобто до покоління, для якого вибір істини був зроблений ще до його появи на світ. Якщо комусь із цього покоління спадало на думку переглядати вже остаточно знайдену істину, то це сприймалося за ознаку психічного збочення, причому сприймалося не тільки владою».

З юних років розкрився не тільки талант молодого письменника. Микола швидко просунувся і по компартійній драбині. За сприяння радянського письменника Леоніда Первомайського та маючи стипендію від Наркомату освіти за власні вірші, Руденко з легкістю вступив у 1939-му на філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Провчитися довелося всього два місяці – указом від 1939 р. всіх юнаків, кому виповнилося 18 років, було мобілізовано до армії. Служив у кавалерійському полку. 

Його призначили політруком, але 4 жовтня 1941-го в перших же боях під Ленінградом (нині – Санкт-Петербург) Руденко був тяжко поранений розривною кулею в поперек. Лікарі навіть не сподівалися, що він зможе ходити. Зміг, виживши у блокадному Ленінграді, потім був політруком прифронтового госпіталю. З війни повернувся з орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни І ступеня та шістьма медалями.

З таким послужним списком та добіркою віршів «З походу» Руденко був прийнятий у 1946-му до Спілки письменників. На письменників «покоління фронтової шинелі», як їх тоді називали, партійне керівництво одразу поклало великі надії, протиставивши їх маститим, але «неблагонадійним» Рильському, Яновському, Малишку. В перший рік Руденко таки виконав провладне «почесне доручення» і «затаврував ганьбою буржуазного націоналіста Рильського». Однак, це тривало недовго.

Сумніви і розчарування

«Руденко-дисидент народився 1949-го, коли він, учорашній політрук, зміг сказати категоричне «ні» беріївському приятелю Олександру Корнійчуку. Руденко мав необережність заступитись за вислану в Казахстан авторку роману «Людолови» Зінаїду Тулуб», – так писав журналіст Вахтанг Кіпіані у своїй статті «Остання шабля Слова і Честі…». А за кілька місяців він відмовляється підтримати кампанію винищення єврейської інтелігенції й написати негативні характеристики на «безродних космополітів» – письменників єврейського походження Риву Балясну, Матвія Талалаєвського, Григорія Полянкера, Леоніда Первомайського та інших. Декого це врятувало, дехто все одно пішов етапом (в табори на заслання). 

Руденко, хоч тоді й проявив перший спротив системі, але іще залишався вірним комуністичним ідеалам. «Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема про Сталіна», – скаже він у 1996-му в розмові з «літописцем дисидентського руху» Василем Овсієнком.

Певне прозріння прийшло після ХХ з’їзду КПРС та розвінчання культу особи Сталіна. Руденко починає по-новому вивчати «Капітал» Карла Маркса і приходить до висновку, що його теорія додаткової вартості хибна, бо ця сама додаткова вартість створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енергією (через фотосинтез), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі. Своє бачення цієї проблеми Руденко виклав у філософських працях «Економічні монологи» та «Енергія прогресу», а згодом у романі «Формула Сонця». Руденко пише лист Микиті Хрущову, критикуючи партійну систему, виступає на відкритих зборах.

«Коли відомий письменник Микола Руденко заговорив зі знайомими про помилку Маркса у визначенні джерел додаткової вартості, тобто в самій основі його революційного вчення, ‒ від нього відвертались, хто зі здивуванням, хто з обуренням. Але коли він сказав, що істина відкрилася йому через спілкування з Вищим Розумом, ‒ оточення сприйняло це за ознаку тихого божевілля, ‒ згадував Євген Сверстюк. ‒ Нарешті, коли він одверто став критикувати і теорію, і практику своєї ж комуністичної партії, ‒ його судили, визнали ворогом і винесли найсуворіший вирок».

Боротьба проти системи

Дійсно, довго таке вільнодумство тривати не могло: у 1974-му Руденка виключають з комуністичної партії, через рік – із Спілки письменників України. Щоб прожити, він змушений продати машину, дачу і влаштуватися нічним сторожем. Проте й такий стан справ не зменшив бажання Руденка боротись із системою. Так, у 1976-му він заснував Українську Гельсінську групу (УГГ).

В Декларації УГГ зазначалося: «Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Хельсінською Нарадою». Підписи під нею поставили 10 членів-засновників УГГ. Це – Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович, Оксана Мешко, Олекса Тихий, Ніна Строката-Караванська, Микола Матусевич, Олесь Бердник. 

«Коли вони сказали, що хочуть створити Гельсінську Групу в Україні, я похолола, – згадує голова Московської Гельсінської групи Людмила Алєксєєва про приїзд до неї Миколи Руденка і Левка Лук’яненка. – На теренах усього Радянського Союзу найжорстокіше карали в Україні. Ми просили західних журналістів писати якомога частіше про Українську Групу, про кожну її людину. Бо це камікадзе. Перші арешти відбулися саме в УГГ. Терміни українцям давали найбільші. І найбільше загиблих у таборах було саме серед членів УГГ».

У грудні 1976-го почались перші обшуки серед членів-засновників Групи. Миколі Руденку підкинули 39 доларів, Олесеві Берднику – порноґрафічні листівки, а в Олекси Тихого знайшли заліплену в глину на горищі сараю німецьку ґвинтівку. Руденка і Тихого 1 червня 1977-го засудили на 12 та 15 років таборів і заслання. Обшуки у справі Руденка і Тихого торкнулись усіх членів Групи. В якості свідків допитали десятки осіб. Це дійсно були люди, що йшли проти системи. Їх не лякала навіть смерть.

В таборі Руденко не припинив свій опір. Спочатку як інваліда війни 2-ї групи його не залучали до тяжкої фізичної праці. Але після того, як він на побаченні передав на волю через дружину Раїсу свої вірші, його з Мордовії у вересні 1981-го етапували в село Кучино Чусовського району Пермської області (саме тут загинуть Олекса Тихий і Василь Стус). За участь у страйках в’язнів, зривання нашивок із прізвищем, відмову від роботи Руденка часто кидали до штрафного ізолятора і приміщення камерного типу, а потім, змінивши групу інвалідності з 2-ї на 3-ю, адміністрація послала його на тяжку роботу. Начальник табору при цьому кинув: «Ви втратили право називатися інвалідом війни 2-ї групи».

Він усе пройшов: і табори, і заслання, і ув’язнення дружини, яку за участь в УГГ було засуджено до 5 років таборів суворого режиму. Але коли їх обох звільнили в грудні 1987-го, виявилося, що повертатися нікуди: квартира конфіскована, роботи немає. Подружжя добивається дозволу виїхати до Німеччини, а звідти – до США, де Микола  Руденко працює на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки», очолює зарубіжне представництво УГГ, потім Української Гельсінської Спілки. Повернулися до України у 1990-му.

Микола Руденко став одним із символів дисидентського руху. Символом еволюції від палкого комуніста до такого ж непримиренного борця із радянською системою. Сам Микола Руденко ці метаморфози пояснював просто: «Іще до народження людина отримує шлях і завдання, котрі їй належить вивершити протягом життя… Можна втекти від цієї нелегкої місії – сховатися в якомусь темному закапелку. Але не думай, земляче, що тобі житиметься легше, якщо ти своїм життям не реалізуєш програми, отриманої від Космосу. Ти станеш духовним покручем, а твоє тіло передчасно постаріє. А той, хто не вагаючись, пішов на поклик Долі, згодом проведе тебе на цвинтар, сам перебуваючи у повному розквіті духовних і фізичних сил».

Поділитися: