Кася Комар-Мацинська ■ ПОГЛЯДИ ■ №21, 2019-05-26
11 травня в Народному домі в Перемишлі відбулася Перша міжнародна наукова конференція з нагоди 15-ліття діяльності Українського історичного товариства в Польщі під назвою: «Українці та їхні сусіди на просторі віків: політика, економіка, релігія, культура та побут». У ній взяли участь близько 50 науковців – доповідачів із Польщі, України, Чехії та Словаччини. Програма була розподілена на чотири тематичні секції, зміст яких охоплював доповіді історичного, етнографічного та соціологічного характеру.
Теми доповідей були дуже різноманітними. Велике зацікавлення викликали лекції українських істориків в Польщі: професора Ігоря Галагіди з Гданського університету «Капелани УПА – спроба деміфологізації поняття і явища», професора Романа Дрозда з Поморської академії в Слупську «Акція Вісла» в пропаганді ПНР», професора Ярослава Сирника з Вроцлавського університету «Історія incognita. Про потребу реконцептуалізації післявоєнної історії українців в Польщі», професора Богдана Гальчака з Зеленогірського університету «Українці в польській національній державі після 1947 р.», а також професора Романа Висоцького з Університету Марії Склодовської в Любліні «Константин Харлампович і його дослідження історії православної церкви».
Про цілі заходу, організаційну специфіку та виклики, які стоять перед членами Українського товариства, розповідає голова організаційного комітету конференції, професор Роман Дрозд.
Цього року Українське історичне товариство (УІТ) відзначає 15 річницю. Звідки взялася ідея створення такої організації?
Серед українців у Польщі є багато дослідників, а також істориків. Вони досі не були згуртовані в жодній спільній організації. Кожен працював на себе, згідно зі специфікою роботи науковця в університеті. Проте час від часу ми зустрічалися на різноманітних конференціях. Саме на з’їзді українознавців у Чернівцях, де із Польщі приїхало нас четверо: Роман Висоцький, Ігор Галагіда, Григорій Купріянович та я, – ми дійшли висновку, що треба заснувати Українське історичне товариство в Польщі. Перш за все для того, щоб врешті мати змогу краще пізнати один одного та наш науковий доробок. Почали працю над організаційним з’їздом, який відбувся в червні 2004 року у Варшаві. Створено на ньому товариство, почався реєстраційний процес, прийнято статут та план дій.
Звісно, спочатку завжди працюється на великому ентузіазмі, але пізніше надходить час конфронтації намірів із реальністю. Цілі можна мати дуже великі й високі. Та усвідомлення того, у яких умовах доведеться працювати – перш за все в польських реаліях територіального розпорошення, де кожен із науковців має свою професійну роботу, зобов’язання, сім’ю та пов’язані з нею обов’язки, – змушує іноді дещо міняти наміри та адаптувати їх до справжніх можливостей. Отже, спочатку ми планували видавати свій журнал, організовувати конференції, часто зустрічатися з людьми, не лише сидіти над публікаціями… На жаль, виявилося, що ми не спроможні одразу все це зробити. Нам вдалося надрукувати декілька монографій, три номери часопису історичного товариства «Літопис», проте маємо бажання продовжувати його видавництво. Хочемо також більше зустрічатися з українцями в громадах, приїжджати з доповідями та дискусіями до різних українських осередків. Ми вже це робили на початку існування товариства, що вимагало багато зусиль, пов’язаних із часом, поїздками, коштами тощо, це привезло до зупинки цієї діяльності. Однак нам треба відповідати на потреби людей, тому хочемо повернутися до цієї діяльності.
Чи організація міжнародної наукової конференції – це також спосіб зустрічатися з людьми та поширювати історичні знання?
Безумовно так. Рішення організувати такий захід було спричинене тим, що ми як товариство хочемо показали себе на міжнародній науковій арені. На мою думку, конференція пройшла успішно, маємо навіть пропозиції щодо участі в організації інших заходів. Наприклад, ми почали співпрацю з єврейськими організаціями в Україні й хочемо в наступному році організувати конференцію про українсько-єврейські відносини. Також добре було б продовжувати традицію проведення міжнародної конференції «Лемки, бойки, гуцули». Цього року вона відбудеться вже всьоме – у Новому Саді, в Сербії, а до цього проводилася в Польщі, Словаччині. Спочатку це був наш захід, але з часом ми залучили так багато наукових партнерів, що стали зовсім непомітними на їхньому фоні. Звісно, організація вписана в програму як співорганізатор, голова УІТ має вступне слово, але ми не маємо впливу на програму цієї конференції. Тому наступного разу хочемо її провести в Польщі, зокрема, щоб мати більший вплив на її програму та зміст.
Скільки членів нараховує зараз УІТ у Польщі?
Більше двадцяти. Взагалі істориків українського походження, а також тих, хто переїхав до Польщі з України, дуже багато. Ми колись пробували підрахувати, і якщо брати до уваги не тільки істориків, але й політологів, соціологів тощо, то думаю, що мінімум 50 осіб ми б зібрали. Слід сказати, що до товариства приєднуються ті, хто має бажання, і дійсно – це люди активні, що видно хоча б під час таких заходів. Цього року ми поміняли статут організації. До того часу членами УІТ могли бути лише історики, наукові працівники. Зараз до товариства можуть вступати всі, хто досліджує та зберігає нашу історичну пам’ять, працює над збереженням і відновленням пам’яток архітектури, церков, цвинтарів. Ми хочемо зробити нашу організацію більш відкритою та інтердисциплінарною, щоб не концентруватися виключно на історичних питаннях, а дивитися ширше на цікаві нам явища.
Додаткова цінність товариства – що ми знаємо та підтримуємо один одного в нашій науковій діяльності. На моєму прикладі: я був і рецензентом, і науковим керівником деяких істориків із нашої організації, які вже є докторами габілітованими. Першим моїм аспірантом став Ярослав Сирник. Був я також рецензентом на габілітації Ігоря Галагіди, не кажучи вже про інших молодих людей. Варто також підкреслити, що ми однаковою мірою підтримуємо і польських, і українських науковців, причетних до нашої історії справи, – національність тут не грає ролі. Хоча коли приходить до мене нас молодий дослідник з української нацменшини, то завжди даю йому якусь українську тему.
Тобто у вас є почуття місії?
Чи це місія… Ми просто робимо своє – бо так треба. Не знаю, чи це місія, хоча можна і так сказати. Важливо, що наша наукова праця ціниться. Польські науковці кажуть, що жодна національна меншина не має настільки добре дослідженої історії, як українці в Польщі. І справді – це в основному наша заслуга.
Здається, серед усіх українських науковців у Польщі без перебільшення переважають історики. Як думаєте, чому?
Бо історія – це коріння. І ми відчували й відчуваємо потребу його пізнання, дослідження. Хочемо знайти відповіді на питання, чому наша доля виглядає так, а не інакше. Історія надзвичайно важлива, розповідає нам про нас самих, дає відповіді на важкі питання сьогодення. Історію треба розуміти. Цікаво, що зараз її як напрям навчання обирають щораз рідше, проте не стає менше людей, які хочуть працювати в науці, робити історичні дослідження. Часами буває, що студенти вчаться на інших факультетах, але в аспірантуру йдуть на історію. Це нас тішить.
Повертаючись до теми конференції – як відбувався набір учасників?
Як і на кожній науковій конференції. Скликаються науковий та організаційний комітети; другий має особливо багато роботи. Розсилає до різних навчальних закладів у різних державах, до науковців, дослідницьких центрів та інститутів інтенційні листи, в яких описується майбутній захід, його тематика тощо. Ті, хто зацікавився, заповнюють заявку на участь і висилають її до організаторів. На тій основі будуємо програму. Звісно, не всі теми підходять, тоді учасників просять внести зміни, допасовуючи їх до загальної теми заходу. Зараз дуже важливо, щоб конференції були різноманітні, інтердисциплінарні, щоб участь у них могли взяти не тільки дослідники історії. Був такий період, коли історики організовували заходи тільки для істориків, і ми дійшли висновку, що нам бракує пізнання досягнень інших наукових дисциплін – психологів, етнографів, соціологів. Тому хотілося працювати разом, щоб показати, що ми можемо взяти від них, а вони від нас. Чи насправді наші дослідження пішли вперед? Не можна весь час варитися в тому самому «історичному горщику». Ми знаємо себе, якими дослідженнями займаємося, але потребуємо нових контактів, нових тем для опрацювання і нового погляду на наші можливості. Нині маємо відкриті архіви, розвиток технології також допомагає в дослідницькій роботі. Ніхто зараз довго не сидить в архівах і не переписує документів, тільки робить фотографії. Аналіз інформації також прискорився. Тому ще більш важливим є досвід інших наукових ділянок у нашій роботі.
Кількість доповідей під час конференції вражала, програма була дуже насиченою.
Так, таким було рішення організаторів. Ми могли сказати, що приймаємо 20 тем і все. Але нам як організаторам хотілося, щоб приїхало якнайбільше учасників. Ми прагнули познайомити між собою нових людей. Усіх, хто надіслав заявки вчасно, залучено до участі. Через це з’являється певна проблема – коли так багато доповідачів, доводиться обмежувати час виступів і робити тематичні секції. Тобто в доповіді має бути не більше кількох основних думок, бо пізніше передбачена широка й цілісна публікація. Я знаю, що 15 хвилин на доповідь – це небагато. Усі, а особливо молодші дослідники, на це нарікають. Старші професори вже знають, що сказати, аби було якраз. А стосовно поділу на тематичні секції – звісно, якби в нас були відповідні кошти, ми могли б зробити триденну конференцію. Тоді й виступи могли б були довші, а лекції в секціях не відбувалися б паралельно. Але в нас немає коштів на три дні, до того ж під час конференції багато речей оплачують самі учасники. Якщо зробити не два, а чотири дні, – це для них були б ще більші витрати. Отже, якщо у слухачів виникне бажання поглибити знання на якусь тему, вони зможуть це зробити, читаючи публікації.
Коли публікація буде доступна?
Сподіваємося, через рік, не довше. До кінця червня чекаємо на статті. Коли відредагуємо всі тексти, вони підуть до видавництва. Маю надію, ми роздобудемо необхідні кошти, частину з яких уже маємо. Плануємо тираж близько 100 примірників. Це буде дуже об’ємна публікація: приблизно 50 авторів, кожен текст – близько 12 сторінок. Як мінімум – вийде більше 600 сторінок. З огляду на обмежений тираж вона буде доступна перш за все учасникам конференції та в науковому середовищі.
Попри те що захід – це історична конференція, чимало історичних тем доповідей стосувалися сучасних явищ. Наприклад, про антиукраїнську пропаганду або багатонаціональність структури польського населення колись і сьогодні.
Ми, історики, весь час працюємо над польсько-українськими відносинами. Але у світі живуть не тільки поляки та українці. Тому настільки важливе дослідження не лише відносин на рівні держав, але й у суспільних групах чи національних меншинах зараз. Наша конференція була міжнародною, науковці приїхали з усієї Польщі, України, Чехії та Словаччини. А з іншого боку, як це буває, це подія не для кожного, лише для людей, які справді зацікавлені темою.
Коли сучасні суспільні явища починають бути історією? Коли сучасність викликає цікавість історика? Коли починається історія?
У принципі наша розмова – це вже історія.
Тобто явище української міграції в Польщі, про яке у своїй лекції згадував, наприклад, проф. Гальчак із Зеленої Гори і про яке розгорілася дискусія в залі, – це вже тема для істориків чи ще ні?
Поки що більше нею все ж таки займаються соціологи, психологи, але невдовзі це буде дуже цікава й капітальна тема для істориків. Як би не було – мова йде про відносини між людьми: як вони змінюватимуться під впливом масового явища української міграції. Це новий досвід для польського суспільства, донині нічого подібного не відбувалося. Зараз на вулицях у кожному місті Польщі, малому чи великому, чути українську мову: не тільки від заробітчан, але й студентів, інтелігенції, – людей, які, ймовірно, тут оселяться та лишаться назавжди. Для нас як істориків є також дуже цікавим, якою буде їхня оцінка та ставлення до польсько-українського минулого. Більшість із них поки що не переймаються цим питанням, але ще прийде час. Суспільство більшості від них того вимагатиме, як вимагає від нас – української історичної меншини в Польщі.
***
Організаційний комітет конференції: проф. доктор габ. Роман Дрозд – голова організаційного комітету, доктор габ. Богдан Гальчак – заступник голови організаційного комітету, доктор Вітольд Бобрик, доктор Маріуш Гумецький, Ігор Горків – секретар. Науковий комітет Конференції: професор доктор габ. Ігор Галагіда – голова, професор доктор габ. Ростислав Жерелік, доктор габ. Марек Мельник, доктор габ. Ярослав Сирник, доктор габ. Роман Висоцький, доктор Григорій Купріянович.
Фото Касі Комар-Мацинської
